Історія України як наука і навчальна дисципліна

Міністерсво освіти і науки, молоді та спорту України

Історія України – одна із складових частин історичної науки, а основним питанням будь-якої науки є питання про те, що вона вивчає, на чому зосереджує головну увагу, тобто питання про її предмет.

Історія України – це наука, що досліджує генезис і закономірності становлення та розвитку українського народу, його боротьбу за національно-державну незалежність та пов’язані з нею героїчні подвиги, тріумфи, драми та трагедії.

Предметом вивчення вузівського курсу історії України виступає складний процес формування та розвитку багатомільйонного українського народу, його діяльності в соціально-економічній, духовній, політичній і державній сферах з давніх давен до сьогодення.

Разом з тим історія України та її народу має розглядатися в тісному взаємо­зв’язку з Вивчення курсу історії України у вузі відповідає потребам формування української незалежної дер­жави, адже успіх розбудови України залежатиме від участі в цьому процесі самих українців, їхньої громадянської свідомості, а це можливо при глибокому знанні ними своїх історичних коренів, свого ­минулого.

З латинського виразу “Historia est magistra vitae” виходить, що історія – вчителька життя. Вивчення історії сприяє формуванню історичної свідомості народу, в якій органічно поєднуються знання, погляди, уявлення про сус­пільний розвиток. Закріплена в традиціях, обрядах, художніх образах та тео­ріях, історична свідомість дає змогу людству узагальнити історичний досвід.

Сьогодні історичне мислення постає як важлива складова соціально-філософського освоєння дійсності. Принцип історизму – один з найважливіших в науковій методології. Він дає можливість визнати передумови та джерела зародження тих чи інших явищ, виявити закономірності сучасного стану сус­пільства, а також спрогнозувати майбутнє.

Історія допомагає зрозуміти сучасність за допомогою аналізу минулого. Здавалося б, це принципово не можливо. Проте звернімося до фактів.

Історія є рівнодіючою всіх духовних сил і здібностей народу.

Разом з тим історичне мислення є важливим чинником соціальної активності, виховання патріотизму, консолідації народних мас, інтеграції та їхньої мобілізації задля вирішення певних соціальних завдань. Вивчення історії, історичного мислення у процесі соціально-філософського пізнання є умовою ефективної участі людини у суспільному житті. Прикладом цього є М.Грушевський, який писав, що в політику прийшов через вивчення історії свого народу.

Історія вчить кожну молоду людину, як, спираючись на загальнолюдські цінності, творчо опрацювати і критично переосмислити багатство світового історичного досвіду та засвоїти його уроки, виробити на цій основі власні переконання, громадянську позицію, здобути навички і вміння, необхідні для практичної діяльності.

Методологія вивчення курсу „Історія України”.

Відтворюючи історію, історики її моделюють. А моделей може бути безліч, причому й тоді, коли чітко зафіксовані одні й ті самі факти. Цим історія наближається до літератури і мистецтва.

Отже, історія є специфічною наукою, що займає проміжне місце між класичними науками та мистецтвом.

Кожна наука має свої, тільки їй властиві методи ­до­­­с­­лідження й методичні принципи підтвердження істини. Історична наука не є винятком. Правдиве, істинне пізнання минулого можливе лише з правильних, справді наукових ме­то­дологічних позицій.

Якими ж є основні методологічні принципи, на які спирається історична наука?

Перший принцип – це принцип об’єктивності. Цей принцип виходить передусім з цивілізаційного погляду на історію як об’єктивний процес. Він зобов’язує історика і кожного, хто вивчає історію, знаходити історичну закономірність суспільного розвитку, його зумовленість насамперед матеріальними й духовними чинниками.

Водночас принцип об’єктивності вимагає від того, хто вивчає історію, спиратися на факти у їхньому правдивому вигляді, без перекручувань, підгонок під наперед задані схеми, тобто дотримуючись принципу правдивості висвіт­лення історії.

Другим важливим принципом історичної науки є принцип історизму. Він передбачає, по-перше, щоб кожне явище розглядалося з точки зору того, як воно виникло, які основні етапи пройшло в своєму розвитку. По-друге, принцип історизму передбачає, щоб кожне явище розглядалося у зв’язку з іншими, визначалось його місце в системі суспільних відносин, щоб було видно взаємо­вплив, взаємозумовленість історичних явищ. По-третє, він передбачає, щоб кожне явище розглядалося у зв’язку з конкретним досвідом історії, коли зберігаються причинний зв’язок між різними явищами і подіями. Історизм надає можливість увійти в історію, зрозуміти її, оцінити мотиви вчинків і самі вчинки історичних діячів, з’ясувати їхнє значення.

Ці принципи реалізуються через сукупність наукових дослідницьких методів – теоретично обґрунтованих способів пізнання. Історія України як галузь історичної науки використовує загальнонаукові методи, з яких насамперед потрібно виділити два– історичний і логічний. При застосуванні першого ми простежуємо історичні явища на всіх етапах його розвитку, з урахуванням специ­фічності його перебігу в конкретних умовах місця і часу. Використовуючи логічний метод, ми аналізуємо явище на кінцевій стадії його розвитку, коли воно сформувалося, і всі його основні властивості набули завершеного вигляду. Історичний і логічний методи пізнання взаємно переплітаються, доповнюють один одного.

При вивченні історії України також використовуються (особливо зарубіж­ними істориками) міждисциплінарні методи: метод конкретних соціальних досліджень, математичні методи, методи математичної статис­тики, що відкривають невідомі раніше можливості виявлення історичних закономірностей.

Джерела і література вивчення історії України.

Кожна галузь історичних знань має свої джерела. Джерелом історії України є матеріальний носій історичної інформації, що безпосередньо відображає той чи інший бік діяльності людей. Коло таких джерел дуже широке.

Тепер в науці виділяють п’ять основних типів історичних джерел.

Перший – це речові джерела–пам’ятки матеріальної культури, тобто археологічні знахідки: засоби виробництва, предмети побуту, монети та архітектурні пам’ятки.

Другий – етнографічні джерела–пам’ятки, в яких знаходимо дані про характер й особливості буття, культури, звичаї того чи іншого народу.

Третій – лінгвістичні джерела–дані з історії розвитку мови.

Четвертий – усні джерела–народні пісні, історичні думи, перекази, легенди, народні прислів’я, приказки та ін.

П’ятий – писемні джерела, які є основою історичних знань.

Вивчення витоків історії українського народу було б просто неможливим без археологічних джерел–пам’яток матеріальної і духовної культури стародавніх часів. В могилах, курганах, городищах знаходять чимало пам’яток давнього життя. Одним із піонерів української та загальнослов’янської археології був польський вчений Адам Чарноцький, який почав першим досліджувати кургани на території України. Особливо активізується ця робота з початку XIXст., коли почалися розкопки на території Десятинної і Софійської церков у Києві.

Писемні джерела в свою чергу розподіляються на дві основні групи. До першої відносяться актові матеріали–джерела, які є результатом діяльності різних установ, організацій та офіційних осіб. Це грамоти, договори, протоколи, циркуляри, накази, статистичні дані, стенограми тощо. До другої групи відносять розповідаючі джерела–літописи, спогади, щоденники, листи, нотатки, публіцистичні, економічні, літературні та інші твори.