З історії становлення та розвитку української мови

У системі сучасних мов світу (за різними джерелами, їх налічують від 2, 5 до 5 тисяч) українська мова посідає почесне місце і має тривалу й складну історію

Українці належать до найчисельнішої у світі індоєвропейської мовної сім’ї, що сформувалася приблизно 6-8 тис. років тому і становить нині, за підрахунками деяких учених, 45, 5 % усіх жителів земної кулі.

Є чимало розбіжностей щодо часу зародження суто слов’янської етноспільноти та праслов’янської мови: одні вчені відносять початок цього процесу до неоліту – близько 4, 5 тис. років тому, інші до більш пізнього часу – 3, 5 і навіть 2, 5 тис. років тому. Так само неоднозначно датується і розпад праслов’янської мови – від IV-III ст. до н.е. до VI-VII ст. н.е. йдеться про загальну історичну тенденцію формування етнічних і мовних спільнот задовго до державотворення, яке часто великою мірою впливало на заміну диференційованих процесів інтегративними. У цей період можна вже говорити про консолідацію трьох етномовних груп: західнослов’янської (польська, чеська, словацька, верхньолужицька і нижньолужицька мови), південнослов’янської (болгарська, македонська, сербська, хорватська, словенська мови), східнослов’янської (українська, російська, білоруська мови).

Дослідники сходяться також у тому, що в І тис. до н.е. слов’яни вже проживали на терені сучасної Східної Європи, в тому числі й України. Досліджуючи мову найдавніших слов’ян та їх найближчих сусідів, учені помітили потужну верству, з одного боку, слов’яно-іранських, а з іншого – слов’яно-балтійських мовних зв’язків.

Не викликає заперечень і той факт, що на час появи на історичній арені Київської Русі праслов’янська мовна спільнота уже диференціювалася на племена і племенні об’єднання. Держава об’єднала й цілу низку неслов’янських племен. Історичні обставини сприяли конвергенції, консолідації поліетнічної за генетичним характером держави в етнодержавну та етнокультурну давньоруську спільність. Витворювалась єдина за змістом і характером політична, правова, релігійна та писемна культура. Однак це зовсім не означає існування за доби Київської Русі єдиного давньоруського народу як носія цієї культури. Населення характеризувалося або за племінною (поляни, древляни, сіверяни тощо), або за територіальною (кияни, смоляни, чернігівці, новгородці, куряни) ознакою.

За доби Київської Русі із розмаїття племен і народів на терені єдиної Руської землі більш-менш чітко окреслилися три територіально-етнічні масиви, з яких згодом і сформувалися відповідно український, російський та білоруський етноси. Відмінності в цих масивах простежуються навіть у межах писемної мови, не кажучи вже про археологічні дослідження. Проте минуло чимало часу, поки населення цих регіонів почало усвідомлювати себе як етнічну спільноту. Засобами такого усвідомлення стали національно-визвольні рухи та процеси формування загальнонаціональних літературних мов.

Серед слов’янських мов українська мова на лексичному рівні має найбільше розбіжностей з російською (38 %), менше відмінностей виявляється порівняно з польською (30 %) і найменше – з білоруською мовою.

З-поміж рис, якими українська мова відрізняється від інших східнослов’янських, можна виділити такі: