Б. Тематична класифікація лірикиПро розгляді новочасної лірики(ХІХ—ХХ ст.) частіше використовується тематична класифікація. За нею виділяють такі жанри: 1. Громадянська лірика — у якій ідеться про суспільно-національні проблеми й почуття: «Я нездужаю, нівроку...» Т.Шевченка, «Любіть Україну» В.Сосюри, «В букварях ти наряджена...» В.Симоненка. Можна виділити кілька різновидів цього жанру: ♣ суспільно-політична лірика («Золотий гомін» П.Тичини); ♣ патріотична («Мені однаково...» Т.Шевченка). 2. Інтимна лірика виражає переживання героя, пов’язані з його особистим життям. Різновиди: ♣ любовна — про кохання як стан душі («Так ніхто не кохав» В.Сосюри) та еротична — про чуттєве тілесне кохання («Знов життя розділив надвоє...» Наталі Лівацької-Холодної); ♣ родинна («Сива ластівка» Б.Олійника); ♣ лірика дружби («Ровесникам» В.Симоненка). І все ж, зрозуміло, основою цього жанру є саме лірика любовна (передовсім про переживання нерозділеного та трагічного кохання). Серед найвидатніших творців інтимної лірики — автор біблійної «Пісні пісень» Соломон, Петрарка, Данте, Гафіз, А.Пушкін, А.Ахматова, М.Цвєтаєва. В українській літературі — Маруся Чурай, І.Франко (збірка «Зів’яле листя»), О.Олесь, П.Тичина, Н.Лівицька-Холодна, Д.Павличко (збірка «Таємниця твого обличчя»), В.Симоненко, Ліна Костенко та ін. 3. Філософська лірика — поетичне осмислення буття, світу, людини, сенсу людського життя, добра і зла (поезія Ф. Петрарки, В. Шекспіра, Й. В. Ґете, збірки Г.Сковороди «Сад божественних пісней», П.Тичини «Сонячні кларнети», Ліни Костенко «Над берегами вічної ріки»). Найхарактернішим різновидом філософської лірики є медитá ція (лат. meditatio — роздум) — поетичне міркування над проблемами життя і смерті, над сутністю людської душі. Якщо власне філософська лірика прагне пізнати істину як таку (у масштабах Всесвіту), то медитація — насамперед внутрішній світ людини у співвідношенні з довкіллям (вірші «Чи не покинуть нам, небого...» Т.Шевченка, «Сад» Ліни Костенко). 4. Релігійна лірика тісно пов’язана з філософською. Це — поетичне звернення до Бога, вираження релігійних почуттів і переживань (збірка «Сад божественних пісней» Г.Сковороди, вірші «Ісаія. Глава 35», «Молитва» Т.Шевченка, «Хвилина з Богом» Б.-І.Антонича, „Зорі” А. Казки, «В мені дуже народжується Бог» В.Стуса, «Бабине літо» Наталі Лівицької-Холодної). 5. Пейзажна лірика передає роздуми і почуття героя, викликані картинами та явищами природи («Зоре моя вечірняя...», «Над Дніпровою сагою» Т.Шевченка, «Гаї шумлять» П.Тичини, «Важні вітри не випили роси» А.Малишка). Дослідники (зокрема Клавдія Фролова) виділяють такі основні форми відтворення природи у ліриці: ♣ природа як безпосередня мета зображення; ♣ вияв свого ставлення до природи; ♣ співвіднесення природи і ліричного героя чи суспільства; ♣ метафорично-символічний образ природи. 6. Сатирична лірика — викриття, осмислення засобами сатири (іронія, сарказм, інвектива, ґротеск, бурлеск тощо) вад суспільства чи людини («Всякому городу нрав і права» Г.Сковороди, «Кавказ» Т.Шевченка, «Сідоглавому» І.Франка, «Злодій» В.Симоненка, збірка «Веселий цвинтар» В.Стуса).
Межі між різними жанрами лірики невиразні, часто в одному вірші поєднуються кілька жанрів (у вірші «Садок вишневий коло хати...» Т.Шевченка переплітаються пейзажна і громадянська лірика — змальовано картина української природи, показано природній спосіб життя та родину як основу гармонії суспільства; вірш «Лебеді материнства» являє собою єдність інтимної (родинної) та громадянської (патріотичної) лірики. Ліричні вірші часом об’єднуються в цикли. Поетичний цикл (від грец. – коло, колесо, обертання) – це група творів, що об’єднані однією темою, настроєм, місцем або часом написання.
Специфічний жанр лірики – парό дія (грец. parodia – пісня навиворіт, перероблена на смішний лад). Це – гумористичний чи сатиричний твір, у якому імітується, комічно наслідується творча манера певного автора з метою висміяти її. Зародилася в античну добу. В Україні відомі фольклорні пародії („Лист запорожців до турецького султана”) і літературні (у творчості „мандрованих дяків”, В. Самійленка, К. Буревія, Л. Мосендза, Остапа Вишні, О. Ірванця та ін.). Пародія поширена як у ліриці, так і в епосі та драмі. Пародійність може бути визначальною рисою твору („Дон Кіхот” М. де Сервантеса; „Ґарґантюа і Пантаґрюель” Ф. Рабле, „Енеїда” І. Котляревського, творчість поетів літературного гурту „Бу-Ба-Бу” – Ю. Андруховича, О. Ірванця, В. Неборака). З пародією безпосередньо пов’язані такі жанри (чи художні прийоми), як бурлеск і травестія. Бурлé ск (від італ. burla – жарт) – жанр комічної пародійної поезії, у якій про високе, піднесене говориться у нарочито гумористичній, часто зневажливій формі або навпаки, про низьке, буденне – у піднесеному стилі („Салдацький патрет”, „Конотопська відьма” Г. Квітки-Основ’яненка). Травé стія (від італ. travestire - перевдягати) – гумористичний твір, у якому пародійний ефект досягається шляхом перевдягання героїв, перенесенням їх з однієї епохи в іншу, з одного середовища в інше (у поемі „Енеїда” І. Котляревського поєднується бурлеск і травестія).
5. Жанри драми У староукраїнській літературі розвивалися переважно такі жанри цього роду: 1. Шкільні драми – твори переважно церковно-християнського змісту та на історичні теми, які писали з початку ХVІІ ст. викладачі піїтики (часом у співавторстві зі студентами), а виконували вихованці навчальних закладів під час свят, прийому поважних гостей або наприкінці року (драма „Володимир” Теофана Прокоповича). 2. Інтермé дії (від лат inter – між і medius – середина), або інтерлюдії (від лат. іnter – між і ludus – гра)– це невеликі одноактні п’єси комедійного характеру, що ставилися у перервах між діямисерйозного змісту. В основу сюжетів цих творів покладено переважно анекдоти й комічні оповідання, які віддзеркалювали тогочасний народний побут, соціальні й міжнаціональні стосунки (інтермедія „Найкращий сон” до драми Якуба Гаватовича). 3. Вертé п. Свою назву ці твори одержали від грецького слова „вертеп”, що в перекладі нашою мовою означає „печера”. У Біблії розповідається, що Богоматір Марія народила сина Ісуса в печері (біля міста Вифлеєма), в якій пастухи під час негоди тримали худобу. Це – різновид лялькового театру, дійство, що об’єднувало серйозну, урочисту п’єсу переважно різдвяного змісту і веселі анекдотичні сценки на зразок інтермедій (вертепна драма „Цар Ірод”).
В цілому ж виділяють такі найхарактерніші драматичні жанри: 1. Трагедія (гр. tragō edia — дослівно: цапина пісня, виростає з жалібних ритуальних пісень, що супроводжували принесення цапа у жертву богові родючості та виноградарства Діонісовіцапина) – драматичний твір у якому зображено зіткнення непримиренних життєвих суперечностей, а незвичайний герой потрапляє в безвихідне становище, вступає в боротьбу з нездоланними у даній ситуації силами і, як правило, гине. Українська трагедія зароджується у XVIII ст. (М.Козачинський). Серед найпомітніших зразків цього жанру у вітчизняній літературі — «Переяславська ніч», «Сава Чалий» М.Костомарова «Оборона Буші» М.Старицького, «Украдене щастя» І.Франка, «Лісова пісня» Лесі Українки, «Гріх», «Між двох сил» В.Винниченка, «Зонá», «Народний Малахій» М.Куліша. 2. Комé дія (від гр. kō mos — весела процесія і ode — пісня) — це драматичний твір, у якому засобами гумору та сатири розвінчуються неґативні суспільні та побутові явища, змальовується смішне. Комедія зароджується в античній Греції («Мир», «Лісістрата», «Вершники», «Птахи» Аристофана). В основі комедії лежить смішне — це, за Аристотелем, «певна помилка і потворність, що нікому не причиняє страждань». Автори комедії свідомо знижують своїх персонажів порівняно з середнім рівнем, що існує в житті. Не маючи належних позитивних якостей, персонажі комедій, одначе, претендують на чільні місця в родині чи суспільстві. Вони намагаються розв’язувати свої проблеми способами, які не підходять у даній ситуації (Возний з «Наталки Полтавки» І.Котляревського). Класиками європейської комедії вважаються Лопе де Веґа, Кальдерон, Шекспір («Комедія помилок», «Приборкання непокірної», «Багато галасу з нічого»), Мольєр («Тартюф», «Дон Жуан»), Бомарше («Севільський цирульник», «Шалений день, або Одруження Фігаро»). Витоки української комедії — в інтермедіях та вертепних драмах XVII—XVIII ст. Перші комедії — «Наталка Полтавка» І.Котляревського, «Сватання на Гончарівці» Г.Квітки-Основ’яненка. У другій половині ХІХ ст. — «За двома зайцями» М.Старицького, «Мартин Боруля» І.Карпенка-Карого. У ХХ ст. — «Отак загинув Гуска», «Мина Мазайло» М.Куліша, «Фараони» О.Коломийця, «Територія «Б», Або якщо роздягатися — то вже роздягатися» О.Миколайчука-Низовця. Класичним різновидом комедії є водевіль (фр. vaudeville — первісно: міська глумлива пісенька) — легка комедійна переважно одноактова п’єса з анекдотичним сюжетом, переповнена жвавими діалогами, піснями, танцями («Москаль-чарівник» І.Котляревського, «На першій гулі» С.Васильченка). У деяких п’єсах химерно поєднуються прикмети обох жанрів, це — трагікомедії («Ревізор» М.Гоголя, «Хазяїн» І.Карпенка-Карого, «Останній зойк матріярхату» О.Миколайчука-Низовця, „Прямий ефір” О. Ірванця). 3. Власне драма — драматичний твір, в основу якого покладено хоч і гострий життєвий конфлікт, але без трагічної розв’язки, так само відсутня свідома настанова на комічне. Зароджується цей жанр також у драматургії античності («Йон» Еврипіда). Теоретикам драми у XVIII ст. стали Д.Дідро, Мерсьє та Лесінґ. Вони ж як автори започаткували т.зв. міщанську драму («Позашлюбний син» Дідро, «Емілія Галотті» Лесінґа, «Тачка оцетника» Мерсьє) – твори про життя простих людей. Ця жанрова форма поступово вироджується в мелодраму (гр. mé los — пісня, drama — дія) — п’єсу з очевидним моралізаторством, повчанням, простолінійним поділом героїв на «добрих» і «злих» («Гнат Приблуда» С.Воробкевича, «Циганка Аза» М.Старицького, «Дай серцю волю, заведе в неволю» М.Кропивницького). Від початку ХІХ ст. донині бурхливо розвивається в Європі реалістична драма (Пушкін, Островський, Л.Толстой, А.Чехов, Ібсен, Ґавитман, Роллан, Чапен, Ґавел). Крім того, з середини ХХ ст. з’являються такі форми, як екзистенційна драма, що розглядає механізм і сенс людського буття (твори Сартра, Ануя) та драма абсурду, де в брехливих формах показано жалюгідність і безглуздя життя звичайної людини (твори О.Баккета). В українській літературі нова драма з’являється на початку ХІХ ст. («Наталка Полтавка» І.Котляревського 1819 р.) Об’єктом змалювання українських драматургів того часу ставали переважно любовно-родинні взаємини (твори В.Гоголя, Я.Кухаренка, К.Тополі, Т.Шевченка — «Назар Стодоля», Панаса Мирного — «Лимерівна»). Поступово ідейно-тематичні обрії вітчизняної драми розширюються, з’являються твори з життя інтеліґенції («Житейське море» І.Карпенка-Карого) про взаємини різних суспільних верств села і міста («Не судилося» М.Старицького, «Нахмарило» Б.Грінченка, «Украдене щастя» І.Франка). На межі ХІХ—ХХ ст. Леся Українка приносить в українську літературу неоромантичну психологічну драму — з високоінтелектуальними характерами, а також з перенесенням уваги з побутових обставин на психологію героїв («Кассандра», «У пущі»). Неореалістичну драму започаткував у вітчизняному письменництві В.Винниченко. Для його творів був характерний той же психологізм та символізм, але не на екзотичному, а на повсякденному суспільно-побутовому матеріялі («Гріх», «Закон», «Брехня», «Дисгармонія»). Фундатором української експресіоністичної драми („епічного театру”) став М.Куліш («Зонá», «Патетична соната», «Народний Малахій»). У ХХ ст. помітно утвердилася драма-притча, яку проймає притчевий алегоризм образів і ситуацій, універсальність (понадчасовість) образів і картин, філософська спрямованість, символічність, широкий підтекс. П’єси цього жанрового різновиду мають повчальний характер, у них не стільки зображається дія, як розповідається про неї, автор спонукає глядачів до роздумів, допомагає їм усвідомити соціальний та культурний досвід людства, пропонує свій ключ до розуміння дійсності („Із життя комах” К. Чапека, „Носороги” Е. Йонеско, „Дракон” Є. Шварца, „Вічний корабель” Л. Мосендза, „Молебник неофітів” В. Барки, „Приречені” Б. Бойчук). Сьогодні поступово розвивається нова постмодерна драма («Житіє простих» Наталі Ворожбит, «Повернення в Нікуди» Лесі Демської, «Хащі» Ю.Данилюка).
|
