Б. Неокласицизм
Свого часу вибух революційно-безбожного ренесансу породив протидію — реформацію з її відродженням християнських вартостей. І розквіт неоромантизму з його бурхливо-стихійною, анархічною, норморуйнівною атмосферою призвів на межі ХІХ—ХХ ст. до появи опозиції — неокласицизму. Творці цієї течії володіли — на противагу неоромантикам: 1. Дисципліною духа, здатністю ставити вир емоцій під контроль розуму й волі, «олімпійським» спокоєм. 2. Відрізнялися поетично-філософською споглядальністю і віддаленням від скороминущої поверхні життя. 3. Орієнтувалися на класичну норму (в найзагальнішому, а не тільки в суто античному розумінні), норму, що передбачала строгу досконалість форми, пошук гармонії духа, повагу до вічних цінностей людської душі. Це була орієнтація також на канони класичних взірців мистецтва, неминущі естетичні традиції, високий мистецький рівень, на зосереджену професійну роботу. 4. Неокласики творили неомонументальний стиль, який характеризувався пильною увагою до композиції, до використання художніх засобів (що призводило до чітких, майже математично обрахованих конструкцій), суворістю, героїчністю тону, прагненням до утвердження грандіозності й цілісності. У конкретних творах це виявлялося у використанні тем, сюжетів, образів, мотивів міфології, античності, ренесансу, класицизму, у спогляданні гармонії природи, краси витворів мистецтва, у культ чітко унормованої, вишуканої форми (сонет, рондель, тріолет, віртуозна ритміка, різноманітні системи римування, увага до перекладів), у відчуженні від прозаїчних, хоч і злободенних, проблем довколишньої реальності, інколи — в епікурействі (культ земних насолод). Проступали, крім того, розміреність інтонацій, предметність, конкретність образів, стрункість і прозорість синтаксису. Окрім спільних із ренесансом та класицизмом рис, неокласицизм посутньо відрізнявся від своїх предтеч відсутністю войовничого раціоцентризму, догматичного просвітництва, а також волюнтаризмом, зумисно ідеалістичною настановою. Прикметна особливість вітчизняного неокласицизмуувага до глобальних національно-суспільних проблем, загострений патріотизм, різке заперечення комуністичного тоталітаризму. Неокласицизм започаткувала в українській літературі Леся Українка такими творами, як «Іфігенія в Тавриді», «Камінний господар», «Ізольда Білорука», «В катакомбах». Продовжили й розвинули цю традицію М.Могилянський, Богдан-Ігор Антонич, Микола Зеров, Максим Рильський, П.Филипович, Михайло Драй-Хмара, Юрій Клен, Євген Маланюк, Олена Теліга, Олекса Стефанович, Олег Ольжич та ін. Розглянемо як характерний зразок аналізованої течії сонет Миколи Зерова «Обри»: Весна цвіте у всій красі своїй, Вже одгриміли Зевсові перуни, Дощу буйного простяглися струни, Зазеленів сподіваний рижій.
На полі котяться зелені вруна, В кущах лящить-співає соловій, А на шляху, немов казковий змій, На зсипище сільське ватага суне.
І в селах плач. Герої саґ і рун, Воскресли знов аварин, ґот і ґун, Орава посіпацька, гадь хоробра...
Сільської ситості останній трен, - Усюди лемент — крик дулібських жен Під батогом зневажливого обра.
Одразу впадають у вічі такі ознаки українського неокласицизму в цьому творі: ♣ Послідовно витримана канонічна форма сонета (два катрени, дві терцини, п’ятистопний ямб, теза — антитеза). ♣ Розмірений, зрівноважений інтонаційний малюнок, дещо відсторонена, споглядальна позиція автора, перевага епіки над лірикою. Для порівняння наведу фрагмент з вірша на ту ж саму тему — пограбування, вигублення українського села чужоземними зайдами, але це вже реакція поета-неоромантика: Рвися з горлянки свавільним криком, Мій неслухняний вірш! Чому він злодій? З якої речі? Чому він красти пішов своє? Давить той клунок мені на плечі, Сором у серце мені плює... (В.Симоненко, «Злодій») ♣ Навіть при розгляданні людської дисгармонійності — неодмінна увага до світу гармонійного (спокійна природа, довершеність, ритм). ♣ Використання образів з давньої української та загальноєвропейської історії й культури: «Зевсові перуни», «саги, «руни», «аварин», «гот», «трен», «дулібські жени», «обри». ♣ Написаний 25 травня 1921 р., вірш порушує животрепетну суспільну проблему — показує причини і винуватців штучного голодомору 1920—1921 рр. в Україні. Одначе автор не вдається до публіцистичних прийомів, а вміло використовує езопову мову, що дозволяє йому не лише порятуватися (на певний час) від цензурних переслідувань, а й розглянути явище російського більшовизму на широкому історичному тлі, увиразнити генетичну спільність новітніх заброд із давніми — готами, гунами, обрами й у підтексті висловити впевненість, що нові мучителі обов’язково щезнути без сліду, і про них скажуть: «Погибоша аки обре».
|
