Лекція № 7

 

1. Поняття «рівнина». Платформні рівнини.

 

Основними формами земної поверхні суходолу є рівнини й гірські країни.

Поверхні з рівнинним рельєфом займають 57% від усієї площі суходолу.

Рівнини - це ділянки суходолу з малими коливаннями висот та однорідним, переважно, горизонтальним заляганням гірських порід.

Рівнина (анг. plain) - поняття морфологічне, що відображає її зовнішні риси. На думку Ю.О.Мещерякова (1965), термін " рівнина" повинен відображати генетичну особливість даної категорії рельєфу, а тому доцільно користуватись терміном " платформна рівнина".

В розміщенні платформних рівнин спостерігається симетрія: вони приурочені до двох широтних поясів, один із яких розташований у Північній, а інший - у Південній півкулі. Тобто, виділяються пари рівнин, що лежать одна навпроти одної - одна в північній півкулі, а друга - в південній.

Наприклад, Північноамериканська і Бразильська, Східноєвропейська і Африканська, Східносибірська і Австралійська рівнина;

У межах платформних рівнин є окремі підняті ділянки (височинні плато, плоскогір'я і навіть гори (Жигулівські гори на Східноєвропейській рівнині, гори Путорана на Середньосибірському плоскогір'ї, гірський масив Ахаггар на Африкано-Аравійській платформній рівнині. Але ці ділянки відносно малі і не визначають загального характеру рівнин.

Рівнини як правило займають древні (докембрійські) і молоді (епігерцинські[1]) платформні ділянки: молоді - 18%, древні - 82%.

Відповідно, розрізняють древні платформні рівнини, що сформувалися на докембрійських платформах (наприклад, Східноєвропейська), і молоді - на молодих платформах (наприклад, Західносибірська) - більш рухливі порівняно з першими.

За морфологією (формою поверхні) розрізняють такі типи рівнин:

1) плоскі (з одноманітним і незначним нахилом), якщо такі рівнини розташовані поблизу берегів морів, їх називають прибережними;

2) увігнуті, що мають нахил поверхні з усіх боків до центра, трапляються в центральних частинах материків та в міжгірних депресіях (напр. Туранська, Турімська; можна віднести і Західносибірську рівнину - має вигляд амфітеатру, відкритого з півночі),

3) хвилясті (напр. Казахський дрібносопковик з чисельними горбами висотою до 100 м; а також рівнини сформовані льодовиком плейстоценового зледеніння, напр. північна частина Східноєвропейської рівнини, Північноамериканська та ін.;)

б) генетичні типи рівнин.

За генетичною ознакою рівнини залежно від походження й прояву геоморфологічних процесів поділяють на ряд типів. І.С.Щукін (1964) виділяє 2 групи та кілька генетичних типів рівнин:

До першої групи належать: насипні, або акумулятивні, рівнини, що включають первинні, алювіальні, флювіогляціальні, озерні, вулканічні.

До другої групи входять абразійні і денудаційні рівнини (плато) (пенеплени).

Перша група

1.Первинні рівнини (або рівнини морської акумуляції). Цей тип найбільший за площею і формується внаслідок морської акумуляції під час тимчасового затоплення платформних областей трансгресіями неглибоких морів з наступним перетворенням їх на сушу. Ці рівнини є частинами платформ (наприклад, Західносибірська, Прикаспійська та ін.)

У геотектонічному відношенні вони найчастіше представлені опущеними частинами платформ, фундамент яких схований під потужними морськими відкладами. Рельєф морських рівнин одноманітний, зі слабким нахилом в одну сторону. Що стосується геоморфологічних процесів, то вони виражені акумуляцією й бічною ерозією рік, що створюють широкі терасовані долини із плоскими заболоченими заплавами. У сухому кліматі й при наявності піщаних порід утворяться дюни.

Класичним прикладом первинних рівнин (як вже згадувалось) може служити Прикаспійська низовина - недавно звільнена з-під моря північна частина Каспію. Рівна або злегка-горбиста поверхня її урізноманітнена неглибокими плоскими долинами з ланцюжками солоних озер, а в прибережній смузі - лиманами. Іншим прикладом може бути північна частина Східноєвропейської рівнини, яка порівняно недавно звільнилася від бореальної трансгресії і є типовим прикладом морської низовини. Це ж можна сказати й про північну частину Західносибірської рівнини, де ознакою недавнього звільнення з-під рівня моря служать гирла рік, які утворюють вузькі естуарії - губи.

2. Алювіальні (флювіальні) рівнини формуються в результаті річкової акумуляції й складені шаруватими алювіальними річковими наносами. У низов'ях рік Ганг, Дунай, Амазонка й інших потужність алювію іноді досягає сотень метрів. Особливо значна товща річкових відкладів характерна для дельт, а також долин, розташованих у зонах тектонічних занурень.

Рельєф алювіальних рівнин ускладнений численними руслами, заплавами, терасами великих і дрібних рік. Вони відрізняються виробленим поздовжнім профілем, тенденцією розподілу на рукави, меандруванням, утворенням численних стариць. Найбільш плоскі поверхні характерні для дельт (напр. дельта р. Міссісіпі). На початковому етапі вони виникають як підводні конуси виносу алювію в гирлах рік, потім ростуть уздовж і вверх, подовжуючи в такий спосіб потік ріки. Дельти нерідко заповнюють морські затоки. Так виникли флювіальні рівнини Кубані, Ріонська, Куро-Араксинська, Месопотамська. У тропічних країнах сильно заболочені дельти є осередками (місцями) важких захворювань малярією, тропічною лихоманкою; разом з тим багато алювіальних низовин, особливо ті, які перетворені меліорацією, відомі як центри древньої землеробської культури. Це долина й дельта Нілу, Месопотамська, Бенгальська низовини.

Алювіальні рівнини відрізняються своєрідними мікроформами, які представлені русловими валами, увінчаними дюнами, западинами, зайнятими старицями й протоками, болотними купинами та ін. На високих сухих надзаплавних терасах зі степовим типом ґрунтово-рослинного покриву зустрічаються неглибокі суфозійні пониження - " степові блюдця", а на схилах - ерозійні вимоїни й вибоїни.

3.Флювіогляціальні (водно-льодовикові) рівнини утворені діяльністю льодовиків материкового зледеніння і формувались вздовж окраїн цих льодовиків. Вони складені потужними товщами піщаних, піщано-галечникових та піщано-глинистих відкладів. Ці відклади накопичувалися південніше від краю льодовиків у період танення. Такі рівнини ще називають зандровими. Їх поверхня хвиляста, річкові долини, що їх перетинають відрізняються значною шириною, а в місцях скупчення грубоуламкового матеріалу звужуються й набувають рис невироблених. Із числа специфічних форм на водно- льодовикових рівнинах можна назвати серповидні параболічні дюни, термокарстові западини, іноді зайняті озерами або заповнені шаруватими відкладами, а в холодному кліматі форми медальйонної, горбистої, плямистої тундри. Прикладами таких рівнин можуть бути значні ділянки Полісь Східноєвропейської рівнини - Білоруське, Мещерське, Смоленське, Верхньо-Волжське, Центрально-Березинська рівнина.

Передгірним різновидом зандрів є похилі рівнини, представлені конусами флювіогляціальних потоків гірських льодовиків. Такими є Мюнхенська рівнина в північних підніжжях Альп, Прикубанська, Чеченська - біля підошви Великого Кавказу.

4.Моренні рівнини відносяться до відносно високих; характерні для областей древнього заледеніння. Складені мореною та камовими пісками. Поверхня різноманітна - плоскі ділянки перемежовуються горбкуватими; поверхня ускладнена котловинами льодовикових озер і торфовищами.

5.Озерні рівнини є днищами древніх озер, які осушилися. Характерні риси - увігнута форма, складний характер відкладів, по окраїнах древнього озера поширені абразійні уступи, берегові вали, тераси, які свідчать про коливання рівня водойми. Складені такі рівнини шаруватими озерними відкладами. Напр.: Полоцька рівнина на півночі Білорусії, Ільменська низовина на північному заході Східноєвропейської рівнини.

6.Лесові рівнини також порівняно високі. Складені вони більш-менш потужними лесами й лесоподібними породами, які вкривають більш древні породи й структури, нівелюючи поверхню. Схили таких рівнин розчленовані глибокими річковими долинами і ярково-балковими системами, а плоска поверхня покрита суфозійними западинами. Лесові рівнини поширені в Китаї, у степовій зоні Східноєвропейської рівнини, у передгір'ях герцинських споруд Середньої Європи. Всі вони інтенсивно використаються в сільському господарстві.

7. Вулканічні нагірні плато в древні геологічні епохи виникали при площинному типі вулканічних вивержень, коли значні простори заливалися рідкою лавою нівелюючи нерівності древніших порід. У геоморфологічному розумінні це високі платоподібні, іноді пологовипуклі поверхні з глибокими річковими долинами, які приурочені як правило до тріщин, котрі формуються при застиганні лави. У результаті тривалої денудації рельєф вулканічних рівнин урізноманітнений останцями денудації й ерозії, поверхня покривається специфічною корою вивітрювання. Прикладами таких високих рівнин є: Вірменське вулканічне нагір'я, Колумбійське лавове плато, північно-західна частина плато Декан.

Друга група

1.Абразійні рівнини, створені діяльністю моря (тобто під дією абразії – хвилеприбійної дії моря) в прибережній зоні, як правило, це порівняно вузькі берегові смуги, ширина яких збільшується при опусканні суші. Однак у цьому випадку абразійна поверхня поступово перекривається пухкими морськими відкладами й виявляється похованою під ними.

2. Денудаційні рівнини (плато) в основному є внутрішньоконтинентальними і формуються в результаті тривалого впливу процесів денудації на древню гірську країну і представлені високими плато і плоскогір'ями. За І.С.Щукіним (1964), вони перебувають у стадії низхідного розвитку гірської країни або тривалого відносного тектонічного спокою. Відмінна риса цих рівнин - високе положення над рівнем моря порівняно з низинними рівнинами. Такі рівнини поширені в межах Африканської платформи, на Балтійському, Канадському та ін. щитах докембрійських платформ.

Для рельєфу денудаційних рівнин велике значення має геологічна будова. Різна стійкість порід сприяє формуванню дрібних форм рельєфу завдяки вибірковій денудації (ландшафт острівних гір).

Часто денудаційні рівнини мають ступінчасту морфологію, це замовлено тим, що вони формуються на ділянках платформ з пологозалягаючими пластами порід з різною стійкістю до денудації (Рис. 1).

Отже, в межах древніх платформ за походженням і характером рельєфу чітко виділяються акумулятивні і денудаційні рівнини.

Однак, тривалий континентальний розвиток поверхні платформ може призвести й до утворення полігенетичних вирівняних поверхонь (рівнин), в межах яких чергуватимуться ділянки з денудаційним і акумулятивним рельєфом.

2. Гори та їх класифікація

«Далекі гори одкривали один за одним свої верхи, вигинали хребти, вставали як хвилі в синьому морі. Здавалось, морські буруни застигли саме в ту мить, коли буря підняла їх з дна, щоб кинуть на землю та заллять світ. Вже синіми хмарами підпирали крайнебо буковинські верхи, оповиті блакиттю близькі Синиці, Дземброня і Біла Кобила. Курився Ігрець, колола небо гострим шпилем Говерла, і Чорногора своїм важким тілом давила землю».

Коцюбинський М.М. Тіні забутих предків.

 

Гори разом з рівнинами відносяться до основних геоморфологічних категорій земної поверхні.

Гори - це значні простори земної поверхні, високо підняті над рівнем моря, сильно розчленовані з великими відносними висотами. Гори значно вищі за плато, плоскогір'я та нагір'я. Вони займають 36% площі суші (не враховуючи підльодовиковий рельєф Антарктиди), поділяються на молоді, що займають 41% площі суші, й відроджені, що займають 59%. Як бачимо за площею відроджені гори переважають над молодими. Це пов'язано зі значним поширенням епіплатформного орогенезу на неотектонічному етапі розвитку земної кори (неоген - антропоген).

До молодих належать гори, що утворилися відносно недавно, переважно в альпійську епоху горотворення, і ще мало зруйновані денудацією, а відроджені - це гори, що виникли на місці древніх, значно вирівняних гірських областей внаслідок новітніх рухів земної кори. Для них характерні високо підняті поверхні вирівнювання, успадкованих від попередніх епох розвитку рельєфу. Гори Тянь-Шань, Алтай та ін. належать до відроджених, що відрізняються від молодих гір Альп, Кавказу. До відроджених гір південної півкулі належать Східно-Африканська рифтова область, Гвіанське нагір’я та ін.

Зовнішній морфологічний вигляд гірських систем далеко не завжди відповідає їхньому абсолютному віку, тому що древні відроджені (омолоджені) гори, які піддалися вторинному підняттю, нерідко мають риси морфологічної молодості. Класичним прикладом можуть служити Тянь-Шань, Урал і Алтай, що виникли ще в епоху герцинського горотворення.

Класифікація гір.

а) за висотою:

За висотами гори поділяють на типи:

· високі (понад 2 000 м над рівнем моря),

· середньовисокі (середні) - (1 000 - 2 000 м),

· низькі (низькогірнї) - (600 - 1 000 м).

Високі гори (їх часто ще називають альпійськими), характеризуються глибоким ерозійним розчленуванням і діяльністю льодовиків. Вони відрізняються складною будовою поперечного профілю, зумовленого потужним плейстоценовим заледенінням. Інтенсивне нівальне вивітрювання та екзарація вище снігової лінії надають горам цього типу різноманітні обриси вершин у вигляді зубців, веж, гострих гребенів, розділених карами і цирками і заповнених льодом. Нижче снігової лінії гори розчленовують глибокі стрімкі долини, троги, висячі льодовикові долини, ускладнені водоспадами, ригелями, баранячими лобами.

На відміну від них середньовисокі гори мають округлі, іноді плоскі вершинні поверхні, невеликі коливання висот, потужні покриви грубоуламкової кори вивітрювання, широкі річкові долини. Гострі гребені зустрічаються як ерозійні останці, відпрепаровані фізичним вивітрюванням виходи твердих порід. Широкі нагірні тераси на схилах є залишками древнього пенеплену.

Альпійські риси гори мають вище снігової лінії. Нижче - вони мають середньогірний характер. Морфологічне значення має також межа поширення лісової рослинності, яка захищає гірські масиви від ерозії й вивітрювання. Зауважимо, що висота снігової й лісової меж у горах залежить від клімату, отже, у ряді випадків гори з невеликими абсолютними висотами і низькою межею снігової лінії мають альпійські морфологічні риси. Високі гірські системи, але з невеликим заледенінням мають риси середньовисоких гір (Східний Памір).

б) За генезисом гори в цілому можна поділити на тектонічні та вулканічні.

Вулканічні гори є результатом частих вивержень вулканів, мають форму конусів із кратерними зниженнями.

Тектонічні гори виникли внаслідок дислокацій земної кори під впливом тектонічних рухів. Ці дислокації бувають двох видів:

а) плікативні дислокації - шари гірських порід можуть бути зім'яті в складки різної форми та інтенсивності;

б) диз'юнктивні дислокації - розлом земної кори на окремі брили, що зазнають при цьому горизонтальних і вертикальних переміщень одна відносно одної.

У зв'язку з цим тектонічні гори можна поділити на складчасті та брилові. Поєднання цих двох типів дає складчасто-брилові гори.

1. Складчасті гори молоді за віком підняття земної поверхні (кайнозойська складчастість), де товщі гірських порід зім'ятих в складки різного розміру у вигляді гірських хребтів та долин. Поодинокі складки трапляються рідко, частіше спостерігається багато складок, розташованих одна поруч іншої більш-менш паралельно. Система складок утворює складчасту зону, де окремі складки антикліналі і синкліналі паралельні до простягання всієї складчастої зони (рис. 3).

Антикліналь - це складка верств гірських порід, повернута опуклістю вгору, в ядрі залягають давніші породи, а на крилах молодші.

Синкліналь - складка верств гірських порід, обернена опуклістю донизу. Складчасті зони здебільшого бувають дугоподібними, наприклад, Скибова зона Східних Карпат.

Геоморфологи виділяють кілька типів складчастих гірських систем:

а) Тип Юри, де складки порівняно прості й складені шаруватими осадовими породами, спостерігається паралельне чергування антикліналей і синкліналей. До таких гір належить Юра, Копетдаг та ін. Тут здебільшого хребти і пасма відповідають антикліналям, поздовжні долини між ними - синкліналям, але в старих горах ця відповідність стирається, і на перший план виступає літологія, тобто в місцях залягання стійких порід утворюються хребти, а в місцях податливих порід - пониження, долини.

б) Складні складчасті гори з інтрузіями магматичних порід. Часто такі гори в осьовій частині відпрепаровані денудацією, і на поверхню виходять батоліти. Це спостерігається на Великому Кавказі.

в) Найбільш складні за будовою (але не за морфологією) складчасті гори покривного типу: Швейцарські Альпи, Дибрар на Кавказі, Каледоніди в Шотландії. Такі гори представлені гігантськими лежачими складками, насунутими на багато кілометрів на древні породи. Вони одержали назву лускатих насувань або шар’яжів. Нерідко насунуті породи виявляються не тільки більш древніми, але й міцнішими в порівнянні з нижче лежачими. У результаті процесів денудації вони утворюють острівні масиви, екзотичні, різноманітних обрисів останці.

2.Брилові гори виникають, як правило, при повторному горотворенні в тих ділянках земної кори, які вже пережили фазу складкоутворення. Внаслідок ущільнення гірських порід, метаморфізації та інтрузій такі ділянки втрачають пластичність. При повторному тектонічному впливі ця ділянка не зминається в складки, а розламується на окремі блоки, що зміщуються один відносно одного в горизонтальному і вертикальному напрямах. Внаслідок цього утворюються скиди, грабени, горсти (Рис. 5). При цьому підняті блоки утворюють хребти і масиви, а відносно опущені - долини й міжгірні депресії.

 

Рис. 5. Системи розривних порушень:
а – східчастий скид; б – горст; в –грабен

Прикладом брилових гір можуть бути Шварцвальд, Вогези, що розділені Рейнським грабеном (Рис. 6), Ферганський хребет, частково Алтай та ін.

Складчасто-брилові гори - це старі за віком (палеозойсько-мезозойські) гори, в яких складчасті товщі порід розбиті тектонічними розломами на окремі брили різної величини. Тобто, це складчасті гірські споруди, що включають різні види складок (прямі, перекинуті, ізоклінальні, лускаті й ін.), ускладнені скидами, зсувами, та насувами. їх ще називають відродженими горами. Такі ділянки відрізняються складною геологічною будовою із включеннями магматичних інтрузій, проявом тріщинного вулканізму. Як приклад можна привести Західні Альпи, Кавказ, Апенніни, Тянь-Шань, Алтай та ін.).

3. Горизонтальне та вертикальне розчленування гір

а) горизонтальне розчленування гір

 

За ступенем тектонічного горизонтального розчленування гори поділяються на:

· хребти - лінійно витягнуті додатні форми з чітко вираженими схилами, що перетинаються у верхній частині;

· масиви - ізометричні в плані різко відмежовані підняття,

· гірські системи - сукупність гірських хребтів, поділених міжгірними западинами; гірські країни - складні гірські підняття, що складаються з кількох гірських систем;

· гірські пояси - найбільші гірські споруди, що об’єднують суміжні гірські країни і перетинають цілий материк або й два.

Рельєф кожної гірської країни складається з системи хребтів і пасом, розділених гірськими долинами, як поздовжніми, так і поперечними. Глибина врізу долин створює розчленування гір.

І.С.Щукін виділяє п'ять типів горизонтального розчленування (рис. 7):

1. Радіальне, або променеподібне. У цьому випадку гірські хребти розходяться від одного гірського масиву, утворюючи вододіли між річковими долинами. Гори такого типу (Хан-Тенгрі й Пік Перемоги в Тянь-Шані, Гарц у горах герцинської Європи) важкодоступні у

всіх напрямках.

2. Поперечне (перисте) розчленування зустрічається в тих випадках, коли від головного хребта в сторони розходяться короткі високі хребти. Наступне ерозійне розчленування, утворення наскрізних долин відокремлює від головного ланцюга короткі бічні відроги. Поступово головний хребет розпадається на масиви з майже радіальним розчленовуванням. Наприклад, Високий Тауерн в Альпах. Гори цього типу також важкодоступні для проходження.

3. Решітчасте розчленування має характер з’єднання прямолінійно розташованих гірських хребтів розділених поздовжніми долинами. Вони з’єднуються короткими поперечними відрогами, створеними системою поперечних долин. Такі гірські країни порівняно легко прохідні в напрямку простягання ланцюгів і важкодоступні в перпендикулярному напрямку. Прикладом можуть служити Південний Урал, південь Аппалачів, Східний Тянь-Шань.

4. Віргація представляє тип розчленування гірських хребтів у вигляді галузей, що відходять від магістрального хребта в одному напрямку віялоподібно. Найбільш типову віргацію утворюють хребти Паміро-Алтаю, де спостерігається кількаразове розгалуження ланцюгів. Від Алтайського хребта на захід відходять три ланцюги: Туркестанський, Зеравшанский, Гіссарський хребти. Туркестанський, у свою чергу, ділиться на хребти Мальгузар і Нуратау.

5. Кулісоподібне розчленування мають гори, у яких хребти розташовані відносно один одного на зразок театральних лаштунків. Типова щодо цього система хребтів Західного Закавказзя, де від Головного хребта убік Чорного моря відходять Гагринський, Бзибський, Кодорський, Сванецький, Лечхумський, Рачинський хребти.

б) вертикальне розчленування гір

Значні коливання відносних висот у горах, характер розчленування поверхні в значній мірі відображають напрям тектонічних процесів. Це виражається в спряженості гірських хребтів з горстами, а міжгірних западин із грабенами. У молодих складчастих горах хребти часто відповідають простяганню антикліноріїв. Однак вторинний рельєф гір, створений за участю процесів ерозії, в умовах епейрогенічного підняття набуває ще складніших обрисів в порівнянні з первинним. У цьому випадку можлива інверсія, коли хребти представлені синкліноріями. У результаті утвориться структурно-ерозійний гірський рельєф, створений взаємодією ендогенних і екзогенних процесів.

Під впливом вертикального розчленування річковими долинами, гірськими проходами, перевалами, сідловинами гірські системи поділяються на морфологічні частини.

Наприклад, в Альпійській гірській системі виділяються Бернські Альпи, Гран-Парадізо,

Сен-Готардський масив.

Межі гірських масивів нерідко збігаються з лініями розломів, великими геологічними структурами. Показниками вертикального розчленування служать також міжгірні западини - грабени, синклінорії, з потужною товщею озерних, алювіальних, пролювіальних відкладів (Ферганська долина).

Загалом, гірська країна складається із системи хребтів, або ланцюгів, розділених поздовжніми річковими долинами. Гребеневі лінії гірських хребтів розчленовуються перевальними сідловинами на окремі вершини або групи вершин. Розташовані вище снігової лінії, ці вершини й гребені мають зубчасті контури. Хребти, що лежать нижче снігової лінії, у процесі денудації стають більш округлими, з куполоподібними контурами.

Показниками вертикального розчленування служать перевали й гірські проходи. Прикладами можуть бути «Ворота Тамерлана» на Паміро-Алтаї, «Джунгарські ворота» у Джунгарському Алатау, що служили шляхами міграції народів Азії.

 

* * *

В історії людства гірські системи були майже нездоланні перешкоди й сприяли поділу народів на вузькі етнічні групи. Разом з тим гори здавна включаються в господарську діяльність залежно від їхніх кліматичних особливостей, вертикальної зональності, наявності корисних копалин. У багатьох країнах Південної й Південно-Східної Азії, а також Південної Америки нижні частини схилів гір освоєні під терасове землеробство. В Індії, В'єтнамі, наприклад, багато сільськогосподарських культур здавна вирощують на ґрунтах, принесених на гірські штучні тераси; у зоні альпійських лугів широко розвинене пасовищне скотарство, високогірні частини служать місцем рекреації, гірського спорту, альпінізму тощо.

4. Геоморфологічні процеси в горах

 

Гірські країни - місце прояву цілого ряду рельєфотворчих процесів, які на перших етапах горотворення діють як фактори розчленування, а потім сприяють загальній денудації (планаціі). Верхні частини високих гір розташовуються у відносно розріджених шарах атмосфери й порівняно з рівнинами одержують підвищену кількість сонячної радіації на цих же широтах. Це обумовлює інтенсивне денне нагрівання й нічне охолодження оголених гірських порід. Значні добові амплітуди температур підсилюють прояв фізичного вивітрювання при участі морозних (нівальних) процесів і геоморфологічних явищ, властивих субарктичній зоні.

Широке поширення крутих і дуже крутих схилів сприяє швидкому виносу в підніжжя й у долини уламкового матеріалу, що створює пролювіальні шлейфи, кам’яні моря, конуси виносу, куруми. Видалення продуктів вивітрювання відбувається завдяки безпосередній дії сили тяжіння й носить характер повільного сповзання, осипання, а також швидкого руху типу каменепадів, обвалів залежно від куга нахилу схилів, складу гірських порід й інтенсивності сонячної радіації. Найважливішим фактором, що обумовлює рух продуктів вивітрювання, є дощові й талі води, що проникають на межу уламкових і скельних порід. У результаті руху пухких продуктів верхні частини схилів оголюються, у такий спосіб процеси вивітрювання поширюються на більшу глибину. Пересування уламкового матеріалу в горах відбувається й унаслідок селевих потоків, які утворюють глибокі сухі долини й великі конуси виносу.

До найважливіших факторів рельєфоутворення в гірських країнах належить діяльність рік. Для рік характерні значні нахили й швидкі течії, які в багато разів збільшують їхню живу силу й здатність здійснювати роботу. Діяльність рік проявляється головним чином у глибинній ерозії, що зростає за умови епейрогенічного підняття гір або зниження базису ерозії. Глибокі долини з невиробленим профілем рівноваги служать основною причиною ерозійного розчленовування гірських країн.

Гірські системи служать місцем формування льодовиків, діяльність яких проявляється в процесах ерозії, денудації, акумуляції. В епоху зледеніння верхні частини гір перетворюються під впливом льодовикової екзарації, а скупчення характерних льодовикових форм – цирків, каррів, трогів надає горам специфічний вигляд альпійських систем з гострими вершинами, оголеними карлінгами, глибокими западинами цирків й озер.

Геоморфологічна діяльність гірських льодовиків пов’язана також зі сніговими лавинами, які поділяються на сухі, або пилоподібні, і ґрунтові, або мокрі. Перші складаються із сухого розпиленого снігу, що випав при сильних морозах, і обрушуються (сходять) вниз узимку при перевантаженні схилу снігом. Ґрунтові лавини складаються із щільного важкого снігу з великою кількістю води. Зриваючись навесні зі схилів, такі лавини несуть вирвані з корінням дерева, маси пухкого й кам’яного матеріалу, валуни й уламки скель. При русі лавини виробляють плосковвігнугі лощини, які стають їхніми постійними шляхами.

Велике рельєфотворче значення мають підземні води, особливо стосовно порід, які піддаються карстуванню. Найбільш інтенсивно карстові процеси в горах проявляються нижче снігової лінії. Виникає система підземних порожнин, шахт, колодязів, іноді печер.

На ділянках виходу підземних вод утворяться численні джерела, нерідко з високою й різноманітною мінералізацією води.

У формуванні рельєфу гір значну роль відіграють озера. Найбільш великі і глибокі займають улоговини тектонічного походження (озеро Женевське в Альпах). Для гірських країн характерні також улоговини загатних озер. Вони утворюються після потужних обвалів, коли в долину гірської ріки скидається величезна кількість уламкового матеріалу, що служить греблею (Сорезское озеро на Памірі).

 

Література:

1. Щукин И.С. Общая геоморфология. - М.: МГУ, 1964. - Ч.П. - 562 с.

2. Костенко Н.П. Геоморфология. - М.: МГУ, 1985. - Гл.8. – С. 111-123.

3. Леонтьев O.K., Рьічагов Г.И. Общая геоморфология. - М.: Вьісшая школа, 1988. - С. 42-47, 70-77.

4. Якушко О.Ф. Основи геоморфологии. - Минск: Вышайшая школа, 1986. - Гл. 12, 13. - С. 228-248.

 

 

[1] Епі (від грецьк. ері) - частина складних слів, що означає розташований поверх чогось.

 

Лекція № 7.