І. Значення літератури старокнязівської доби

1. Може здаватися, що прастара література не має для нашої сучасності великого значення та не мала його й для 16 — 17 вв., не кажучи вже про «відродження» 19 ст. Щоправда, нерідко посилаються на стару літературу та культуру в суперечках з тими, хто сумнівається в існуванні української літературної, культурної та національної традиції. Але це є арґумент, спрямований здебільшого проти погано поінформованих чужинців. А самі українці, що користуються цим арґументом, чи знають вони і добре староукраїнську літературу? На жаль, не завжди, незважаючи на шкільну освіту. Виклади старої літератури або занадто спеціальні (Грушевський, Возняк) або цілком побіжні і до того ж майже не зупиняються на суто літературних властивостях старої літератури, викладаючи лише її для наших сучасників часто малоцікавий зміст. Тому нерідко доводиться чути навіть від «оборонців» української літературної традиції, що, крім «Слова о полку Ігоревім» (про яке, на жаль, популярні та дилетантські дослідження розповсюдили чимало сумнівних, а то й цілком хибних відомостей), не заслуговує на увагу модерного читача. А такий погляд є власне неґуванням української літературної традиції.

Тим часом історична традиція є явищем великої ваги. Вона є чинна в нашій сучасності, навіть коли ми її мало помічаємо та свідомо не плекаємо. Крізь усі політичні та культурні зміни історичне минуле нечутно для вуха промовляє до кожної людини. В сучасності чинні не лише ті рештки, що в рамках народного побуту та фольклору протрималися протягом століть до нашої доби. Промовляє минуле і через звичайнісіньку мову повсякденного життя, промовляє воно і через усі зміни ідеологій, промовляє воно і в національному характері, який виробився під впливом усіх минулих епох і історичних подій. Я не думаю, що цей «народний характер» легко дослідити та визначити науковими формулами: навпаки, я навіть маю принципові сумніви щодо можливості такого дослідження та такого формулювання не лише для наших днів, а й загалом. Але цей національний характер є та «невідома» сила, що виявляється в усьому житті кожного народу, в його успіхах та нещастях, у його розвитку чи підупаді.

1. Розуміється, найбільше значення мають для вироблення національного характеру та історичних сил, що впливають і далі, саме блискучі, великі епохи минулого.

2. Література 11 — 13 вв. і є в історії української культури одною з таких вирішальних культурних епох. Поруч із нею можуть стати лише 16 — 17 вв. (релятивно далеко нижчі), а почасти — 19 вік, вплив якого з’ясовується і тим, що він є лише недавнім минулим.

Самий факт християнізації країни і безпосередній за цим розвиток широкої обсягом та глибокої змістом і красної формою літератури виявив і внутрішні можливості народу і його здатність засвоїти цінності чужої та вищої культури. Цей культурний розквіт куди важливіший, ніж тимчасовий політичний та господарський розвиток тих часів. Київська доба клала початок приєднанню України до традиції європейського культурного світу.

Здається, читачеві мусять уже бути ясні великі успіхи словесного мистецтва старокнязівської доби: розвиток мови, літературного стилю та засвоєння літературою певного комплексу загальнолюдських тем. До речі, можна було б підкреслити, що репертуар літературних творів у своєму характері, а почасти і в конкретних творах відповідав назагал літературному репертуарові літератури раннього середньовіччя на Заході. Широта та різноманітність літературного репертуару старої України вражають, навіть тепер, коли багато творів безумовно втрачено. І ця духовна підготовка, рання дозрілість, не могла затертися й протягом менш щасливих культурно сторіч. Саме традиція старої літератури зробила можливим і несподіваний, хоч і не такий блискучий, новий розвиток на межі 16 — 17 вв. та знову — на іншій мовній основі в 19 в.

Цікавлячись минулим, зрозуміло, не треба заплющувати очей і на внутрішню цінність досягнень тієї або тієї епохи: краса та принадність багатьох творів 11 — 13 вв. є об’єктивним фактом.

3. Проте кожна доба має свої слабкості та свої хиби. Старокнязівська доба, попри всі свої творчі успіхи, залишила невикористаною щонайменше одну галузь культурної творчості, щільно пов’язану в ті часи з літературою — наукову діяльність. Лише незначні рештки дійшли до нас від якихось тепер уже неясних початків її: не розвинулися ані спроби самостійного богословського мислення (Клим Смолятич), ані початки світських, «зовнішніх», як тоді казали, наук. Тут не місце говорити про причини цієї слабкості староукраїнської культури. У кожному разі, вони важко позначилися на наступних століттях: кожен крок у цій галузі купувався великим напруженням та помилками і непотрібними ухилами вбік. Література була переважно сферою релігійних та естетичних емоцій, а не думки.

Бракує в старій літературі ще однієї сфери, сфери суб’єктивних, зокрема — еротичних переживань. Лише натяки на неї збереглися в романі про Діґеніса, в «Слові о полку Ігоревім» («плач» Ярославни), в Троянській історії, в «Олександрії», навіть у деяких оповіданнях патериків (Мойсей Угрин у «Печерському патерику»). Можливо, що мотиви суб’єктивного характеру використовувано лише в неписаних творах, про існування яких знаємо з рефлексів старого епосу в фольклорі: мотиви суб’єктивних еротичних переживань зустрічаємо в «старинах» про Чурилу, про Солов’я Будимировича. Можливо, що писані твори такого характеру загинули через нерозуміння або неґативне ставлення до них пізніших переписувачів, переважно ченців. Але до нас дійшли тільки твори, в яких суб’єктивні переживання мають виключно релігійний, зрідка суто моральний характер (дещо в «Поучениї» Володимира Мономаха, в оповіданні про осліплення Василька, про Ігорів похід у Київському літописі тощо). Староукраїнська література і в цьому бідніша за західну.

Сперечатися можна і про позитивне або неґативне значення повного переходу на слов’янську, до того ж ненародну мову. Цей перехід різко засудили в 19 ст. романтики (Куліш) і може ще гостріше «реалісти» — народники (С. Єфремов). З наукового погляду перебільшено неґативну оцінку дав ролі церковно-слов’янської мови А. Брюкнер. Немає сумніву, що його арґументи більш виправдані. В усьому європейському світі мовою в перші часи розвитку залишалася великою мірою латина, що не перешкодила пізніше розвиткові літератури народними мовами, а з другого боку — багато спричинилася до культурного розвитку, давши кожному народові безпосередній приступ до скарбниці античної культури. На Україні латину в нормальному розвитку, напевне, заступила б грецька мова. Не варто гадати, який би це мало вплив на культурний розвиток, але без сумніву, це з самого початку відкрило б, хоча й обмеженим колам, приступ до ще багатшої культурної сфери, ніж давала латина. Одначе, знання грецької мови не було таке мале, як часто гадають, про що свідчать хоча б численні переклади, зроблені аж до 13 ст. на Україні. Та все ж вона залишалася мовою невеликої кількості фахівців. Ці кола в 14 ст. звузилися.

З 14 віку починається самостійний культурний шлях України, відірваний від загальноєвропейського. Не розвинулася ані лицарська, ані двірська література, хоч деякі початки обох напрямів помітні ще в 12 в. Література залишила майже протягом трьох століть для себе переважно релігійну сферу, але без спроб засвоєння глибших підстав релігійної думки, бо таке засвоєння можливе лише на ґрунті хоча б обмеженої самостійної творчості.

Так літературне життя прийшло до певної стаґнації, яку, щоправда, ніяк не можемо порівняти з безприкладною стаґнацією сусідньої московської літератури. Потрібен був якийсь новий початок. Він прийшов після невдалих спроб у 14 — 15 ст. щойно наприкінці 16 ст.