Культура мови і мовлення

Кожен, хто прагне досягти успіху, створити себе, має оволодіти культурою мовлення, тобто навчитися дотримуватись усталених норм усної і писемної форм літературної мови, використовувати усі її виражальні засоби залежно від стилю, жанру, типу.

Термін «культура мови» використовують у двох значеннях: як наука і як рівень сформованості літературної мови.

Культура мови – мовознавча наука, яка на основі даних лексики, фонетики, граматики, стилістики формує критерії усвідомленого ставлення до мови й оцінювання мовних одиниць і явищ, виробляє механізми нормування і кодифікації (введення у словники та у мовну практику).

Культура мови передбачає наявність у людини постійної потреби шліфувати свою мову: вимову, словник, граматику; розширювати свої знання як у галузі мови, так і через мову, бо «мова є засобом не виражати готову думку, а створювати її» (О.О.Потебня).

Об’єктом вивчення культури мови є сама мова, предметом – норми літературної мови в їх конкретно-історичному вияві. Як окрема галузь лінгвістики культура мови оформилася у 50-60-і роки ХХ століття. Вона тісно пов’язана зі стилістикою, спирається на факти лексикології граматики, історії літературної мови, лексикографії тощо. Використовуючи теоретичні здобутки і конкретні дані цих наук, культура мови виробляє наукові критерії в оцінці мовних явищ та прогнозує можливі зміни норми літературної мови.

На сучасному етапі розвитку культура мови постає як інтегративна наук про ефективність мовленнєвого спілкування, перебуваючи у тісному зв’язку з багатьма суміжними дисциплінами: літературознавством (значення мовних засобів у формуванні індивідуального стилю автора), педагогікою (формування мовної особистості, мовне виховання), риторикою (оволодіння технікою публічного виступу), психологією (психологічні особливості мовця, вплив мови на психіку людини, мовна поведінка), логікою (логічність мислення і мовлення), філософією (філософські положення є методологічною основою культури мови), соціологією (соціальні ролі мовців, які визначають комунікативно-діяльнісні потреби особистості), соціолінгвістикою (вплив на мовну поведінку соціальних чинників, класифікація мовних ситуацій), естетикою (естетика мови і мовлення) та іншими.

Культура мовлення – лінгводидактична наука, яка вивчає стан і статус норм сучасної української мови в конкретну епоху та рівень лінгвістичної компетенції сучасних мовців, соціальний та особистісний аспекти їх культуромовної діяльності.

Культура мови не залежить від конкретного пересічного мовця, а культура мовлення є свідченням особистісного рівня кожної людини, тобто безпосередньо пов’язана з поняттям «індивідуальний стиль мовлення». Найважливішою складовою індивідуального стилю мовлення є світогляд людини, адже саме він визначає і підхід до тлумачення фактів, і вибір слова й образні засоби. Проявляється в індивідуальному стилі й характер людини. Є пряма залежність між стилем мовлення й загальною культурою людини, широтою її інтересів, знань. У прямій залежності від загальної культури людини є також її словник, багатство чи бідність виражальних засобів.

Чи у кожної людини є індивідуальний стиль усного чи писемного мовлення? Ні, виразні, притаманні саме цій людині індивідуальні риси стилю формуються лише у того, кому доводиться постійно мати справу з писемним чи усним публічним мовленням (писати статті, доповіді, виступати з лекціями, брати участь у дискусіях). У такої людини поступово виробляється своя манера викладу, свій підхід до відбору й упорядкування фактів, свої засоби впливу на аудиторію – індивідуальний стиль.

Мовна майстерність здобувається не лише навчанням, сумлінною працею, а у талантом.

На формування культури мовлення впливають такі чинники:

1. Система норм літературної мови. Правильність, точність і логічність мовлення в конкретній ситуації або певній сфері спілкування.

2. Знання культурної традиції і заборон (табу), етичних правил свого народу, розуміння, що таке доречність і чистота мовлення.

3. Мета й обставини спілкування, вміння гнучко поводитися в конкретній ситуації.

4. Національні уявлення про красу мовлення. Естетичний компонент культури українського мовлення формується евфонічністю (милозвучністю), словниковим багатством, різноманітністю граматичних конструкцій і стилістичною виразністю.

Останнім часом підвищуються вимоги до мовного спілкування, особливо офіційно-ділового. Мовець прагне реалізувати себе як громадянин на рівні виробничих, майнових, економічних відносин, досягти кар’єри, професійної майстерності..

Удосконалювання всієї нашої системи господарства посилило увагу керівників багатьох підприємств до культури ділового мовлення, яке стало відігравати важливу роль у поліпшенні виробничих відносин. Підвищуються вимоги до культури оформлення документації, поведінки тих, хто здійснює керівництво.

Культура усного ділового мовлення включає багато чинників. Це і професійна підготовка, інтелект, уміння працювати в колективі, викладати свої думки, обізнаність із традиціями та звичаями.

На особливу увагу заслуговує особисте ділове усне мовлення в процесі виконання службових обов'язків, прийому відвідувачів, спілкування зі своїми колегами та колегами з інших підприємств. Під час цих заходів мовці заздалегідь забезпечуються всім необхідним. Слід зважати, якою мовою говорить відвідувач, і вести бесіду мовою співрозмовника.

Нині телефонне спілкування відіграє важливу роль у службових стосунках і в повсякденному житті взагалі. Тому слід звернути увагу й на телефонну розмову. Тут важать не лише лексичний склад мови співбесідників, а й особливості діалогу, структура окремих фраз і етика спілкування.

Усне мовлення кожної людини свідчить про рівень її освіченості, культури взагалі. Не випадково відомий український педагог В.Сухомлинський писав, що «мовна культура – це живодайний корінь культури розумової, високої, справжньої інтелектуальності. Щоб правильно розмовляти й писати, треба прагнути до удосконалення своїх знань, набутих раніше, треба любити українську мову й свою справу».

Кожна молода людина має прагнути досягти найвищих рівнів мовної культури, бо це є основою самореалізації, інтелектуально-духовного і фахового зростання.