Суть понять «мова», «літературна мова», «ділова мова». Тенденції розвитку української літературної мови на сучасному етапі

Мова – це сукупність довільно відтворюваних загальноприйнятих у межах певного суспільства звукових знаків для об’єктивно існуючих явищ і понять навколишньої дійсності, а також загальноприйнятих правил їх комбінування у процесі вираження думок за певними граматичними законами даної мови.

Національна мова – це мова, що є засобом усного й письмового спілкування нації. Національною мовою української нації є українська мова. Формування української національної мови відбувалося на основі мови народності в період інтенсивного становлення української нації (друга половина XVIII - початок XIX ст.) як стійкої спільності людей, що мають спільну територію, економічні та політичні зв’язки, літературну мову, культуру. Сьогодні нею розмовляє переважна частина нації, тобто вона має загальнонаціональний характер.

Українська національна мова існує:

а) у вищій формі загальнонародної мови – сучасній українській літературній мові;

б) у нижчих формах загальнонародної мови – територіальних діалектах.

Діалект (від грец. dialektos – розмова, говір, наріччя) – це різновид національної мови, вживання якого обмежене територією чи соціальною групою людей. Відповідно розрізняють територіальні та соціальні діалекти.

Територіальний діалект є засобом спілкування людей, об’єднаних спільністю території, а також елементів матеріальної і духовної культури, історико-культурних традицій, самосвідомості. Сукупність структурно близьких діалектів утворює наріччя, сукупність усіх наріч – діалектну мову, що є однією з двох основних форм (поряд з літературною) існування національної мови.

Основними наріччями української діалектної мови є:

1. Північне (східнополіський, середньополіський, західнополіський діалекти).

2. Південно-східне (середньо наддніпрянський, слобожанський, степовий діалекти).

3. Південно-західне (лемківський, надсянський, закарпатський, покутсько-буковинський, гуцульський, бойківський, наддністрянський, волинський, подільський діалекти).

Територіальні діалекти в системі національної мови – це залишки попередніх мовних формувань, які часто фіксують ті зміни, що відбулися у фонетичній, граматичній, лексичній будові на певному історичному етапі розвитку. Саме вони лягли в основу і розвинулись у самостійну національну українську мову

Соціальний діалект – це відгалуження загальнонародної мови, вживане в середовищі окремих соціальних, професійних, вікових та інших груп населення, тобто має виразну корпоративно-групову форму його породження та існування. Соціально-професійна диференціація суспільства, а отже, і його мови залежить від розвитку продуктивних сил, тому соціально-діалектні відмінності в межах національної мови зберігаються, на відміну від територіально-діалектних, які поступово нівелюються.

Літературна мова – це унормована, загальноприйнята форма національної мови. Вона не протиставляється національній мові, бо, узагальнюючи засоби виразності загальнонародної мови і будучи найвищим досягненням культури мовлення народу, відіграє у складі національної провідну роль, виступає важливим чинником консолідації нації.

Літературна мова характеризується такими найголовнішими ознаками

– унормованість;

– стандартність;

– наддіалектність;

– поліфункціональність;

– стилістична диференціація;

– наявність усної і писемної форм вираження.

Унормованість літературної мови передбачає наявність у ній чітких, обов’язкових правил вимови звуків, наголошування, вживання слів, творення та використання граматичних форм, синтаксичних конструкцій тощо.

Стандартність. За всієї різноманітності мовних засобів, функціонально-стилістичних варіантів літературна мова зберігає свою внутрішню єдність і цілісність.

Наддіалектність. Виникнувши на основі одного з діалектів (середньонаддніпрянських говірок), літературна мова поступово втрачає вузькодіалектний характер і набуває над діалектного, тобто вбирає в себе багато особливостей інших говорів, повсюдно поширюється, стає обов’язковою для всіх членів суспільства.

Поліфункціональність. Одна з найважливіших ознак літературної мови, яка виявляється у здатності виконувати різні функції.

Стилістична диференціація. Сучасна українська літературна мова становить складну і розгалужену систему структурно-функціональних та емоційно-експресивних стилів, які забезпечують можливість задовольнити мовні потреби української нації.

Функціонуючи у різних сферах суспільного життя, мова набуває типових ознак. Носії мови усвідомлюють їх як певні різновиди, що об’єднують мовні одиниці за функціональним призначенням у відповідні структури – функціональні стилі (офіційно-діловий, науковий, публіцистичний, художній, розмовний).

Відомо, що стильова диференціація є ознакою високорозвиненої літературної мови, відбиває багатство духовної і матеріальної культури народу.

Наявність усної і писемної форм вираження.

Усне мовлення	Писемне мовлення
1. Первинне.	1. Вторинне.
2. Діалогічне (полі логічне) і монологічне	2. Монологічне
3. Розраховане на слухача.	3. Графічно оформлене.
4. Часто непідготовлене заздалегідь, допускає імпровізацію.	4. Пов’язане з попереднім обдумуванням, розмірковуванням.
5. Передбачає живе спілкування.	5. Передбачає ретельний відбір фактів та їх мовне оформлення.
6. Інтонаційно оформлене, супроводжується мімікою, жестами	6. Чітке підпорядкування мовних засобів стилю і типу мовлення.
7.Чітко індивідуалізоване.	7. Повний і ґрунтовний виклад думки.
8. Емоційно й експресивно забарвлене.	8. Поглиблена робота над словом і текстом.
9. Допускає використання повторів, зіставлень, різних тропів та фразеологізмів.	9. Допускає редагування та самоаналіз написаного.

Основні тенденції розвитку української літературної мови на сучасному етапі:

– розширення суспільних функцій, сфер застосування, входження її в нові галузі знань, зокрема інформатику;

– поповнення української мови великою кількістю номінативних словосполучень, що відображають реалії економічного, політичного та культурного життя сучасної України (альтернативні вибори, гілки влади, інформаційний простір, ринкові відносини);

– поява нових, активізація вживання та розширення значень раніше відомих слів (довкілля, підписант, перемовини);

– інтенсивне збагачення за рахунок запозичень української термінології: суспільно-політичної (імідж, консенсус, брифінг, електорат, піар); бізнесової (реприватизація, логістика, інвестор, сертифікат); технічної (принтер, факс, дискета, модем);

– переміщення певної частини спеціальної лексики до розряду широковживаної, зокрема фінансово-економічних термінів (аудитор, інфляція, менеджер, ліцензія, кредит), юридично-правової лексики та фразеології (державотворення, законопроект, плюралізм), парламентсько-дипломатичної лексики (ротація, толерантний, комюніке);

– установлення тісних контактів української мови з різними мовами світу, посилення явищ інтернаціоналізації українського словотвору (автошоу, експрес-анкета, хіт-парад, гала-концерт, бізнес-леді). Проте надмірне використання іншомовної лексики засмічує українську мову, знижує її естетичні якості (брифінг – зустріч, дивіденд – прибуток, презентація – показ, ознайомлення, шоп – магазин, ноу-хау – знаю як);

– намагання вилучити зі словника української мови ті іншомовні слова, які стали її органічними елементами, і замінити їх давніми або штучно створеними, особливо в галузі технології та професійної лексики (аеродром – летовище, фотографія – світлина, слайд – прозірка, вертоліт – гвинтокрил, кулемет – скоростріл, снаряд – гар матень);

– лібералізація норм української літературної мови, особливо в галузі слововживання, вимови й правопису (ка жу, лю блю, гро шей, пе ре січний, чи тання, лис то пад, квар тал, ка та лог);

– звільнення від нашарувань, умисної русифікації лексичної, граматичної системи та правопису української мови;

– зближення діалектів з українською літературною мовою;

– зростання зацікавленості у вивченні української мови громадян інших країн з метою навчатися, працювати в Україні чи навіть отримати українське громадянство.

Ділова мова – це мова ділових паперів (наказів, протоколів, службових листів тощо) і ділового спілкування (наради, засідання, переговори тощо). Це поняття співвідносять здебільшого з двома функціональними різновидами літературної мови: науковим і офіційно-діловим стилями.