Суміжні жанри

Усі жанри поступово розвиваються, змінюються, в основному за рахунок злиття двох чи кількох. Отож, поруч з епосом, лірикою та драмою в літературі часто зустрічаються твори, у яких поєднуються прикмети двох чи трьох згаданих родів (їх називають творами суміжних жанрів, або змішаних форм, або — за А.Ткаченком — суміжних змістоформ).

Найчастіше відбувається поєднання епічної та ліричної первин. Такого ґатунку твори належать до ліро-епосу. Персонаж тут постає ніби у двох планах: з одного боку, розкриваються певні події його життя; з іншого — переживання, емоції, настрої.

Основні жанри ліро-епосу такі:

1. Балá да (від грец. ballo – ­ рухатись, латинською – танцюю, від якого утворилося італійське ballare, спільнокореневі слова „болеро”, „балет”) — невеликий сюжетний віршований твір з фантастичними чи леґендарними елементами, в основі якого лежить незвичайна пригода.

Баладами у Західній Європі спочатку (у ХІІ-ХІІІ ст.) називали пісні про кохання, що супроводжували танець. Згодом їх тематичні обрії розширились.

Перейшовши з фольклору в літературу (передовсім завдяки Данте і Ф. Війону), балада стала жанром ліро-епічної поезії, хоча у деяких народів (анґлосаксів, скандинавів) зберегла своє первісне значення. Серед авторів балад — такі видатні майстри слова, як Бернс, Ґете, Шиллер, Ґайне, Гюґо, Жуковський, Пушкін, Міцкевич.

Українська балада започатковується у творчості Гулака-Артемовського («Рибалка»), Боровиковського («Маруся»), Шашкевича («Погоня»), Шевченка («Утоплена», «Причинна», «Тополя»). Цей жанр активно розвивається досі (твори Драча, Ліни Костенко, Симоненка, Ірини Жиленко).

2. Ліро-епічна поема — великий віршований твір, у якому зображені значні події і яскраві характери, а розповіді про героїв супроводжуються розкриттям переживань і роздумів.

Існує цілий ряд жанрових форм ліро-епічної поеми, серед них:

а) історична («Гайдамаки» Т.Шевченка, «На Святогорській горі» І.Франка);

б) сатирична («Сон» Т.Шевченка);

в) філософська («Іван Вишенський», «Мойсей» І.Франка, «Сковорода» П.Тичини, «Чорнобильська мадонна» І.Драча).

3. Драматична поема поєднує у собі прикмети усіх трьох родів. Це — переважно невелика за розміром віршована п’єса, у якій зливається драматичне, епічне й ліричне розкриття теми.

Особливості драматичної поеми: а) лаконізм; б) відсутність широкого тла подій; в) відсутність зовнішньої інтриги; г) показ морально-психологічного, словесного двобою антагоністів.

В українській літературі цей жанр найповніше представлений у доробку Лесі Українки («Одержима», «Вавилонський полон», «На руїнах» та ін. твори).

 

До суміжних жанрів деякі дослідники відносять також роман у віршах. Це – розлогий ліро-епічний твір, сюжетно розгорнута лірична оповідь у віршовій формі. Для цих творів характерне поєднання епічного принципу викладу з ліричною суб’єктивністю та драматичним напруженням („Дон Жуан” Дж. Байрона, „Євгеній Онегін” О. Пушкіна, „Маруся Чурай», «Берестечко» Ліни Костенко).

Проміжне місце між літературою (мистецтвом) і публіцистикою та історичною документалістикою займають нарис, мемуари, щоденники, художні життєписи, памфлет, фейлетон, трактат.

4. Нá рис — оповідний художньо-публіцистичний твір, у якому автор змальовує помічені ним у житті дійсні факти, події, людей.

Нарис зародився у ХVIII ст. в Англії. В українській літературі відомі нариси «На Дніпрі» І.Нечуя-Левицького, «Подоріжжя од Полтави до Гадячого” Панаса Мирного, „На крилах пісні» М.Коцюбинського, а також нариси О.Довженка, Ю.Липи, В.Дрозда та ін.

5.Памфлé т (від грецьк.? – усе і? – палю) – невеликий сатиричний літературно-публіцистичний твір на злободенну тему. Риси памфлету: підкреслена тенденційність, полемічність, афористичність, ораторські інтонації, іронія, часто згущена до сарказму. Відомі памфлети Еразма Роттердамсткого, Вольтера, Гюґо, І. Вишенського, М. Хвильового та ін.).

6.Фейлетό н (франц. feuilleton – аркуш) – невеликий літературно-публіцистичний твір, що висвітлює гостроактуальну подію у гумористичній чи сатиричній формі. Виник Ф. на початку ХІХ ст. у Франції. Різновиди:

♣ документальний (зображення конкретних осіб і фактів),

♣ проблемний (порушення важливих проблем суспільного буття).

Визначні творці українського фейлетона – Г. Квітка-Основ’яненко („Супліка до пана читателя”), В. Самійленко, Остап Вишня, Є. Дудар та ін.

 

7. Мемуá ри (фр. memoires — спогади) — це суб’єктивні спогади автора про реальні події минулого, учасником або очевидцем яких був він сам. («Третя рота» В.Сосюри, «Зустрічі і прощання» Г.Костюка, «Дар Евдотеї» Дарії Гуменної, «Прожити і розповісти» А.Дімарова).

8. Щодé нник, або Діяріуш (від лат. diario — щоденний) — фіксування автором одразу на папері щойно побаченої, пережитої події чи душевного стану.

Особливості цього жанру: а) хронологічність; б) суб’єктивність; в) емоційність; г) орієнтація не на публічне сприймання; ґ) монологічність.

Яскраві зразки — щоденники Т.Шевченка («Журнал»), В.Винниченка, С.Єфремова, О.Довженка, В.Симоненка («Окрайці думок»).

9. Художній життєпис — творче відтворення життєвого шляху певної особи, здійснене на основі справжніх документів і подій з заглибленням автора у духовний світ героя.

У цьому жанрі поєднуються принципи наукового дослідження і художнього домислу.

Видатні зарубіжні майстри художнього життєпису — А.Моруа, Р.Роллан, С.Цвейґ, Ю.Тиняков, Б.Окуджава. В українській літературі відомі повісті В.Петрова (Домонтовича) «Романи Куліша», «Аліна й Костомаров»; твори про долю Т.Шевченка «Тарасові шляхи» Оксани Іваненко, «В степу безкраїм за Уралом» Зінаїди Тулуб, «Син волі» Вас.Шевчука; повість «Кларнети ніжності» П.Загребельного (про П.Тичину).