В.Третій фігуральний тип9. Анá фора (грец. anaphero — піднесення), або єдинопочаток — повторення на початку віршових рядків, строф або речень чи розділів (у прозі) однакових слів чи синтаксичних конструкцій: Без милого батько, мати — Як чужії люде, Без милого сонце світить — Як ворог сміється, Без милого скрізь могила. Т.Шевченко, «Тополя». Усі розділи повісті Г.Квітки-Основ’яненка «Конотопська відьма» розпочинаються словами: «смутний і невеселий...», «смутна і невесела...», «смутно і невесело...». 10. Епí фора (гр. epiphorá — перенесення, повторення), або єдинозакінчення — повторення однакових слів чи синтаксичних конструкцій у кінці віршованих рядків, строф чи речень, розділів (у прозі): Вміла мати брови дати, Карі оченята, Та не вміла на сім світі Щастя, долі дати. Т.Шевченко, «Катерина». Усмішка твоя — єдина, Мука твоя — єдина, Очі твої — одні. В.Симоненко. 11. Сú мплока (гр. symphloke — сплетіння) — поєднання анафори з епіфорою: Чи я в лузі не калина була? Чи я в лузі не червона була? Народна пісня. 12. Кільцé — повторення однакових слів чи синтаксичних конструкцій на початку і в кінці твору або його частини: В Україну ідіть, діти! В нашу Україну! Т.Шевченко. Ця ж фігура використовується у відомому вірші І.Франка «Гримить! Благодатна пора наступає...». 13. Антитé за (грец. antithesis — суперечність) — особливо підкреслене протиставлення протилежних життєвих явищ, понять, думок: «Половина світу скаче — половина плаче» (народне прислів’я); «Усі ми в золоті і голі» (Т.Шевченко). Встане Україна. І розвіє тьму неволі, Світ правди засвітить. Т.Шевченко. 14. Асиндетό н (грец. asyndeton — безсполучниковість), або б езсполучниковість — навмисне пропускання сполучників між однорідними членами, щоб відтворити швидкий рух, раптову зміну явищ: Зимовий вечір. Тиша. Ми. Я вам чужий, я знаю. П.Тичина. Пропало, пройшло, пролетіло, Минулося, щезло, спливло, Лишень головешками тліло, Лишень попелищем цвіло. І.Драч. 15. Полісиндетó н (грец. polysyndeton — численний зв’язок), або б агатосполучниковість — нагромадження у фразі чи строфі великої кількості однакових сполучників, аби уповільнити розповідь, посилити наспівність, підкреслити роздуми мовця: І смеркає, і світає, День Божий минає, І знову люд потомлений, І все спочиває. Тільки я, мов окаянний, І день, і ніч плачу На розпуттях все людних, І ніхто не бачить. Т.Шевченко. 16. Зí ткнення, або Анадú плоза (грец. anadiplō sis — здвоєність) — ланцюгова синтаксична конструкція, за якої наступне речення, строфа чи рядок розпочинається тим самим словом, яким закінчилось попереднє речення, строфа чи рядок: Отак у Скутарі козаки співали, Співали сердечи, а сльози лились Лилися козацькі, тугу домовляли. Т.Шевченко. 17. Паралелí зм (гр. parallē los — той, що рухається поряд) — паралельне зображення двох явищ із різних сфер життя. Найхарактерніша ця фігура для народної творчості: Стоїть явір на водою, В воду похилився. На козака пригодонька — Козак зажурився. Зразком власне літературного паралелізму можуть бути рядки П.Тичини: Самотня ти, самотній я. (Весна! — світанок! — вишня!) Обсипалась душа твоя — (Вранішняя вишня...») 18. Повтó р, або Рефрé н (франц. refrain) – стилістична фігура, яка полягає у повторенні однакових слів чи виразів, віршорядків чи строф у творі з метою звернути на них особливу увагу читачів або (і) підкреслити мелодійність, ритмічність: Ой роде ж мій, роде, Ой роде ж мій милий, Розійшовся по Вкраїні, Як туманець сивий. Народна пісня До повторів належать зокрема пісенні приспіви.
|
