Структура заробітної плати

Заробітна плата містить різні за функціональним значенням складові частини. Співвідношення між ними утворює структуру заробітної плати. У ній розрізняють основну, додаткову частини і види винагороди, що входять до кожної з них.

Основна заробітна плата – це винагорода за виконану роботу відповідно до встановлених норм праці (норм часу, виробітку, обслуговування, посадові обов’язки). Вона встановлюється у вигляді тарифних ставок (окладів) і відрядних розцінок для робітників (залежно від виробітку).

Додаткова заробітна плата – це винагорода за працю понад установленні норми, за трудові успіхи та винахідливість і за особливі умови праці. Вона включає доплати, надбавки, гарантійні та компенсаційні виплати і премії, пов’язані з використанням виробничих завдань і функцій.

Виділяють дві основні форми оплати праці: відрядна і погодинна.

При відрядній формі оплата праці проводиться за нормами і розцінками встановленими виходячи з розряду виконуваних робіт. Основними умовами застосування відрядної оплати праці є наявність кількісних показників роботи, що безпосередньо залежать від конкретного працівника і піддаються точному обліку.

Погодинна форма передбачає оплату праці в залежності від відпрацьованого часу.

Отже, винятково важлива роль заробітної плати в механізмі функціонування ринкової економіки зумовлена тим, що вона має виконувати такі функції:

а) відтворювальна функція заробітної плати полягає в тому, що вона є джерелом коштів для розширеного відтворення робочої сили;

б) стимулююча. Заробітна плата це основна ланка мотивації високоефективної праці; встановлення безпосередньої залежності заробітної плати від кількості і якості праці кожного працівника, його трудового внеску;

в) регулююча. Заробітна плата є засобом перерозподілу доходів з врахуванням ринкової кон’юнктури (якщо попит на робочу силу більший за пропозицію на неї, то в основному рівень заробітної плати зростає, і навпаки);

г) соціальна. Забезпечення соціальної справедливості (за однакову працю – однакова винагорода).

Ставки заробітної плати істотно різняться залежно від про­фесії, рівня кваліфікації і навіть у межах однієї професії. Таке явище називається диференціацією заробітної плати. У загальних рисах вона може пояснюватися взаємодією попиту і пропозиції. Пригадаймо: якщо пропозиція певного товару (робочої сили в даному разі) перевищує попит, то ціна (заробітна плата) буде ру­хатися вниз. І навпаки, коли високий попит зустрічається з недо­статньою пропозицією, ціна (заробітна плата) зростає. Але чому попит і пропозиція є різними на різних ринках праці щодо різних професій і спеціальностей? Фактори диференціації заробітної плати зображені: наявність не конкуруючих груп, різні умови праці, обмеження мобільності робочої сили.

Працівники відрізняються один від одно­го природними здібностями, рівнем освіти, кваліфікацією. Тому перехід з однієї професійної групи в іншу ускладнюється. Водії таксі, наприклад, не можуть конкурувати з бухгалтерами, а ті — з оперними співаками. Це перешкоджає вирівнюванню заробітної плати, зберігаючи професійні відмінності. Унікальні здібності людини оплачуються вище і в межах однієї професії, роблячи та­лановитого працівника незамінним: соліст опери оплачується вище, ніж той, хто співає в хорі.

На рівень заробітної плати впливають умови праці. Щоб ут­римати людей на роботі у шкідливих для здоров'я умовах, треба доплачувати їм, компенсуючи негативний вплив шумових ефек­тів, забрудненості, вібрації та ін.

Конкурентному встановленню рівноважної заробітної плати пе­решкоджають і обмеження мобільності робочої сили. Людина прив’язана до місця своєї роботи місцем проживання. Іноді не можна змінити роботу через обмеження з боку профспілок. Обмеження конкуренції на ринку праці пов’язані і з соціальними чинниками. Так, жінки, як правило, одержують нижчу заробітну плату: багато підприємств надає перевагу чоловікам у разі найму на певні посади. Нині в Україні рівень диференціації заробітної плати дуже ви­сокий. Одні й ті самі послуги праці, наприклад програміста, юри­ста, водія, по-різному оцінюються в різних галузях економіки, регіонах, на підприємствах різних форм власності. Так, середня заробітна плата в економіці України у 1997 р. становила 156 грн, тоді як по областях вона суттєво різнилася: у м. Києві — 215 грн, а, скажімо, у Волинській обл. — 117 грн. Ще більшим був галу­зевий розмах диференціації середньої заробітної плати: якщо у сфері фінансування, кредитування та страхування вона становила 302 грн., то в громадському харчуванні — лише 69 грн. Розрив між крайніми верхнім і нижнім рівнями заробітної плати нази­вається коефіцієнтом її диференціації.

Щоб знайти конкретну відповідь на питання, чому в ринковій економіці працівник має певну (таку, а не нижчу) заробітну пла­ту, треба усвідомлювати, що її встановлення є складним проце­сом. Він включає державне регулювання мінімуму заробітної плати, договірне регулювання оплати праці через тарифні угоди та визначення Індивідуальної заробітної плати на підприємстві.

Державне регулювання мінімальної зарплати. Держава зако­нодавчо визначає рівень мінімальної заробітної плати, який відби­ває вартість робочої сили у певному періоді. Це є водночас тим мі­німумом, що забезпечує задоволення всіх основних фізіологічних і соціально-культурних потреб виходячи із науково обгрунтованих стандартних наборів товарів і послуг. У СІІІА, наприклад, мінімаль­на зарплата становить 5 дол. за годину. Такий рівень не забезпечує відшкодування витрат на відпочинок, освіту, харчування поза домівкою тощо. Але задоволення базових потреб він гарантує.

Договірне регулювання оплати праці через тарифні угоди. Загальною базою укладання тарифних угод є гарантований дер­жавою мінімум заробітної плати. Тарифна угода — це тристо­ронній договір, участь у якому беруть уряд, об'єднання підпри­ємців та об'єднання працівників (профспілки). Вони укладаються на трьох рівнях: національному, галузевому, базовому (підприєм­ство). У тарифних угодах відбиваються такі обставини: зростання вартості життя, темп зростання продуктивності праці в галузі, прибутковість підприємств. У ФРН, наприклад, тарифні угоди про оплату праці враховують: збільшення вартості життя (3 % — 4, 5 % щорічно), зростання суспільної продуктивності праці, скориговане на зміну цін (1, 5 % — 2, 5 %), приріст чистого прибутку фірми (в межах 4 %). Виходячи з цього, заробітна плата поточно­го року визначається шляхом збільшення зарплати минулого (ба­зового) року на 11 % (4, 5 % + 2, 5 % + 4 % = 11 %).

Визначення індивідуальної заробітної плати на підприємстві. Галузеві тарифні угоди стають орієнтиром при укладанні угод на окремому підприємстві. Підприємство має більші можливості для реальної оцінки послуг праці конкретного працівника. Ми вже зазначали, що теоретично дохід конкретного працівника визначаєть­ся граничним продуктом його праці. Але у конкретній ситуації важко розраховувати граничний продукт і дохід за формулою для кожного працівника. Тому існують опосередковані, непрямі засо­би. Наприклад, в англійській промисловості широко застосовують гнучкі тарифні ставки. Вони дають змогу врахувати такі показники роботи, як якість і обсяг, самостійність працівника та його профе­сіоналізм. Методами оцінки стають: ранжування робіт за складні­стю та впливом на кінцеві результати виробництва та їх бальна оцінка. Заробітна плата працівника коригується з урахуванням кіль­кості набраних балів та з її ринковою оцінкою, яка складається на даному ринку праці (токарів, інженерів, лікарів).

На особливу увагу заслуговує японська система оплати праці. Тривалий час в Японії панувала так звана система пожиттєвого найму, якій відповідала повікова тарифна ставка. Заробітна плата традиційно пов'язувалася з віком, стажем роботи. Така концепція відповідала характеру виробництва, при якому продуктивність праці залежала, насамперед, від стажу та досвіду людини. Сучасні тенденції в розвитку науково-технічного прогресу зумови­ли нові фактори зростання продуктивності праці. Сьогодні вона залежить від здатності працівника постійно підвищувати свою кваліфікацію, швидко оновлювати знання, виявляти творчість. На це відреагувала тарифна система. На зміну традиційній тарифній ставці прийшла так звана трудова, яка безпосередньо пов'язує винагороду за працю з її результативністю. Проте не відмовля­ються й від старих форм в оплаті праці. Ось чому основним еле­ментом тарифної системи в Японії є синтезована тарифна став­ка — согокаттейкю, яка поєднує елементи традиційної (повікової) та нової (трудової) тарифної ставки.

Процес ринкових перетворень в оплаті праці розпочався і в Україні: держава офіційно визначає мінімальну зарплату, з 1992 р. укладаються тарифні угоди, підприємства отримали певні свободи у розподілі доходів між працівниками. Проте ефект цих перших кроків у переході від адміністративного до ринкового розподілу є, скоріше, негативним, ніж позитивним. Причину такого стану, напевне, слід шукати у повільному і некомплексному здійсненні ринкових перетворень.

Зокрема, на мінімальну заробітну плату — 15 грн. у 1997 р. — можна було прогодувати в місяць лише 0, 15 умовного громадяни­на. Отже, мінімальна зарплата в Україні має економічний зміст певної доплати, а не гарантії мінімального (але пристойного) рівня споживання, як це відбувається у країнах ринкової економіки.

Держава продовжує утримувати збиткові підприємства. В країні існує значне приховане безробіття. Ситуація погіршується заборгованістю держави по заробітній платі. За цих умов за­робітна плата неспроможна відбивати реальний внесок праців­ника у формування доходів підприємства, адже сумнівною є сама реальність доходів.

Без створення конкурентного ринкового середовища годі сподіватись, що підприємства почнуть працювати на споживача і заробітна плата стане формою відшкодування справжнього внес­ку праці у створення товарів та послуг.

Питання третє. Позичковий відсоток.

Позичковий процент є винагородою, яку дістає власник грошей за те, що надав їх підприємцям або приватним особам для кори­стування. Гроші самі по собі не є продуктивним ресурсом, тобто не можуть виробляти товари чи послуги. Але за гроші підприємці купують засоби виробництва, наймають робочу силу, орендують землю, одержують інформацію і в результаті отримують готову продукцію. Оскільки частину готової продукції створено завдяки використанню позичених грошей, підприємець має не лише по­вернути борг, а й заплатити за користування грошима. Ціна, яку сплачують за користування грошима, називається ставкою, або нормою позичкового процента. Вона розраховується як процент від кількості позичених грошей. Наприклад, якщо ви позичили 1000 грошових одиниць, а маєте повернути через рік 1200, то річ­на ставка процента становитиме 20.

((1200 – 1000)/1000) ∙ 100 % = 20 %.

Ставка процента, як ви вже знаєте з попередньої теми, визна­чається взаємодією попиту і пропозиції на грошовому ринку. Рі­вень ставки процента залежить від багатьох факторів. Насампе­ред, слід розрізняти номінальну та реальну ставки процента. Номінальна ставка —- це кількісне вираження процентної ставки за поточним курсом грошової одиниці. Реальна ставка дорівнює номінальній мінус рівень інфляції:

i_r = i_n –T_i,

де, i_r — реальна ставка процента; i_n — номінальна ставка процен­та;

T_i — рівень інфляції.

Прийняття рішень з інвестування залежить від величини реальної ставки відсотку. Припустимо, банк надав позику під 50 % річних, але рівень інфляції також становить 50 %. У такій ситуації інфляція «з'їсть» приріст грошей, а отже, втратиться сенс діяльності банку.

Ставки відсотку диференційовані, тобто існує декілька ставок. Це залежить від таких факторів:

§ Ризик. Якщо є можливість того, що позичальник не сплатить позику, то ставка відсотку буде високою.

§ Термін. Ставка відсотку залежить від терміну позики. Для довгострокових позик вона більш висока ніж для короткострокових.

§ Величина позики. За інших рівних умов ставка відсотку більш висока на меншу позику ніж на велику.

§ Оподаткування. Кредитор, що має високий дохід може надати перевагу меншій ставці відсотку і сплачувати менший податок.

§ Обмеження умов конкуренції ринку. Монопольне становище кредитора дозволяє йому штучно підвищувати ставку відсотку.

Питання четверте. Прибуток.

Прибуток — це винагорода, яку одержує підприємець. У на­ступному розділі йтиметься про підприємство як унікальне яви­ще ринкової економіки, про те, як підприємець обчислює свої доходи. В даній темі розглянемо прибуток як ще одну форму ринкової винагороди.

Власник землі одержує ренту, працівник — заробітну плату, власник грошового капіталу — процент, а підприємець винаго­роджується прибутком. Це є плата за те, що він організовує ви­робництво, управляє ним, упроваджує інновації (нововведення), ризикує. Виконуючи свої функції, підприємець забезпечує пере­вищення виручки (доходу) від реалізації продукції над витратами на виробництво.

Джерелом такого перевищення, по-перше, може бути доско­налість організації виробництва та кваліфікованість управління. Завдяки цьому підприємець може навіть без додаткових інвести­цій скоротити витрати на виробництво. Частка прибутку в ціні продукції збільшиться.

По-друге, реалізація нових ідей у процесі виробництва сприяє зниженню витрат, поліпшенню якості товарів і послуг, появі на ринку нової продукції, збільшенню обсягів продажу, що забезпе­чує додатковий дохід фірмі.

По-третє, прибуток є платою за ризик, який бере на себе підприємець. Економічним або підприємницьким ризиком нази­вається загроза того, що підприємець матиме збитки, втратить ресурси чи одержить доходи менші, ніж ті, на які він розрахову­вав. Але прибуток підприємець отримує, звичайно, не просто за те, що ризикує, а за те, що вміє своєчасно запобігти можливим втратам, реально оцінити варіанти виробничо-торговельних опе­рацій, обрати кращі. Ризик, на який свідомо йде підприємець, упереджуючи всі негативні наслідки, є розумним. Це — гідна підстава для винагороди.

По-четверте, прибуток може включати відшкодування за ви­няткове становище виробника в певній галузі.

Прибуток — це дохід, який має кілька елементів. Його части­ною є заробітна плата підприємця за управління певною спра­вою. Вона подібна до плати, яку одержує звичайний службовець.

Другою частиною прибутку є так званий нормальний прибу­ток. Його визначають як прийнятне відшкодування капіта­ловкладень. Кожний підприємець, вклавши у справу капітал, сподівається на розумне відшкодування інвестицій у певній галу­зі. Якщо це відшкодування виявиться замалим, то власник капі­талу шукатиме іншого способу його застосування. У теоретичній моделі ідеальної ринкової економіки, де ніщо не перешкоджає переміщенню капіталу із галузі в галузь, має існувати загальна, усереднена норма прибутку для всіх. У реальному житті цей про­цес відбувається не зовсім так. Зокрема, деякі дослідники ствер­джують, що певні галузі є традиційно більш прибутковими і нор­мальний прибуток у них вищий, ніж в інших галузях.

Третя частина прибутку — це так звана квазі-рента. Вона є прибутком, що тимчасово виникає у підприємців певної галузі через ускладнення із входженням у неї конкурентів. Такі усклад­нення можуть бути спричинені дефіцитом кваліфікованих працівників або необхідністю реконструкції підприємств протя­гом певного часу.

Четвертим елементом прибутку може бути монопольна рента. Вона виникає тоді, коли комусь із підприємців удається подолати своїх конкурентів і мати монополію у галузі. Це досягається па­тентуванням певних прав на виробництво, привласненням дже­рел натуральних ресурсів або надзвичайно майстерним виготов­ленням певних речей тощо.

Прибутки, які одержують окремі підприємці, розрізняються за своєю величиною, їхня диференціація зумовлюється різними факторами: кількість залучених до виробництва коштів, прибутковість вкладів, рівень витрат на виробництво, швидкість обороту капіталу

Ринкова ціна

.

Чим більші обсяги вкладених у вироб­ництво коштів, тим значніші обсяги виробництва, а отже, і ви­ручка від реалізації. Відповідно збільшується величина отрима­ного прибутку.

Величина прибутку залежить від прибутковості, тобто від співвідношення прибутку і витрат. Існують галузі з різною при­бутковістю, що залежить від технологічних особливостей, рівня технічного розвитку. Капітал, вкладений у більш прибуткове ви­робництво, забезпечує більший прибуток.

Скорочення витрат на виробництво підносить частку прибут­ку в ціні продукції. Засобами скорочення витрат можуть бути: підвищення технічної озброєності праці, поліпшення її органі­зації, економія сировини, палива тощо.

Прискорення обороту капіталу навіть при незмінній сумі кош­тів, що обертається, збільшує обсяги виробництва та реалізації продукції, а отже, й величину прибутку.

Коливання ринкової ціни спричиняє коливання величини прибутку.

Якщо ціна формується на рівні витрат, підприємство взагалі не отримує прибутку. Ціна на рівні, що перевищує витрати, дає можливість отримувати прибутки. Своїми зусиллями у сфері ре­алізації підприємець може стимулювати попит на продукцію і у такий спосіб підвищити прибуток.

Прибуток, що обчислюється як різниця між виручкою (ціною реалізації) та витратами фірми (на виробництво і реалізацію про­дукції), називається балансовим, або бухгалтерським, прибутком. Отримавши його, фірма має зробити певні виплати та відраху­вання. Головним чином, це — податок на прибуток, проценти за кредити, рентні платежі.

Після всіх відрахувань у підприємця залишається чистий прибуток. Хоча він є власністю підприємця, його ніколи не використовують тільки на особисті цілі. В ринковій економіці прибуток головним джерелом фінансування розвитку підприємства.

У конкурентній економіці прибуток виконує три функції:

1) розвитку виробництва, оскільки частина прибутку знову складається в розширення та оновлення підприємства, підготовку і перепідготовку кадрів, преміювання працівників тощо;

2)стимулу виробництва, оскільки прибуток спонукає підприємця до пошуку нових, нетрадиційних рішень у виробництві та реалізації продукту;

3)орієнтиру доцільного розподілу ресурсів, оскільки прибуток показує, яку галузь слід розвивати, а яку, навпаки, скорочуватичи залишати як неконкурентоспроможну.

Розрахунковий прибуток – це різниця між вартістю реалізованої продукції і витратами на її виробництво.

Підприємство може мати розрахунковий прибуток, але не мати економічного. При такому становищі інвестування капіталу в цю сферу діяльності припиняється.

Абсолютні розміри прибутку не є достатньою підставою для характеристики якості цієї роботи. Величина прибутку залежить від обсягу виробництва, на який впливає чимало чинників. Тому якість роботи підприємства визначають за відносним показником, який відображає ступінь прибутковості стосовно різних факторів виробництва. Таким показником є рентабельність.

Рентабельність підприємства – відношення прибутку до вартості основних виробничих та оборотних засобів.

Рівень рентабельності продукції – відношення прибутку від реалізації продукції до витрат на її виробництво.

Нормальний прибуток – це той мінімальний дохід, який має заробити підприємець, щоб залишитися у своєму бізнесі. Можна також сказати, що це дохід, який власник міг би отримати, вкладаючи свої ресурси в інше діло, використовуючи власні ресурси поза своєю фірмою.