Політична соціалізація особистості може виявлятись як у формі підйому почуття особистості та її політичної активності, так і у феномені політичного відчуження. Взаємини особи і влади можуть при цьому будуватись або на моделі “підкорення”, де на першому місці стоїть опрацювання механізму здійснення влади та ієрархія підданства, або за моделлю “інтересу”, де інтереси людини стають провідним механізмом політичного регулювання.
Взагалі людина вільна як брати участь в політичному житті, так і уникати цього. Наприклад, в сучасних демократіях набув поширення абсентеїзм (від лат. abcens – відсутній) – байдуже ставлення людей до здійснення своїх громадянсько-політичних прав, ухилення від участі у виборах, від голосування на них. Вирішальними тут є певні особисті мотиви. Так, мотивами участі можуть бути: впевненість у власній компетенції; схильність до спілкування; спроба довести власну перевагу; матеріальні стимули; вплив популярних політичних лідерів; вплив засобів масової інформації; впевненість в праві давати політичні оцінки і рекомендації та ін. Мотивами неучасті можуть бути, навпаки: малий зиск; дуже низька можливість вплинути на хід подій; впевненість, що перспективи будуть добрі і без участі; або несвідомі мотиви.
За своїм характером політична поведінка (участь або неучасть) людини може бути конформістською або нонконформістською. Конформізм (лат. conformіs – подібний, схожий) означає некритичне сприйняття і слідування пануючим думкам та стандартам, стереотипам, традиціям, авторитетам, принципам, установкам та пропагандистським кліше. Конформізму властиві такі риси: відсутність індивідуальності, стандартність, маніпульованість, консерватизм. В його формуванні вирішальну роль можуть відігравати страх, пропаганда, фактична віра у володіння вищою та єдиною істиною. Нонконформізм означає протилежну позицію – відмову від звичних та загальноприйнятих стереотипів і забобонів, невіру в авторитети, пошуки шляхів самореалізації, особисту ініціативу. В тоталітарних режимах нонконформістьска активність особистості проявляється як інакомислення – наприклад, дисиденство (лат. dіssіdens – незгодний) у Радянському Союзі.
Місце і роль особистості в системі політичних відносин визначається орієнтацією системи стосовно двох полюсів – етатизму, який утверджує домінування інтересів держави та його інститутів над політичною волею громадян, і індивідуалізму, який підкреслює суверенність громадянських прав кожної людини. В першому випадку маємо справу з патерналістською системою “ держава-підданий ”, системою державного піклування і свавілля, де підданий фактично позбавлений свободи вибору, підпорядкований абсолютній владі. Етатизм (від франц. etat – держава) як політика – це поширення повноважень держави на всі без винятку царини життя; як тип політичної свідомості людей полягає у схильності вважати державу найважливішим і єдиним чинником інтеграції суспільства. В другому випадку – в системі “ громадянин-держава ” – права людини і громадянина розглядаються як найвища цінність, а їх гарантування – як головна соціально-політична функція держави. Конструкція такої системи грунтується на ідеї природного права.
