Січня 1972р

Шановний Петре Юхимовичу!

У житті бувають ситуації, коли виникає прагнення говорити, як на духу. Сьогодні, сидячи в слідчому ізоляторі УКДБ, я відчуваю саме таку ситуацію.

Колись Шевченко писав:

Я так люблю

мою Україну убогу,

що проклену святого бога,

за неї душу погублю.

Я повторив би ці слова, замінивши слово «Україна» словом «істина як справедливість».

У мене загострене, може, навіть, хворобливо загострене почуття справедливості, яку я завжди хотів бачити повною, ідеальною. Я вважаю, що така справедливість повинна бути в нашій країні, яка для народів усього світу мусить правити за взірець. До цього зобов’язує нас 50-літня практика першопроходців соціалізму і комунізму. Доля світового соціалізму і комунізму багато залежить від того, який соціалізм і комунізм збудуємо ми.

Отож, мені завжди ходило про те, щоб справедливість у нашій країні була найвищою, про те, щоб збудований нами соціалізм був більш соціалістичний, а будований комунізм – більш комуністичний.

І коли я бачив факти несправедливості, особливо ж практику, коли чесній, принциповій, добрій людині живеться гірше, ніж нечесній, безпринципній, недобрій, і гірше живеться якраз через її найкращі людські властивості, я тоді доходив розуміння, що це – дуже небезпечна практика, яка може призвести до ширшого розкладу найціннішої людської субстанції. І тоді я доходив розуміння, що, так будуючи комунізм, ми самі утруднюємо собі дорогу до нього.

Думаю, що засуджена партією практика культівських років значною мірою спонукала комуністів інших країн до вироблення самостійного модулю соціалізму – з тим, щоб уникнути багатьох наших утрат, помилок, несправедливостей. Бо Сталін, зробивши чимало доброго для нашої країни, воднораз зробив чимало такого, чого йому історія ніколи не вибачить. Він, будуючи соціалізм, багато погрішив проти нього.

Ідучи за цим почуттям загостреної справедливості, я неодноразово намагався з’ясувати в офіційних інстанціях незбагненні для мене парадокси доби. Я звертався до ЦК ЛКСМУ, парткому Спілки письменників, до працівників ЦК КПУ, І ніхто з них не відповів мені щирим словом на мої щирі запити.

Я не націоналіст. Навпаки, я вважав за потрібне робити так, аби серед певної частини українців розвіяти дурман самозакоханості, антисемітизму, загумінкової обмеженості. Так, за потрібне я вважав робити так, щоб серед певної частини росіян, євреїв і т.д. розвіяти дурман неповаги до української мови, культури, історії, неповаги до праці селянина, що гречно причащає усіх нас хлібом і сілю від своїх мозолів.

Я намагався завжди обставати за слабших, чесніших, принциповіших, мужніших, хоч і не в усьому годився з їхньою позицією.

Прагнення високої справедливості і повної істини, прагнення зробити людину людянішою, а соціалізм – більш соціалістичним – ось що завжди лежало в основі моїх учинків. І коли Ви повірите мені, тоді можете зрозуміти і окремі гримаси, викликані почуттям безсилого гніву, болю, обурення, коли я не міг заступити дороги перед злом, несправедливістю і неправдою.

Мені досить тяжко жилося. Маю старих батьків (татові – 80, мамі – 70 років), маю хвору дружину і хворого сина. Можливо, я мусив би дбати, передусім, про них. Але мені завжди здавалося, що дбаючи про загал, я дбатиму і про них. Так колись писав І.П.Котляревський:

Де общее добро в упадку,

забудь отця, забудь і матку,

спіши повинність ісполнять.

Коли я маю свої заперечення до тих чи інших сторін нашого життя, то тільки з єдиною метою – повніше використати ті могутні запаси соціального прогресу, які містить у собі наш суспільний і державний лад. Тільки для того, щоб наша країна стала ще кращою, ще гуманнішою, забезпечуючи людям усього світу високу віру в здійснення найвищих ідеалів Добра і Справедливості.

Вважаю, що єдиний мій гріх у тому, що я надміру прагнув абсолютної справедливості, яка сьогодні, може, ще не зовсім можлива. Це, сказати б, неюридична кваліфікація мого «злочину» (юридичну Вам дадуть більш компетентні особи).

Отож, я не прошу помилування. Мушу тільки сказати, що окремі фрази, рядки, слова були кинені мною згарячу, в нападі гніву, а гнів – злецький дорадця. Од нього я прагну «звільнюватися, як од скверни», але не завжди міг звільнитися: занадто часто зі мною поводилися не те що не по-радянському, а просто не по-людськи. Ось тільки один випадок. В травні 1966р. зусиллями С.Д.Зубкова, заступника директора Інституту літератури АН УРСР, мене було звільнено з архіву. Я лишився напризволяще, хоч дружина ходила вже з сином і треба було щось їсти. Я пішов у метробуд, ганяв вагонетки, але звільнили і звідти, бо я мав вищу освіту. Коли я зазнав виробничої травми, в кадрах заявили мені про звільнення з роботи. В такі хвилини я міг бути злим і несправедливим у своїх віршах чи статтях, хоч, певна річ, і не мусив би на несправедливість відповідати несправедливістю. Я тільки пояснюю, а не виправдовуюсь. І таких фактів було чимало.

Висловлю останнє своє прохання. Дуже Вас прошу – зробити так, щоб люди, які щиро прагнуть робити добро для рідного народу і його культури, могли це робити на повну силу, з цілковитою віддачею своїх ясних розумів і чесних душ. Повірте мені, що ситуація, за якої люди, що багатьом здаються націоналістами, наклепниками, дармоїдами і т.д., і т.п., а мені особисто здаються безпартійними комуністами в найкращому значенні цього слова, ця ситуація потребує старанного з’ясування, розуміння, глибшого вивчення і прояснення.

Я вірю, що ви хочете справедливості і добра. Прошу повірити і мені, що я хочу (і щиро, затято, до смерті хочу!) тієї ж самої справедливості і того ж таки добра – для трудівника, для людини, для людства, хай буде більше взаєморозумінь, а не непорозумінь.

З повагою Василь Стус

 

Національні процеси в України. Історія і сучасність. – К., 1997. – С.479-481.