Грудня 1967р

ПЕРШОМУ СЕКРЕТАРЕВІ ЦК КПУ П.Ю.ШЕЛЕСТУ

Копії: голові Комітету в справах державної безпеки депутатові В.Ф.Нікітченкові, голові Спілки письменників України депутатові О.Т.Гончару, голові Спілки художників України депутатові В.І.Касіяну, голові Президії Верховної Ради УРСР депутатові Д.С.Коротченку, секретареві Президії Верховної Ради УРСР депутатові А.Зленку, депутатові С.В.Стефанику, депутатові М.Кіх.

Шановний Петре Юхимовичу!

Звертаємося до Вас у справі, яка нас глибоко хвилює і непокоїть.

15-го листопада 1967 року ми були присутні на судовому процесі в справі В.М.Чорновола у Львові. На відміну від політичних процесів, проведених у 1965-1966 роках, ця справа слухалася у відкритому судовому засіданні. Підсудному була надана можливість висловити свою точку зору на суть розглядуваної справи, спростосувати висунені проти нього звинувачення; суд не заважав підсудному виголосити останнє слово і не обмежував його при цьому в часі. Власне, усе це гарантується радянськими законами, і, здавалося б, не доводиться висловлювати особливого задоволення з приводу того, що має бути само собою зрозумілим. Але ж відомо, що під час політичних процесів 1965-1966 років ці елементарні процесуальні норми неодноразово порушувалися. Отже, відновлення законності хоча б у таких межах, якщо воно стане загальною нормою, слід розцінювати як серйозний поступ нашої судової практики.

Тим прикрішими були інші порушення процесуальних норм і як наслідок – разюча невідповідність вироку до ваги матеріалів, які фігурували на процесі, і до ступеня обгрунтуваності та доказовості звинувачення. Ось на це ми і хочемо звернути увагу, оскільки тенденція, яка тут виявилася, виходить далеко за межі одного конкретного випадку або ж, принаймні, може послужити поганим прецедентом.

Порушення процесуальних норм почалося з самого початку судового засідання. Підсудний В.М.Чорновіл попросив дати відвід прокуророві Садовському та голові суду Назарукові на тій підставі, що вони в даному разі не є особисто незацікавленими людьми. У матеріалах, написання яких йому інкриміноване і які саме і є предметом судового розгляду, В.М.Чорновіл різко критикував названих осіб за ті грубі порушення соціалістичної законності та процесуальних норм, яких вони припустилися на попередніх політичних процесах. Отже, вони прямо причетні до даної справи і могли б виступати на її розгляді, скажімо, як потерпілі, але ніяк не в ролі прокурора та судді. За радянськими кримінально-процесуальними нормами в таких випадках учасники судового процесу зобов’язані заявити самовідвід, але ні прокурор, ні суддя цього не зробили, а законне і вмотивоване прохання підсудного, цілком підтримане адвокатом (з посиланням на відповідну статтю процесуального кодексу), не взяли до уваги. Воно було відхилене без усякої юридичної аргументації. Певно, це і стало однією з причин того, що весь хід судового засідання не був скерований на об’єктивний розгляд матеріалів справи, а багатьма моментами скидався на зведення потерпілими рахунків з людиною, яка зважилася їх критикувати.

В обвинувальному висновку В.М.Чорноволові інкримінувалося «виготовлення і розповсюдження» свідомо наклепницьких вигадок про дії державних органів. Фактично ж ішлося про те, що він оформив і розіслав чотирьом адресатам – першому секретареві ЦК КПУ П.Ю.Шелесту, голові Комітету в справах державної безпеки депутатові В.Ф.Нікітченку, голові Спілки письменників України депутатові О.Т.Гончару та голові Спілки художників України депутатові В.І.Касіяну – матеріали про політичних в’язнів, засуджених у 1965-1966 роках, під назвою «Лихо з розуму», а також переслав на прохання автора статтю-заяву В.Я.Мороза також чотирьом адресатам – депутатам Д.С.Коротченку, А.Зленку, С.В.Стефанику та М.Кіх. Ніяких інших адресатів на суді названо не було, не було наведено жодного факту про те, що Чорновіл передавав ці матеріали ще комусь, ні один свідок цього не підтвердив (до речі, на суді фігурувало всього двоє свідків, і показання обох не мали ніякого відношення до суті звинувачення, тобто не підтверджували ні того, що Чорновіл розповсюджував свій матеріал, ні того, що він вдавався до «свідомо наклепницьких вигадок», тобто вигадував неіснуючі речі, видаючи їх за дійсні факти). І все ж В.М.Чорновола обвинувачували саме в «розповсюдженні» згаданих матеріалів.

Легко бачити, що всі адресати – люди офіційні й поважні, і тому – незалежно від змісту написаного – вважати, що таким чином В.М.Чорновіл «виготовляв і поширював наклепницькі вигадки, що порочать радянський державний і суспільний лад», було б великим перебільшенням, якщо не сказати – неприпустимим гріхом проти істини. Хіба радянські громадяни не мають права звертатися до своїх депутатів і державних діячів з будь-якими справами, проханнями й пропозиціями? А ніяких інших фактів про розповсюдження В.М.Чорноволом свох матеріалів на суді не було наведено. Не кажемо вже про те, що ні прокурор, ні суд зовсім не цікавилися перевіркою фактів і не пробували встановити, що з написаного В.М.Чорноволом є документальним, а що – вигаданим. Жоден матеріал справи В.М.Чорновола не був розглянутий, перевірений, стверджений або спростований з погляду його фактичності й істинності. Жодне з прохань підсудного – викликати свідків та доручити до справи додаткові матеріали, що ствердили б документальність зібраних ним матеріалів, – не було задовільнене. Тим часом саме за «наклепницькі вигадки» суд виніс В.М.Чорноволові найбільше, передбачене статтею, за якою його судили, покарання – 3 роки ув’язнення у виправно-трудових таборах. І це – незважаючи на те, що в ході судового засідання всі висунуті проти В.М.Чорновола звинувачення і всі «докази» прокурора і слідства були спростовані підсудним та його адвокатом, незважаючи на те, що суд не знайшов жодного конкретного свідчення про те, що В.М.Чорновіл займався «розповсюдженням» вказаних матеріалів, і, отже, все звинувачення лишилося голослівним.

Можливо, що суд був справді переконаний у вині В.М.Чорновола. Але ж суб’єктивний настрій учасників суду не може мати об’єктивної юридичної ваги і не повинен впливати на судове рішення. Вину підсудного суд зобов’язаний довести неспростовними фактами, свідченнями та іншими юридичними доказами.

Ми, присутні на судовому засіданні в справі В.М.Чорновола, побачили, що суд цього свого обов’язку не виконав. Він проводився некваліфіковано і необ’єктивно. Його вирок перебуває в разючій невідповідності до матеріалів слідства і звинувачення і скидається на особисту помсту, розправу наділених владою осіб над людиною, що по-інакшому думає і насмілюється критикувати дії окремих представників радянських установ, тобто здійснює своє конституційне право.

Ось чому ми звертаємося до Вас з проханням особисто втрутитися в справу В.М.Чорновола і не допустити ще одного грубого порушення соціалістичної законності, не допустити ще одного зловісного прецеденту. До цього нашого листа додаємо заяву В.М.Чорновола від 30.Х.1967р. та текст його останнього слова.

Петро Шелест: «Справжній суд історії ще попереду». – К., 2003. – С.480-482.