В.Третій фігуральний тип

9. Анá фора (грец. anaphero — піднесення), або єдинопочаток — повторення на початку віршових рядків, строф або речень чи розділів (у прозі) однакових слів чи синтаксичних конструкцій:

Без милого батько, мати —

Як чужії люде,

Без милого сонце світить —

Як ворог сміється,

Без милого скрізь могила.

Т.Шевченко, «Тополя».

Усі розділи повісті Г.Квітки-Основ’яненка «Конотопська відьма» розпочинаються словами: «смутний і невеселий...», «смутна і невесела...», «смутно і невесело...».

10. Епí фора (гр. epiphorá — перенесення, повторення), або єдинозакінчення — повторення однакових слів чи синтаксичних конструкцій у кінці віршованих рядків, строф чи речень, розділів (у прозі):

Вміла мати брови дати,

Карі оченята,

Та не вміла на сім світі

Щастя, долі дати.

Т.Шевченко, «Катерина».

Усмішка твоя — єдина,

Мука твоя — єдина,

Очі твої — одні.

В.Симоненко.

11. Сú мплока (гр. symphloke — сплетіння) — поєднання анафори з епіфорою:

Чи я в лузі не калина була?

Чи я в лузі не червона була?

Народна пісня.

12. Кільцé — повторення однакових слів чи синтаксичних конструкцій на початку і в кінці твору або його частини:

В Україну ідіть, діти!

В нашу Україну!

Т.Шевченко.

Ця ж фігура використовується у відомому вірші І.Франка «Гримить! Благодатна пора наступає...».

13. Антитé за (грец. antithesis — суперечність) — особливо підкреслене протиставлення протилежних життєвих явищ, понять, думок: «Половина світу скаче — половина плаче» (народне прислів’я); «Усі ми в золоті і голі» (Т.Шевченко).

Встане Україна.

І розвіє тьму неволі,

Світ правди засвітить.

Т.Шевченко.

14. Асиндетό н (грец. asyndeton — безсполучниковість), або б езсполучниковість — навмисне пропускання сполучників між однорідними членами, щоб відтворити швидкий рух, раптову зміну явищ:

Зимовий вечір. Тиша. Ми.

Я вам чужий, я знаю.

П.Тичина.

Пропало, пройшло, пролетіло,

Минулося, щезло, спливло,

Лишень головешками тліло,

Лишень попелищем цвіло.

І.Драч.

15. Полісиндетó н (грец. polysyndeton — численний зв’язок), або б агатосполучниковість — нагромадження у фразі чи строфі великої кількості однакових сполучників, аби уповільнити розповідь, посилити наспівність, підкреслити роздуми мовця:

І смеркає, і світає,

День Божий минає,

І знову люд потомлений,

І все спочиває.

Тільки я, мов окаянний,

І день, і ніч плачу

На розпуттях все людних,

І ніхто не бачить.

Т.Шевченко.

16. Зí ткнення, або Анадú плоза (грец. anadiplō sis — здвоєність) — ланцюгова синтаксична конструкція, за якої наступне речення, строфа чи рядок розпочинається тим самим словом, яким закінчилось попереднє речення, строфа чи рядок:

Отак у Скутарі козаки співали,

Співали сердечи, а сльози лились

Лилися козацькі, тугу домовляли.

Т.Шевченко.

17. Паралелí зм (гр. parallē los — той, що рухається поряд) — паралельне зображення двох явищ із різних сфер життя. Найхарактерніша ця фігура для народної творчості:

Стоїть явір на водою,

В воду похилився.

На козака пригодонька —

Козак зажурився.

Зразком власне літературного паралелізму можуть бути рядки П.Тичини:

Самотня ти, самотній я.

(Весна! — світанок! — вишня!)

Обсипалась душа твоя —

(Вранішняя вишня...»)

18. Повтó р, або Рефрé н (франц. refrain) – стилістична фігура, яка полягає у повторенні однакових слів чи виразів, віршорядків чи строф у творі з метою звернути на них особливу увагу читачів або (і) підкреслити мелодійність, ритмічність:

Ой роде ж мій, роде,

Ой роде ж мій милий,

Розійшовся по Вкраїні,

Як туманець сивий.

Народна пісня

До повторів належать зокрема пісенні приспіви.