Поняття історичного акта

Фундаментальним поняттям дипломатики є,, історичний акт”, під яким розуміють документ, що містить в юридичній формі постановку чи вирішення питань договірно-правового змісту між певними юридичними сторонами із зазначенням безпосередньо чи опосередковано конкретного автора та адресата. Акти систематизуються:

– за ознакою походження чи авторства (публічні, приватні, публічно-приватні, приватно-публічні);

– за ознакою місця дії (державні, світські, церковні);

– за співвідношенням вмісту тексту і предметної ситуації (договірні, договірно-законодавчі, засвідчувальні, законодавчо-розпорядчі, розпорядчі, протокольно-резолютивні, реєстраційно-облікові, доповідні, епістолярні, клопотальні).

Термін,, акт” (лат. – документ) для означення юридичних документів на території України набув поширення з XIV ст. До цього різні за змістом і правовим значенням законодавчі документи (понад 150 різновидів), що були чинними на українських землях, іменувалися привілеями, грамотами, універсалами. У перебігу історичного розвитку спостерігається певна еволюція актових документів, спричинена, зокрема, ієрархієзацією структури суспільства, унормуванням звичаєвого права, систематизацією правових норм. Актові документи за різні історичні періоди збереглися досить нерівномірно.

Найсуттєвішим питанням теорії дипломатики є класифікація актів. У різні часи формулювалися її відповідно різні схеми. Наприклад, С. Шумаков запропонував диференціювати акти на три класи: грамоти, що їх дає,, урядова влада”; грамоти,, церковної влади”; приватні акти. О. Лаппо-Данилевський, М. Коробков поділяли акти на публічно-правові та приватно-правові (не враховуючи при цьому реальні соціальні та політичні умови, що породжують той чи інший акт). О. Зимін всі акти диференціював на дві великі групи: акти соціально-економічних відносин (акти феодального землеволодіння, акти, що фіксують правк феодала на землю, акти про васальні відносини феодалів, акти з історії господарства селян і холопства, ремесла, торгівлі тощо) та внутрішньої і зовнішньої політники (князівські духовні і договірні грамоти, акти внутрішньої політики і управління, суду, судово-процесуальні, церковно-адміністративні, зовнішньополітичні та ін.). Критерієм класифікації актів у Л. Черепніна виступають їхній зміст і тематика, у сучасного відомого дипломатиста С. Каштанова –,, функція впливу документа на ті чи інші сфери суспільної практики”, тобто їхня функційність і соціальне призначення. Залишаючись послідовником традиційного поділу актів на публічно-правові (акти світської і церковної влади), публічно-приватні, приватні, С. Каштанов запропонував розрізняти серед них договірні, договірно-розпорядчі, розпорядчі, рекомендаційні та ін.

Історик зустрічає у своєму дослідженні такі рукописні акти: 1) чернетки актів, написані або як попередній проект або варіант до нього; 2) білові акти, текст яких написано у повній відповідності із звичайним для даної різновидності актів текстом. Цей справжній акт не лише відповідно оформлений, а й засвідчений підписами й печаткою; 3) копії актів –,, знимки”,,, список”. Копії можуть бути засвідчені або прості, зустрічаються на окремих аркушах або в копійних зошитах чи копійних книгах; 4) розмноженні акти, писані в кількох однакового тексту екземплярах (за кількістю сторін – учасників угоди, позначених в акті); 5) відновлені акти, що відтворюють текст актів, більш ранніх і чомусь загублених. Оригінали відновлених актів мають бути обов'язково належним чином засвідчені; 6) акти підроблені; 7) акти фальсифіковані шляхом підчисток або іншим способом, на яких встановлено підроблені фрази, імена, географічні назви.

Основна робота щодо вивчення акта розпочинається з дослідження його внутрішньої форми. Під нею розуміють структуру, а також зміст і стилістичні особливості тексту джерела. Структура тексту акта називається, як уже згадувалося вище, формуляром. Його характерною рисою є сталість побудови. Він складається зазвичай зі стандартних зворотів, розташованих певним чином. Формуляр – поняття складноструктуроване.

Формуляром називають комплекс клаузул (статей) документів. В це поняття входять схеми чотирьох типів:

1) умовний формуляр – найбільш загальна схема побудови документів у цілому;

2) абстрактний – загальна схема побудови документів певної різновидності;

3) конкретний – схема побудови невеликих груп документів в середині різновидності;

4) індивідуальний формуляр – схема побудови окремо взятого тексту документа.

Умовний формуляр ділиться на три частини, кожна з котрих складається з окремих частин.

І. Початковий протокол:

1. Інвокація (богослів’я), тобто закликання імені божого, яке інколи замінюється особливим знаком хреста – „хризмоном”.

2. Інтитуляція – ім’я і звання видавця документа.

3. Інскрипція – адресат (конкретна особа, група осіб, заклад).

4. Салютація – привітання.

ІІ. Основна частина (текст):

1. Аранга (преамбула).

2. Промульгація – публічне роз’яснення.

3. Наррація – виклад змісту.

4. Диспозиція – розпорядження по суті (змісту) справи.

5. Санкція – заборона під загрозою покарання.

6. Корроборація – свідчення про скріплення документа підписом, печаткою.

ІІІ. Кінцевий протокол:

1. Датум – місце і дата видання документа.

2. Апрекація – заключення.

До кінцевого протоколу належать підпис особи, від імені якої видано документ, інколи – і підпис голови канцелярії, а також сігілла (печатка). В урочистих документах підпис міг супроводжуватися монограмою (поєднання всіх букв імені в одному малюнкові).

Описана схема дає тільки загальні уявлення про формуляр документа, оскільки кожна різновидність має свої особливості, які дуже помітні при співставленні документів різних земель, країн, часів.