Людина в системі цінностей

Цінності – це специфічно соціальні визначення об’єктів оточуючого світу, які виявляють позитивне чи негативне значення для людини і суспільства. Цінності виконують роль повсякденних орієнтирів у предметній і соціальній дійсності. Прагнучи втілити цінність в життя, людина розглядає їх як ідеал, ціль, як довжне, тому життя представляється як переплетіння індивідуальних прагнень, але освячених загальними цінностями-цілями.

Ціннісні орієнтації можуть мати місце у будь-якій сфері людської діяльності. Філософія ж розглядає тільки ті, які виражають сутність людини, відношення до місця людини в світі, основу світостворення. Сутність таких цінностей (базових або ключових) в різні епохи, у різних соціальних груп і людей можуть розрізнятися майже до протилежностей. І, разом з тим, всі вони – атрибути людини в її відношенні до світу. Наприклад, різний зміст вкладається різними людьми у визначення краси, але немає таких спільностей і людей, для яких естетичне уявлення взагалі не мало б місця. Кожна з ключових цінностей виражає сутнісне (що робить людину людиною) відношення до світу, а їх система дає цілісне уявлення про відношення “людина – світ”. В усіх аспектах своєї взаємодії зі світом людина орієнтована на кінцеву цінність – благо. Платон визначив благо як єдність істини, краси і міри. Зрозуміло, що зміст цих цінностей історичний, воно є заключною характеристикою її прагнень. Цінності можуть бути: сімейні, національні, матеріальні, духовні, моральні, загальнолюдські, культурні тощо. Але серед них необхідно виділити ті базові цінності, які сформувало людське суспільство протягом тисячоліть і на яких ґрунтується гуманність, моральність і цивілізованнясть суспільства (благо, свобода, причетність, істина(правда), творчість).

У прагненні до блага людина, з однієї сторони, виражає себе, свою неповторність, і це прагнення до самореалізації, саморозвитку орієнтовано на ключову цінність – свободу. З іншої сторони, людина усвідомлює самоцінність світу в цілому, а себе – частиною цього цілого, як би це ціле не розумілось – Бог, природа, нація, людство, партія чи ін. Таке відношення орієнтовано на цінність – причетність. Свобода індивідуальності і причетність до цілого – фундаментальні цінності людського буття. Разом з тим, орієнтуючись тільки на причетність до цілого, людина губиться в ньому, губить своє “Я”, йде від звичайних людських цінностей (благо, добро), від цілі взагалі. Але реалізуючі тільки свою свободу, не враховуючи світ, людина перетворює її в свавілля і гине в цьому божевільному протистоянні світу. Благо досягається через єдність суб’єктивно-об’єктивного відношення, орієнтованого на цінність користі (міра зовнішнього середовища) і міжособистісних відносин, подолання перешкод, орієнтацію на цінність добра. У корисній діяльності свобода і причетність доповнюють одна одну.

Людина будує свої відносини із світом і іншими людьми за програмою, яку сама же і розробила. Для цього вона повинна вміти пізнавати об’єктивну реальність, бути націленою на усвідомлення “величі” істини, прагнути до розуміння суб’єктивної реальності існування інших людей і спільностей, орієнтуватися на цінність правди. При цьому різниця між розумінням і пізнанням в тому, що пізнання здобуває знання про об’єкт, а розуміння передбачає співпереживання, входження у внутрішній світ, в цінності іншого суб’єкта. Істина може бути одна, але її розуміння може бути різним. Єдність істини і її розуміння дозволяє створювати ідеальні проекти і програми, які основані на знанні об’єктивної реальності і відповідних цінностей суб’єктів. Це ідеальне створення майбутнього – реалізована цінність творчості

Регулятором людських відносин є мораль, в основі якої лежат традиції, які суспільно визнані і позасвідомо засвоєні індивідом. Поведінка людини, як правило, спирається на моральні норми і звичаї. Але між звичаями і мораллю є певні відмінності. Звичаї – це усталені, стереотипні способи масової поведінки, які склалися історично. Вони вимагають буквального виконання і не потребують індивідуальної інтерпретації.

Приклади: за звичаями ацтеки дозволяли пити вино лише людям похилого віку, а молода людина каралася, якщо порушувала ці звичаї. Чим вище соціальний стан винного, тим тяжче було покарання.

Історичний тип моралі визначається цілою сукупністю ознак:

- співвідношення моральних норм і звичаїв;

- характер санкцій;

- співвідношення вчинку і його мотивів;

- ступінь автономності суб’єкта моралі, зрілість особистості.

Історичними типами моралі виступають жах, сором, честь, гідність.

Жах перед покаранням – це проста форма соціального контролю, поширена у колективних взаємовідношеннях. Сором – простіша форма соціального контролю, яка стала самооцінкою індивіда. Людина осуджує себе за об’єктивним результатом, а не за мотивами вчинку. Честь – характерна для станового суспільства, регулятор поведінки, вираз персональної репутації індивіда. Поняття гідності втілюється у корпоративні «кодекси честі». Для привілейованих груп населення гідністю вважалися хоробрість, перемога, відповідь на виклик (дуель), необхідність змити образу кров’ю тощо. Для представників нищих станів поняття честі пов’язано з майстерністю, працею, як гідним людини заняттям. Гідність мислится як те, що повинно бути притаманне кожному індивіду і носить всезагальний характер Гідність розкриває простір для особистого самовдосконалення, індивід відчуває себе представником «роду людського».Головним принципом, який лежит в онові гідності є гуманізм - сукупність поглядів, які виражають повагу до гідності і прав людини, його цінність як особистості, турботу про благо людей.