Ірраціонально-песимістичний напрямок філософії та екзистенціоналізм як нове світобачення

Ірраціонально-песимістичний напрямок отримав поширення у ХХ ст. у зв’язку зі зростанням у суспільстві впливу волюнтаризму та песимістичного погляду на досягнення суспільства.

А.Шопенгауер (1788-1860) – німецький філософ, який збудував пантеїстичну концепцію, спираючись на культуру Давньої Індії, а саме буддизмі, приймаючи за першооснову певну субстанцію – воля, яка виступає як безперервне прагнення, бажання, воління. Воля – це закон існування світу, його основна причина і наповнення, тому світ є воля. У 1818 р. вийшла перша його праця «Світ як воля і уявлення», в якій поєднаний об’єктивний і суб’єктивний ідеалізм та волюнтаризм.

А. Шопенгауер розглядає світ як уявлення, які поділяють світ на об’єкт і суб’єкт, що є наслідком появи пізнання. Час, простір і матерія можуть існувати тільки як форми пізнання, вони не властиві волі і її проявам. Таким чином, філософ доходить до висновку, що усі питання, пов’язані з часом, простором і причинністю не застосовані до волі. Вищий ступінь пізнання сущого, за А. Шопенгауером, складається з усвідомлення безцільності людського існування. Усвідомлюючи це, індивід припиняє прагнути, стає пасивним спостерігачем навколишнього життя, подібно просвітленню буддистів. Найбільш правильним шляхом до пізнання філософ вважає самотність, відмову від контактів з суспільством, подорожей і так далі, що у зрілому віці приведе до насолоди самотністю. Споглядання прекрасного приводить людину до відволікання від усіх бажань, турбот і робить її чистим суб’єктом пізнання, це швидкий і вірний спосіб пізнати волю. Абсолютним початком всього буття він вважає субстанцію - «світову волю»

А. Шопенгауер «Я желаю, я хочу- значит существую» «Воля сама по себе бессознательна и представляет собой лишь слепой, неудержимый порыв, - такой она проявляется еще в неорганической и растительной природе и ее законах, как и в растительной части нашей собственной жизни» «Так как воля - это вещь в себе, внутреннее содержание, существо мира, а жизнь, видимый мир, явление - только зеркало воли, то мир также неразлучно должен сопровождать волю, как тень - свое тело» [Шопенгауэр А. Собр. Соч.-М., 1992.-Т.1-С.296, 268 ].

Основні особливості субстанції-волі:

1) воля проявляє свою сутність за допомогою взаємодії різних об’єктів;

2) воля об’єктивується ступенями, на основі яких можна побудувати грандіозну систему світогляду, вивести з неї відповіді на безліч питань і прийти до досить спірної тези про досконалість людини, як вищої ступені об’єктивації волі;

3) найнижча ступінь об’єктивації – це сили природи, що діють скрізь і завжди (магнетизм, електрика, гравітація, хімічні сили тощо), але ми не можемо описати ані чим вони викликані, ані яка їхня кінцева мета, вони нам доступні тільки через їхній вплив на матерію;

4) більш висока ступінь об’єктивації може існувати, тільки підкоряючи собі більш низькі ступені (магнетизм може придушувати силу ваги, хімічні сили, здатні перемогти магнетизм та ін.).

Погляди А. Шопенгауера на життя досить песимістичні, він вважає його нікчемним, бо в ньому переважають страждання. Спираючись на канони буддизму, він стверджує, що бажання породжують страждання, бо люди прагнучи до мети, не досягають її, а значить, не задовольняють бажання. Якщо людина задовольняє бажання, то настає нудьга, а для простого народу – злидні. Щастя – це позбавлення від страждань, відмова від бажань і аскетизм. Філософ вважає, що основа всіх страждань людини має космічний характер, і ніякі суспільно-політичні перетворення не можуть щось змінити в житті людини. Тому держава повинна бути сильною і придушувати будь-які виступи народу проти існуючого суспільного ладу.

Ф.Ніцше (1844-1900) – німецький мислитель, основою життя поставив волю.

Життя, за думкою філософа, є проявом волі, але не абстрактної світової волі, як у Шопенгауера, а конкретної, визначеної волі – воля до влади, яка ґрунтується на силі і могутності. Вона є критерієм значимості явищ.

За думкою філософа, добре - це все те, що укріплює свідомість влади, жагу до влади і саму владу людини. Поганим є все, що витікає із слабкості. Він вважав, що європейська культура занепадає і рухається до катастрофи. Причинами кризи він називає послаблення духовного життя, поширення песимізму, захоплення декадентськими ідеями, втрата віри у духовні цінності. В основі його вчення лежить скептицизм і волюнтаризм.

Історична довідка. Ф. Ніцше –філолог, професор філології Базельського університету, його праці мають художню виразність мови, силу образів. Він став нетиповим німецьким професором, який намагався пророкувати. У пізньому віці він страждав від важкої психічної хвороби. «Высшая каста – я называю ее кастой немногих, имеет, будучи совершенной, также и преимущества немногих: это значит - быть земными представителями счастья, красоты и доброты. Только наиболее одаренные духовно люди имеют разрешение на красоту, на прекрасное: только у них красота не есть слабость.. Ничто так не возбраняется им, как дурные манеры или пессимистический взгляд, глаз, который все видит в дурном свете, или даже негодование не общую картину мира» «Слабые и неудачники должны погибнуть: первое положение нашей любви к человеку. И им должно еще помочь в этом. Что вреднее всякого порока? - Деятельное сострадание ко всем неудачникам и слабым - христианство»; «Через сострадание теряется сила» [Ницше Ф. Указ. Соч..-Т.2- С.685, 633, 651].

За думкою Ніцше, інтелект не пізнає, а схематизує світ до тої міри, до якої це необхідно для практичних потреб. Причина, послідовність, відносність, число, закон, свобода та інші – це суб’єктивні категорії. Не існує ніяких об’єктивних фактів, є лише інтерпретації. Свій нігілізм Ніцше вкладає у вислів: «Я вже в ні що не вірю». Таким чином, центральним поняттям його філософії є життя.

Життя – це інстинкт зростання, влади, накопичення сил, зміцнення існування. Якщо відсутня воля до влади, то людина деградує. Людина - це ірраціональна істота, котра живе інстинктами, несвідомими спонуканнями. «Воля до влади» виходить за межі життя, це постійний першопочаток, основа і рушійна сила світового прогресу.

Ф.Ніцше філософські обґрунтовує культ надлюдини в праці «Так говорив Заратустра», в основі якої лежать такі ідеї:

1) цінність життя є єдиною безумовною цінністю і збігається з рівнем «волі до влади»;

2) існує природна нерівність людей, обумовлена відмінністю їхніх життєвих сил та «волі до влади»;

3) сильна людина – природжений аристократ, вона є абсолютно вільною і не зв’язує себе ніякими морально-правовими нормами.

Ф.Ніцше відкидає християнство, яке пропагує рівність людей перед богом і приводить до самознищення, вбиває в людині «волю до влади». Релігійну міфологію він підміняє міфами «про смерть бога» і про «вічне обертання», яке замінює безсмертя душі. Ніцше вимагає переоцінки всіх цінностей шляхом відмови від ліберальних переконань, демократичних традицій, моральних норм, релігійних вірувань. Він вимагає відновлення ієрархічного устрою суспільства, виховання касти надлюдей, зміцнення їх волі до влади. Великі надії Ф. Ніцше покладає на посилення мілітаризму, прогнозує, що наступне століття принесе із собою боротьбу за панування над землею, війн, яких ще не було на землі.

А. Бергсон (1859-1941) – французький мислитель-ідеаліст, центральне місце в його філософії займало поняття життя, як безперервне творче становлення. Основною ціллю його філософії є «подолання точки зору розуму». Згідно Бергсону, сутність світу утворює життя, а життя ірраціональне, тому осягання його не є ірраціональним.

Життя – це метафізичний, космічний процес, могутній потік творчого формування. «Філософія життя» ототожнюється з переживаннями. Із послабленням напруги життя розпадається, перетворюючись на матерію, тобто бездушну масу. Людина трактується як творча істота, здатність до творчості визначається ірраціональною інтуїцією, подібно тому, як Божий дар дається лише обраним. Так, А.Бергсон приходить до елітарної концепції творчості та культури. Вихідним пунктом філософствування він вважає власне існування, яке проявляється у безперервній зміні відчуттів, емоцій, бажань, тобто у зміні станів нашої психіки. Цей потік переживань створює єдино дійсну реальність і тому складає предмет філософії. Філософ виділяє дві здібності свідомості:

1) інтуїцію, яка пов’язана зі споглядальним боком життя;

2) інтелект, який пов’язаний з діючою стороною життя.

Таким чином, інтуїтивне просування і занурення у мінливе життя свідомості відкриває його внутрішню субстанціальну основу – тривалість, під якою Бергсон розуміє об’єктивне переживання часу. Життя свідомості протиставляється світу матерії, яка уявляє собою щось інертне, мертве тіло, яке володіє лише просторовими визначеннями, як сфера вічної повторності, фатальної визначеності.

Розглядаючи особистість філософ вважає, що її розвиток – це по суті тривалість, постійне створення нового, творчий акт, який не підкоряється жодній закономірності і породжуючий несподівані стани. В філософській концепції А.Бергсона проглядає критика інтелекту, яка базується на таких ідеях:

1) протиставлення тривалості і світу духовного життя матерії та твердих тіл;

2) дії людського тіла управляються мозком, який не в силах породжувати уявлення і не має відношення до діяльності свідомості;

3) психічні процеси не породжуються процесами, які здійснюються у тілі, тому виникає розрив між матерією і духом;

4) мозок вказує інтелекту на те, що потрібно для дії, а інтелект вибирає способи практичної дії – це і є єдина функція інтелекту;

5) слабкість інтелекту в тому, що він, намагаючись зробити доступною для свого розуміння живу, мінливу дійсність, тим самим припиняє рух, розкладає його на моменти спокою, розділяє складне і мінливе, зводячи його до простого і нерухомого.

Логічною помилкою філософа було ототожнення будь-якого мислення з метафізичним мисленням, яке оперує застиглими, нерухомими категоріями і тому не може досягнути адекватного пізнання руху і розвитку. Він пропонує повністю відмовитися від логічного мислення як засобу пізнання істини.

Другою помилкою А. Бергсона було намагання довести непридатність інтелекту для пізнання руху і життя. Він підмінив об’єктивно існуючий рух і процеси життя тривалістю, тобто переживаємим потоком свідомості. За його думкою, життя пізнається інтуїцією. Він говорив: «Інтуїцією називається рід інтелектуальної симпатії, за рахунок котрої можна перенестися у середину предмету і злитися з тим, що є в ньому як єдине і невиразне».

Згідно вченню А. Бергсона, життя - це результат укорінювання активного життєвого духовного початку у мертвій інертній матерії. Джерелом життя є «надсвідомість», яка утворює певний центр, з якого, як «з великого букету» викидаються світи, тобто це бог. Він не має нічого закінченого, він є життя, яке не припиняється, він дія і свобода.

Екзистенціоналізм - філософія існування, ірраціоналістична філософія, виникла у ХХ ст., як спроба створення нового світогляду.

Представники:	Німеччина- М. Хайдеггер, К Ясперс; Франція - Г. Марсель, Ж.Сатр, А. Камю; Італія - Н. Аббаньяно; Данія - С. К’єркегор;
Напрямки:	-релігійний (Г.Марсель, М.Бердяєв, К.Ясперс, К’єркегор) -атеїстичний (Ж.Сатр, А.Камю, С. Бовуар)

 

Предметом філософії визнається буття, тому філософи повинні шукати ненаукові, ірраціоналістичні шляхи для просування в буття. Найбільш знайомий способ буття – наше власне існування. Від усіх речей людина відрізняється тільки тим, що може сказати «Я є».

Основні питання, які осмислювалися екзистенціоналістами

- існування індивіда і його кінцевість;

- занурення в «ніщо»;

- припинення існування і смерть;

- переживання усіх способів існування;

- вічний жах перед смертю.

Існування – це щось внутрішнє, яке не виражається в поняттях, тобто це буття, яке ніколи не стає об’єктом, ми не можемо поглянути на себе зі сторони. Щоб описати буття, треба його пережити і змалювати так, як воно відкривається в безпосередньому переживанні і внутрішньому почутті.

Жах – один із способів буття, це вихідне «прапереживання», яке лежить в основі всього існування. Жах дає можливість усвідомити людині:

1) кінцевість людського буття;

2) співвіднести існування з не існуванням;

3) усвідомити свою нікчемність і слабкість;

4) в стані жаху перед людиною розкривається її власне існування.

Екзистенція являє собою центральне ядро людського «Я», завдяки якому це останнє виступає не просто, як окремий індивід і «мислячий розум», а як конкретна неповторна особистість. Вчення про екзистенцію спрямоване як проти раціоналістичного розуміння людини, так і проти марксистського розуміння цієї сутності, як сукупності суспільних відносин.

Серен К’єркегор

А. Камю

К. Ясперс: «Существование есть сознание, и я существую как сознание..Анализировать существование значит анализировать сознание» [Ясперс. К. Философия.-Берлин, 1956.-Т.1.-С.7 ] «Я один не есть самость для себя, но становлюсь таковой во взаимодействии с другой самостью»; [Спиркин А.Г. Философия: Учебник.-2-е изд.- М.: Гардарики, 2002.-С.187]

С. К’єркегор (1813-1855) – попередник екзистеніоналістів, виступив проти філософії німецьких ідеалістів, вважаючи Г. Гегеля головою школи спекулятивних філософів, які мають розсуди з точки зору всезагального – людства, народу, держави і виключають значення особистісного початку. За думкою філософа, філософія повинна бути тільки «екзистенціальною», тобто вона повинна нести глибоко особистий характер. Він встановив три типи існування особистості: естетичний, етичний і релігійний (найвищий). Божественний світ і світ людський принципово несумісні, оскільки віра вимагає відмовитися від логічного мислення і вводить у сферу «парадоксів», абсурдних з точки зору людської логіки і етики. Компроміс між цими сферами неможливий.

А. Камю (1913-1960) – французький письменник і філософ, який центральною темою філософії поставив питання про смисл людського існування, питання «чи варто жити тільки заради життя». Існування людини він вважає абсурдним, без сенсу, подібно Сизифу, який приречений вічно вкатувати на горище камінь, котрий ледве досягнувши вершини, знову котиться до низу (сизифова праця). Не витримуючи цього, людина бунтує, проходять революції, в яких людина намагається стихійно знайти вихід з свого становища.

М. Хайдеггер «Нетость Бога означает, что нет более видимого Бога, который неопровержимо собирал бы к себе и вокруг себя людей и вещи и изнутри такого собирания складывал бы и мировую историю, и человеческое местопребывание в ней» [Хайдеггер М. Работы и размышления разных лет.-М., 1993.-С.226 ]; «Мы не можем сказать перед чем человеку жутко… Все вещи и мы сами тонем в каком-то безразличии.. Не остается ничего для опоры. Остается и захлестывает нас – среди ускользания сущего- только это «ничего». Ужасом приоткрывается Ничто» [Хайдеггер М. Время и бытие.-М., 1993.-С.20].

М. Хайдеггер (1889-1976) вважав, що ціль філософії не може бути зведена до аналізу тільки наукового пізнання, вона повинна досліджувати системи цінностей, що існують в людській культурі. Така установка, з одного боку, дає початок з’ясуванню специфіки гуманітарного знання та його відмінностей від природничо-математичних наук, з іншого боку, дає імпульс для аналізу філософії як форми позанаукової і позарацінальної свідомості. У своєму аналізі філософ визначає положення, які принципово відрізняють філософське мислення від наукового:

1) філософія є рефлексією (відображенням) до аналізу самих наук, вона заснована на виявленні їхніх гносеологічних передумов і обмеженості;

2) філософія, хоча і спирається на знання, але не повинна до них зводитися;

3) сутність філософії – це особливе споглядання, що є передумовою мислення і внутрішнім способом міркування про особливості світу;

4) роль розуму дуже висока і він не може бути відірваний від чуттєвості.

У пізніх працях М. Хайдеггера відчувається міцна позиція стосовно наукового пізнання, під впливом негативних наслідків науково-технічного прогресу він проводить диференціацію між наукою і філософією, стверджуючи, що наука все більше відчужується від філософії і культури, виступає як «мислення, що обчислює», що є принципово однобічним. Історія, мистецтво, поезія, мова, Бог – все це феномени, які не піддаються опредметненню і тому недоступні науці.