Складники композиції

Як і людське тіло чи, скажімо, дерево, — художній твір складається з великої кількості нерозривно взаємопов’язаних частин, що становлять єдине ціле.

Отож, розглядаючи форму твору (тіло), насамперед маємо виділити композú цію (лат. compositio — побудова). Це — зумовлена змістом побудова художнього твору, розміщення і співвідношення усіх його частин, порядок розгортання подій і розстановка персонажів.

Представляючи персонажів твору, письменник

♣ змальовує їхній зовнішній вигляд (портрет),

♣ передає їхні розмови й роздуми (монологи й діалоги),

♣ робить учасниками ряду подій і зіткнень (сюжету),

♣ вводить описи природи (пейзажі)

♣ чи описи обстановки, у якій діють персонажі (інтер’єри — у приміщенні, екстер’єри — поза приміщенням),

♣ іноді автор у прямій формі висловлює своє ставлення до зображуваного (авторські відступи);

♣ важливу роль відіграють також у творі заголовок, присвята, епіграф, вставні епізоди (якщо усе це є).

Усі згадані наразі елементи є складовими частинами композиції.

У композиції виділяють сюжет і позасюжетні елементи (портрет, пейзаж, інтер’єр, екстер’єр, монологи, діалоги, авторські відступи, назва, присвята, епіграф, вставні епізоди).

Зупинимося докладніше на деяких позасюжетних елементах.

Портрет (фр. portpait — зображення обличчя людини на світлині чи на полотні) — зображення зовнішності героя як засіб його характеристики. Можна виділити

а) портрети-описи – у яких увага акцентується на зовнішності особистості, а не на її психіці (портрет Лесі Череванівни в «Чорній раді» П.Куліша);

б) портрети-порівняння — з іншими персонажами, якимись явищами чи предметами (портрети Карпа і Лавріка, Мотрі і Мелашки у «Кайдашевій сім’ї» І.Нечуя-Левицького);

в) портрети-враження — розкриття передовсім душевних якостей персонажа через опис вражень, які він справляє на инших героїв твору чи на самого автора (портрет панночки і пана у повісті «Інститутка» Марка Вовчка).

Крім того, портрет може бути

♣ стислий, короткий, з мінімумом подробиць, що особливо посилює роль художніх деталей (портрети Доцьки і Гандзюні у новелі «Новина» В.Стефаника), ♣ та розлогий — з великою кількістю подробиць (портрети Марусі та Василя у повісті «Маруся» Г.Квітки-Основ’яненка).

Ще один параметр: портрет може бути

♣ статú чний — який одразу дає вичерпне уявлення про зовнішній вигляд персонажа, тут зосереджується увага на незмінних деталях — поставі, кольорі волосся, рисах обличчя тощо (портрет старого Джері у повісті «Микола Джеря» І.Нечуя-Левицького),

♣ або ж динамічний портрет — у якому деталі зовнішнього вигляду персонажа накопичується впродовж усього твору, тут зосереджується увага на мінливих особливостях зовнішности — виразі обличчя, ході, посмішці, жестах тощо (портрет Миколи Джері в однойменній повісті).

 

Монолог (грецьк. mono – один, єдиний і logos – слово) – це тривале зв’язне висловлювання, яке належить одному персонажеві і не передбачає безпосередньої відповіді.

Монолог виражає почуття, переживання, думки героя, отже є важливим засобом розкриття його психології (внутрішнього, душевного світу).

Розрізняють такі різновиди монологів:

♣ монолог-оповідь – персонаж розповідає про певні реальні чи можливі події;

♣ монолог-роздум – персонаж розмірковує про певне явище або шукає рішення певної проблеми;

♣ монолог-сповідь – герой переосмислює, оцінює своє життя, певні вчинки, розкриває свій внутрішній світ.

Інші класифікації:

♣ може бути монолог персонажа і авторський монолог (коли сам автор безпосередньо звертається до читачів);

♣ може бути зовнішній монолог (проказаний вголос) і внутрішній монолог (що відбувається у душі героя, а не проказується вголос).

Посилена увага до монологічного мовлення поступово спричинила появу специфічного художнього прийому в літературі – „потоку свідомості” (докладніше про нього див. на с.?).

 

Авторські відступи — це розкриття почуттів та думок письменника з приводу зображеного.

Відступи бувають:

а) Ліричні — емоційне, піднесене вираження авторського ставлення до героїв (рядки «Катерино, серце моє...» з поеми Т.Шевченка «Катерина»).

б) Публіцистичні — міркування про актуальні суспільно-політичні проблеми сучасної письменникові епохи (дискусія Дмитрія Карамазова та Агеї про історичні шляхи українського націонал-комунізму у романі «Вальдшнепи» М.Хвильового).

в) Філософські — міркування про сутність, сенс буття, людину, Бога (вступ до поеми «Гайдамаки» Т.Шевченка «Все йде, все минає...»).

г) Історичні — вмонтовані в сюжет цілісні розповіді про історичне минуле (розповіді дядьків-базарувальників про репресії 30-х років та жахи війни у романі «Прибутні люди» В.Захарченка).

Заголό вок — назва твору, яка стисло виражає його проблематику («Fata morgana» — заголовок повісті М.Коцюбинського розкриває суть ідеї твору: надії на революційно-насильницьке покращення світу є тільки маревом).

Часто заголовками виступають тропи:

♣ метафори-символи («На камені» М.Коцюбинського, «Чорна Пантера і Білий Ведмідь» В.Винниченка);

♣ алегорії («Ведмежий суд» Є.Гребінки); метонімії («Борислав сміється» І.Франка);

♣ іронія («Веселий цвинтар» В.Стуса).

Присвята — короткий напис або окремий ліричний твір, які присвячуються певним особам чи цілому народові (присвята кононівським полям у новелі М.Коцюбинського «Intermezzo», вірш «Курдському братові» В.Симоненка).

Епí граф (гр. epigraphē — заголовок, напис) — афоризм або цитата, що вміщується перед текстом твору і стисло розкриває його ідею (слова апостола Івана, якими відкривається «Посланіє» Т.Шевченка: «Аще кто речет, яко люблю Бога, а брата своєго ненавидить, лож єсть»).

Вставні епізоди й новели — не пов’язані безпосередньо з основним ходом подій у творі (новела «Чорне вогнище» в романі О.Гончара «Собор»). При цьому епізоди – позбавлені завершеності конструкції; новели – конструкції, що мають основні елементи сюжету і можуть існувати самостійно.