Наукові теорії географічного детермінізму, регіоналізму та економічного районування

Теорії є окремою формою наукового знання, що дає цілісне уявлення про закономірності та істотні взаємозв’язки, основні ідеї у будь-якій галузі знань. “Рекреаційні ресурси та регіоналістика” в теоретичних положеннях спирається на такі наукові теорії, як теорія географічного детермінізму, теорія регіоналізму, теорія економічного районування.

Теорія географічного детермінізму. Її сутність полягає в перебільшенні, а іноді й абсолютізації ролі географічного середовища у розвитку суспільства. Прихильники абсолютізації вважають, що побут і звичаї людей, суспільний лад з його законами, розподіл багатства тощо зумовлені географічними особливостями.

Найбільш впливовим географічний детермінізм був у 18-19ст., але й у першій половині 20ст. Його вплив залишався значним, про що свідчать надбання географічних шкіл Франції, Німеччини, Росії, США. Так, французький просвітник та філософ Шарль-Луї Монтеск’є (1689 – 1755) вважав, що виникнення великих імперій Азії зумовлено наявністю там великих рівнин. Найбільшого значення він надавав клімату, вважаючи, що “влада клімату сильніша від усіх влад”. Поширення рабства переважно у південних країнах пояснював розслабленістю від спеки. Форму державного устрою будь-якої країни також вважав залежною від клімату та розмірів.

У Німеччині географічний детермінізм знайшов втілення у творах таких таких видатних вчених, як Карл Ріттер (1779-1859), Фрідріх Ратцель (1844-1904) та ін. На думку К. Ріттера, розвиток природи визначає життя народів. Ф. Ратцель убачав завдання географії у тому, щоб “вирізнити вплив природи на дух і тіло індивідуумів і народів”.

Виразні вияви географічного детермінізму характерні для праць відомих російських істориків – Сергія Соловйова (1820-1879), Василя Ключевського (1841-1911), Льва Мєчнікова (1838-1888).

У наш час ця теорія виявляється переважно у завуальованій формі. На Заході нові течії отримали назву енвайронменталізм (від англ. enviroment – середовище) та посібілізм (possibility – можливість). Вони виходять із того, що природне середовище лише визначає передумови розвитку людського суспільства.

Існують й інші крайнощі в оцінці ролі навколишнього середовища в бутті суспільства, які називають географічним нігілізмом. Вони виявляються у недооцінці його й відмові від дослідження взаємодії природних і суспільних явищ. Географічний нігілізм найбільше виявився у радянській географії, яка виходила з постулату “Ми не можемо чекати милостей від природи, взяти їх у неї – наше завдання”. Про це свідчить утопічний проект радянських часів 70-80 рр. - зміна гирла сибірських рік і спрямування їх у вододефіцитні райони Середньої Азії.

Теорія регіонального розвитку (регіоналізму). Знайшла відображення у працях російських вчених Інокентія Герасимова (1905 – 1985), Ю. Саушкіна, Вадима Покшишевського (1928 – 1997), Сергія Лаврова (1928 – 2000) та ін.

І. Герасимов виходив з того, що регіоналізм є основою географічної науки, сприяючи збереженню її цілісності. Ю. Саушкін вважав, що саме регіоналізм (вчення про райони: їх формування, розвиток, перспективи, практичне значення) є ядром усіх географічних наук і великою мірою визначає межі їх системи загалом.

Теорія економічного районування. Економічне районування – процес виявлення об’єктивно існуючих економічних районів.

Економічний район – територіально цілісна частина господарства країни, що характеризується спеціалізацією як основною господарською функцією та комплексністю (взаємопов’язаністю і збалансованістю найважливіших підрозділів і елементів господарства).

Значний внесок у становлення та розвиток теорії районування зробили російські вчені Константин Арсєн’єв (1789 – 1865), Петро Семенов-Тян -Шанський (1827 – 1914), Іван Александров (1875-1936), Микола Колосовський (1891 – 1954), М. Барановський.

Фундаментальними положеннями теорії районування є:

· визначення об, ’ктивного існування економічних районів;

· наявність економічної цілісності території як важливої ознаки району;

· визначення району як системи регіонів нижчого ієрархічного рангу;

· урахування комплексності району (тобто всебічного розвитку всіх галузей господарства з орієнтацією на раціональне використання місцевих ресурсів), і, головне, господарської спеціалізації, що визначає функції району в межах господарства країн.

Одним із домінуючих в економічному районуванні є проблемний підхід, що полягає у виділенні специфічної для району головної господарської проблеми, яка пов’язує в єдиний вузол всі фактори і явища, властиві району. Ядрами економічного районів є районоутворювальні центри і територіально-виробничі комплекси (ТВК) – об, єднання підприємств, які зумовлюють економічний ефект за рахунок раціонального використання місцевих природних і соціально-економічних умов і ресурсів.