Особливості дипломатичного аналізу джерел

Знання внутрішньої будови формулярів актів, їх класового змісту, встановлення типових структур кожної різновидності актів як публічно-правових, так і особисто-правових, дозволяють визначити справжні акти, фальсифіковані і підробні.

Для дипломатики має велике значення розкрити, в чиїх інтересах робилися підробки. Від феодальної епохи збереглись порівняно незначна кількість рукописних документів. З XI по XVI ст. відомо не більш як 500 рукописних документів, а з XVI до кінця XVII ст. збереглось близько 15 000, зате від епохи капіталізму ми маємо багато мільйонів рукописних документів. Незначна кількість рукописних документів феодальної епохи, природно, потребує докладного вивчення з виділенням підроблених і фальсифікованих документів, які не потрібні історику. Від феодальної епохи збереглась значна кількість підроблених актів. Дуже багато монастирів, бояр і поміщиків користувались послугами майстрів підробок для забезпечення своїх майнових прав у тих випадках, коли в них не було на це ніяких прав.

Не виявлені підробки публічно-правових актів використані істориком, завдадуть великої шкоди тим, що вигадані факти неминуче призведуть його до невірних узагальнень і висновків. Багато підроблених актів зустрічається серед особисто-правових документів. Особливо часті підробки практикувались при кабальних записах, купчих, закладних, позичкових, межових і т. д.

Підробки актів викриваються вивченням матеріалу, на якому писаний акт, мови, почерку.

До середини XX ст. вважалось, що в стародавній Русі (з XI ст. до середини XIV ст.) єдиним матеріалом для письма, що зберігся до наших днів, був пергамент – особливо вироблена теляча шкіра; що письменними були лише монахи і представники феодальної верхівки – князі, бояри та їхні канцелярські служиві люди. Але розкопки, проведені московським професором-археологом Арціховським у Новгороді в 50-х роках XX ст., відкрили значну кількість рукописів на бересті, писаних простими людьми – городянами Новгорода. Це свідчило, що письменність була поширена і серед простих людей. Берестяні рукописи – особисто-правові документи. Публічно-правові акти, а частково й особисті акти, писались на пергаменті в XI–XIV ст. Справжній акт, писаний на пергаменті, мусить мати співпадання палеографічних прикмет, характерних для свого часу. Пергаментний акт має бути написаний уставом або півуставом і древньоруською мовою. Якщо ж пергаментний акт написано скорописом, яким почали користуватись з XV–XVI ст., і коли замість пергаменту документи писались на папері, то таке неспівпадання палеографічних прикмет вказує на наявність підробки. Отже, зовнішня критика акта дає надійні докази його підробки або оригінальності.

Треба мати на увазі, що пергамент не має зовнішніх рис свого часу. Відрізнити пергамент XI ст. від пергаменту XII і XIII ст. неможливо. Документи ж, написані на папері, мають ряд зовнішніх відмітних ознак, що добре допомагають і датувати документи, і локалізувати їх за місцем написання. Документи почали писати па папері з другої половини XIV ст., а з XVI ст. він як матеріал для письма стає загальнопоширеним. Найдавнішими актами, написаними на папері, в Росії є договірна грамота великого князя Семена Івановича з братами Іваном та Андрієм 1341 р. і новгородська купча 1359 р. На Україні акти писали у зошитах, які зберігались в канцеляріях. Акти писали і на окремих, цілих, нерозрізаних аркушах. У Московській державі акти, як і всі інші документи, писали на склеєних по довжині аркушах. Такі аркуші для збереження згортались у трубку і називались згортками, або стовпцями. В канцеляріях папір різали по довжині на широкі аркуші для важливих актів і на вузькі смуги для звичайних, щоденних актів. Для копій актів, писцевих книг тощо вживали ще зошити й книжки.

Якщо роздивлятись на світло паперові документи XIV– XVIII ст., то можна бачити малюнки,, водяних знаків” – філіграней. Це – своєрідні фабричні марки, що змінювались з часом, а тому були для істориків надійним хронологічним визначальником часу виготовлення паперу. По філігранях можна навіть приблизно датувати і час написання акту, але при цьому треба враховувати, що в Московській державі і на Україні в XV–XVII ст. папір був імпортний – з Італії, Франції, Голландії і Польщі. Приблизно від виходу з паперової фабрики до написання акту минало 5-10, а іноді і 25 років. За існуючими довідниками по філігранях Лаптєва і особливо Лихачова, а для України – Каманіна й Вітвицької, можна легко знайти датування тієї або іншої філіграні.

Після виявлення підроблених актів дипломатичному, аналізу підлягають справжні акти, що не викликають сумніву щодо їхньої оригінальності. Такий аналіз полягає у формальному структурному вивченні актів. Кожний акт складається з граматично закінчених речень, розділених при публікації крапками. Кожне закінчене, граматично ціле речення називається формулюю, або клаузулою, акта. Вся сума формул акта-називається формуляром акта. Для конкретної уяви способів формулознавчого аналізу можна навести формулярний аналіз універсалів гетьмана Богдана Хмельницького, проведений за всіма правилами класичної старовинної дипломатики акад. І.П. Крип'якевичем.

В універсалах Богдана Хмельницького є такий формуляр:

I. Початковий протокол складається з трьох формул:. 1) формула богослов'я, де закликається або згадується ім'я боже; 2) титул, що містить ім'я того, хто видає універсал; 3) формула про адресу, ім'я особи або імена ряду осіб, яким посилається універсал, а також привітання їм.

II. Основний актовий текст складається з ряду формул: 1) формула – загальний вступ перед докладним викладом, до вказуються права або обов'язки того, хто дає цей універсал; 2) формула у вигляді загальної фрази, де вказується на зміст універсалу (розповідь), викладаються факти або події, що-стащіпідставою для написання цього універсалу. Звичайно тут переказують прохання тієї особи, яка звернулась до уряду Богдана Хмельницького про видання даного універсалу; 3) формула про розпорядження. Тут викладається рішення з усіх питань просителя або дано постанову, обов'язкову для виконання; 4) формула про покарання за невиконання розпоряджень універсалу, де говориться про покарання тих, хто не виконує розпорядження або постанову даного універсалу; 5) формула про підпис, де говориться, що універсал для більшої його авторитетності підписаний і має печатку. III. Кінцевий протокол має три формули:

1) формула про підписи; 2) формула про число, місяць і рік написання універсалу і 3) кінцева формула – богослов'я, заключна молитва, що іноді складається з одного слова,, амінь”». Ця остання формула закликання бога в кінцевому протоколі, як і перша формула початкового протоколу, в універсалах трапляється в поодиноких випадках.

Таке розчленування акта на його складові частини – формули – дає змогу дізнатись і про його формуляр. Порівняння ж формулярів цілої групи універсалів або інших актів дозволяє визначити типові формули, що обов'язкові в кожному акті даної різновидності, а також з'ясувати випадкові, поодинокі формули, нетипові для цієї групи актів.

Проведений І.П. Крип'якевичем дипломатичний структурний аналіз універсалів Богдана Хмельницького, по-перше, дає змогу зрозуміти формулу їх написання, визначити типовий формулярний склад, що дозволяє встановити звичайну, типову їх форму, як оригінальних документів, і тим самим відрізнити від підроблених універсалів, що приписуються гетьманові. Підроблені універсали мають інші формули, ніж оригінальні. По-друге, таке дипломатичне вивчення дає значення розвитку канцелярської практики, канцелярських форм і звичаїв уряду гетьмана в роки визвольної війни українського народу. По-третє, ми дізнаємось про компетенцію і титулатуру українських державних діячів, які видавали документи. По-четверте, дістаємо відомості для розв'язання питань про правову державну компетенцію уряду війська запорізького, маємо змогу простежити, як змінювались і розширялись урядові функції залежно від переможних успіхів на фронтах визвольної війни і тісного зв'язку та підтримки російського народу і російського уряду.

Слід мати на увазі, що почерк в російських та українських рукописних актах з часом змінювався. У великих міських центрах, де писалось багато документів, почерк змінювався значно швидше, ніж у провінціальних центрах і на селі, де цей процес проходив повільніше і почерк зберігав архаїчні риси.

Засоби засвідчення актів були різноманітні. Звичайно удільні і великі князі самі не підписували ніяких документів. Засвідчувались документи як підписами, так і прикладанням печатки, знаками хреста або монограмами, посиланням на свідків, а з кінця XV ст. – початку XVI ст. і підписами цих свідків, позначенням імені, прізвища того, хто писав акт, і підписами піддячого або дяка (звичайно на звороті акта по склейках стовпця).

На Україні засобом засвідчення оригінальності особистих актів було внесення їх повного або скороченого тексту в,, гродські”, або,, земські”, книги, а на Русі – в записові книги, що зберігались на місцях у,, воеводских избах”, в Москві – у приказах. Важливу роль у встановленні оригінальності акта відіграє вивчення печаток на них

Печатки на актах, що заміняють іноді підписи, дістали значного поширення у XVI–XVII ст. За указом 1628 р. запроваджується обов'язкове підписання акта його учасниками, а через неписьменність одного або кількох учасників акта вказувалось, що за них мають підписуватись інші особи. В особистих актах до середини XVII ст. учасники акта прикладали свої власні печатки, державна печатка в таких актах не прикладалась. У 1699 р. прикладання печаток в актах припиняється, оскільки з цього року акти писались на гербовому папері, і наявність на ньому надрукованого державного герба зробило зайвим прикладання печатки.

Проте з XVIII ст. печатки почали обов'язково прикладати на актах державного і міжнародного значення, а також на урочистих дипломах, що їх давала верховна влада приватним особам по затвердженню будь-яких прав, привілеїв або земельних пожалувать. У XVIII ст. поширюється звичай прикладання печаток російськими дворянами і українською шляхтою з особистими дворянськими гербами. Історику-дипломатисту при вивченні актів XVIII ст. та для їх дипломатичного аналізу треба обов'язково знати геральдику, яка тісно пов'язана з сфрагістикою.

Дипломатика, таким чином, як одна з допоміжних історичних дисциплін є частиною історичного джерелознавства, що піддає критичній перевірці актові матеріали. Вона критично аналізує історичні акти, виробляє свої специфічні методи дипломатичного дослідження, які зводяться до їх структурного аналізу.

Дипломатичне вивчення актових матеріалів передає у розпорядження істориків старанно перевірені і досить певні історичні джерела, завдяки чому вони вірно висвітлюють історичний процес.