Теоретична частина. Офшорними (англ."offshore" - "поза берегом") зонами називають країни (території) з низькою або нульовою податковою ставкою на всі або

Офшорними (англ." offshore" - " поза берегом") зонами називають країни (території) з низькою або нульовою податковою ставкою на всі або окремі категорії доходів, певним рівнем банківської та комерційної секретності, мінімальною або повною відсутністю резервних вимог центрального банку чи обмежень по конвертованості валюти. Крім того більшість офшорних зон має відносно прості вимоги по ліцензуванню і регулюванню фінансових компаній та інших фірм. Тобто офшорні центри – це території, на яких відносно низький рівень податків та діють податкові пільги, які відсутні в інших місцях.

Основними ознаками у визначенні офшорних зон виступають:

- низька або нульова податкова ставка на всі або окремі категорії прибутку;

- політична й економічна стабільність;

- гарантія дотримання фінансової і банківської таємниці;
- відсутність валютних обмежень;

- сучасні засоби зв’язку і добре обладнана мережа комунікацій;

- зручна правова система;

- виконання індивідуальних потреб інвесторів:

o відносно низькі адміністративні витрати;

o добра робота перекладачів;

o послуги професійних радників;

o сприятливі умови стягнення податків;

o можливість придбання статусу іноземця;

o можливість купівлі нерухомості;

o низький рівень цін на товари, необхідні для життя персоналу і членів їхніх родин;

- депонований в офшорі капітал призначений для інвестування в високоприбуткові галузі з низьким рівнем оподаткування;

- низькі податки або їх відсутність.

Усі офшорні зони (країни офшору) діляться на три основні категорії:

1. Класична офшорна зона. До неї відносять країни, чиє законодавство дозволяє повністю звільнити офшорні компанії від оподаткування. В багатьох класичних офшорах вимоги до ведення фінансової звітності і наданню документів в органи влади або повністю відсутні, або зведені до мінімуму (до таких класичних офшорних зон відносяться, наприклад, Панама, Багами, Британські Віргінські острови і деякі інші).

2. Зона низького оподаткування. Вона включає країни, у яких офшорні компанії користуються помітними пільгами при оподаткуванні. Фінансова звітність для компаній, зареєстрованих у таких офшорних зонах, є обов’язковою. До таких країн, зокрема, відноситься Угорщина.

3. Деякі цілком респектабельні держави, які створюють вигідні умови для податкового і фінансового планування: реєстрація офшорних компаній в країнах і адміністративних одиницях даної групи офшорних зон обумовлена тим, що завдяки деяким особливостям їх законодавства і побудові грамотних фінансових схем, можна звести до мінімуму податки на діяльність компанії. Наприклад, фінансова або холдингова діяльність голландської компанії, яка ведеться за межами Нідерландів, оподатковується за ставкою менше 1%. Проте це не відміняє необхідності ведення бухгалтерського обліку для таких офшорних компаній. З найбільш популярних офшорних зон третьої групи можна відзначити Ірландію, Швейцарію, Австрію, Ліхтенштейн.

Створюючи офшорну зону, держава переслідує стратегічні цілі, які доцільно буде об’єднати в такі групи:

- економічні;

- соціальні;

- науково-технічні.

Економічні цілі передбачають залучення іноземних інвестицій, зростання валютних надходжень в економіку всієї країни або її окремого регіону від реєстраційних зборів.

Соціальні цілі передбачають прискорення розвитку країни в цілому чи конкретної території в її складі, підвищення зайнятості і рівня доходів населення, створення висококваліфікованої робочої сили за рахунок вивчення і впровадження на практиці світового досвіду в сфері організації, управління, фінансів.

Науково-технічні цілі переслідують упровадження провідних закордонних технологій, насамперед, інформаційних, у галузі засобів зв’язку і банківських операцій.

Згідно з рішеннями Кіотської конференції (1973 р.), під вільною економічною зоною розуміють частину території країни, на якій товари розглядаються як об’єкти, що знаходяться за межами митної території, і не підлягають звичайному митному контролю та оподаткуванню.

Згідно із законодавством України (ГК України ч. 1 ст. 401) спеціальна (вільна) економічна зона визначається як частина території України, на якій створюється і діє спеціальний правовий режим економічної діяльності, порядок використання та дії законодавства України, включаючи й можливість запровадження пільгових митних, податкових, валютно-фінансових та інших умов підприємництва вітчизняних та іноземних інвесторів.

Поняття вільної економічної зони (ВЕЗ) – правова категорія, що широко використовується інститутами Міжнародної організації праці, Центром ООН щодо транснаціональних корпорацій, Всесвітньою асоціацією вільних економічних зон, документами Євросоюзу. У світовій практиці ВЕЗ розглядаються за формами, які відображають їх специфічну модифікацію, своєрідність тієї чи іншої країни.

Головні завдання, що вирішуються при функціонуванні ВЕЗ:

економічні: 1) залучення національного та іноземного капіталу завдяки застосуванню спеціальних пільг економічного характеру, стабільності законодавчої базі, спрощенню відповідних організаційних процедур; 2) використання переваг міжнародного географічного розподілу праці та міжнародного обігу капіталів для розширення експорту готових виробів, раціонального імпорту, створення імпортозамінного механізму виробництва; 3) посилення конкуренції у сфері зовнішньоекономічної діяльності завдяки можливості участі в ній всім суб'єктам господарювання ВЕЗ; 4) зростання валютних надходжень у бюджет країни та регіонів;

соціальні: 1) підвищення зайнятості населення шляхом створення нових робочих місць; 2) насичення внутрішнього ринку високоякісними товарами народного споживання і, відповідно, - задоволення потреб населення в таких товарах; 3) створення прошарку висококваліфікованих фахівців на основі опанування та застосування світового досвіду у сфері організації, управління та фінансів; 4) виховання культури менеджменту, зорієнтованої на світові стандарти технології управління;

науково-технічні: 1) залучення передових зарубіжних та вітчизняних технологій; 2) розвиток інноваційної діяльності, прискорення процесу запровадження інновацій, реалізації інноваційних проектів; 3) залучення зарубіжних вчених та висококваліфікованих фахівців; 4) підвищення ефективності використання потужностей та інфраструктури промислових комплексів.

Територія пріоритетного розвитку - територія, на якій склалися несприятливі соціально-економічні та екологічні умови, незадовільний стан зайнятості населення і на якій запроваджується спеціальний режим інвестиційної діяльності для створення нових робочих місць.