Дослідження статики й динаміки в різних галузях науки

Дослідження психіки потребує нині якісно нового підходу, який дав би змогу пізнавати її внутрішню склідність (суперечливість) у поєднанні з реалізацією психокорекційних завдань. У психологічній науці приділяється недостатньо уваги вивченню динамічного аспекту психіки, що засвідчує численні стандартизовані експериментальні дослідження з їх абсолютизацією чисельних показників, які начеб то спроможні зафіксувати щось незмінне, об’єктивне. Такий підхід може нівелювати орієнтацію на розуміння цілісної організації психіки в єдності свідомої та несвідомої сфер. Тому набуває актуальності пізнання феноменів статичності й динамічності, що знаходять науково-практичне відображення не лише в фізиці, математиці, кібернетиці, статистики, а й у глибинній психології як головні характеристики функціонування психічного у взаємозв’язках свідомого й несвідомого аспектів.

Зупинімося на дослідженнях, які дають можливість прояснити сутність статичних й динамічних феноменів. Поняття “динаміка” у загальному розумінні ототожнюється з рухом як таким, дією, а статика – з нерухомістю, незмінним збереженням рівноваги певної системи. Тлумачний словник подає такі їх визначення: динамічність – “насиченість рухом, інтенсивність розвитку чогось”, статичність – “нерухомість, рівновага” [37, с.115].

У фізиці статика й динаміка є складниками науки, основним завданням яких є визначення особливостей руху тіла під впливом зовнішніх сил, що діють [45, с. 159]. Статика (від грец. statika – вчення про вагу, рівновагу) – розділ механіки, що вивчає умови рівноваги матеріальних тіл під дією зовнішніх сил; у широкому розумінні – це теорія рівноваги будь-яких тіл. В її основу покладено принцип можливих переміщень, що створює передумови рівноваги будь-якої механістичної системи. Засновником сучасної статики вважають голландця С.Стевіна, який у 1586 р. сформулював закон складання сил, або правило паралелограма. У фізиці до статики відносять і поняття сили та її положення стосовно центру [46, с.717]. Динаміка (від грец. dynamic - сила) – розділ механіки, що досліджує рух матерії (тіл) під впливом докладених до них сил (ідеться про тверді тіла). У механіці виокремлють поняття динамічної міцності матеріалів і конструкцій як властивість чинити опір руйнуванню або зміні форми під дією динамічних навантажень, що пов’язано зі статичною міцністю [40, с.349]. Динаміку в її класичному варіанті дослідив Ньютон, виокремивши кілька законів: інерції, прискорення, рівності дії і протидії та ін. Учений стверджував, що система не буде вільною, якщо рух її точок обмежений певними умовами. У класичній фізиці вважають, що закони статики випливають із загальних законів динаміки, проте в сучасній фізиці статику вивчають незалежно від динаміки. Статика грунтується на законах, подібних до динамічних: складання сил, рівноваги, дії і протидії тощо. Важливим у статиці є поняття сили, яке визначається як зусилля, що має певний напрямок, величину. З динамікою пов’язують закон всесвітнього тяжіння та закон збереження енергії. Дослідники стверджують, що динаміка класичної механіки є динамікою інерції, а інерція – особливим видом взаємодії. Саме інерція виражає принцип відносності. Розглядаючи субстанцію енергії, усе існуюче вважають «чистим рухом» (В.Ф.Оствальд). Нині у зв’язку з розвитком квантової фізики та якісної теорії у фізиці, виокремлюють нові закони фізичної взаємодії, пов’язані з відкриттям хаосу, які є складними й малодослідженими, проте можуть поставити сучасну науку на якісно нове наукове підгруня, що передбачає інтеграцію різних наук. У новітніх фізичних дослідженнях ідеться про те, що хаос становить динаміку, а впорядкованість – статику, яка існує на фоні хаотичності. Немає більшої впорядкованості, ніж у хаотичності. Це твердження може бути проілюстровано зокрема, висловом “творчий хаос”. Природна надлишковість елементів, на думку Г.Мірошниченко, завжди готує підгрунтя для створення поля “плодоносіння” – хаосу на основі принципу оптимізації як прагнення певного динамічного критерію до свого екстремуму [26]. Хаотичні процеси спричиняють потужний вплив, внаслідок якого вибудовується новий рівень організації певної системи. Перспективи дослідження статичності й динамічності психіки пов'язані з інтеграцією глибинно-психологічних знань, з теорією хаосу на основі розуміння певних фізичних і психологічних закономірностей. Підтвердженням цього є слова українського психолога П.Лушина, який, досліджуючи закономірності особистісної зміни, зауважує: “Очевидно, що умовою формування нового стабільного стану системи є хаос, умовою виникнення останнього – стабільність, упорядкованість” [23, с.79]. Є також думка, що жива пульсуюча система породжує хаос, у законі повторення людина рятується від хаосу. Проте місце хаосу в глибинно-психологічному пізнанні – це окреме питання, яке потребує більш дослідження.

У соціології виокремлюють поняття соціальної динаміки і статики, які ввів О.Конт для позначення різних підходів до вивчення соціальних явищ. Соціальна динаміка вивчає процес зміни соціальних явищ, їх обумовленість, спрямованість і чинники, що впливають на ці зміни, закономірності пристосування до суспільних явищ та розвиває теорію прогресу. Предмет соціальної статики – стійкі соціальні структури і їхня роль у збереженні суспільного як єдиного цілого [46, с.175]. Тим часом О.Конт наголошував на умовному характері розмежування статики й динаміки, чим і підкреслюється їх стійкий взаємозв’язок. Е.Фромм стверджував динамізм історії та соціального життя, пов’язаний зі «стрибками» вперед і «відкатами» назад, які зумовлені екзистенційною суперечливою людською природою.

Одним із вагомих соціокультурних дослідженнях є поняття ментальності, яке тлумачиться не лише як глибинний рівень колективної та індивідуальної свідомості і несвідомого, й як готовність і установки індивіда чи соціальної групи діяти, мислити, сприймати реальність певним чином; як форми стандартної поведінки, запозичені з минулого. Ментальність – це сукупне “психологічне оснащення” представників певної культури, яке дає змогу хаотичному потокові різноманітних вражень інтегруватися свідомістю в певне світобачення (В.Храмова). При цьому ментальні установки є певним фундаментом (який передбачає стійкі переконання, ціннісні орієнтації), а також сценарієм, шаблоном, еталоном, стереотипом, призмою сприйняття реальності; своєрідні установки свідомості не чіткі, не вербалізовані, історично сформований “код”, проте, є відносно незалежним від конкретних історичних подій і ситуацій (А.К.Пантін). Дослідники зауважують, що ментальність має апріорний характер і може бути як усвідомленою, так і неусвідомленою (охоплює витиснуте й латентне у психіці), пов’язують ментальність із внутрішнім, глибинним, стверджуючи, що менталітет характеризує глибинні феномени людської психіки як вихідна психологічна “матриця”, що включає нераціональні прошарки людської психіки. Ментальність виражається в національному характері, який є специфічним поєднанням стійких особистісних рис етносу, цінності й установки, що домінують у певному суспільстві (О.Петінова). Йдеться також про те, що динамічна роздвоєність є невід’ємною характеристикою людського життя (С.Капустін), стверджується існування екопсихологічної матриці людської свідомості (П.Лушин).

У природничихнауках наголошується, що в живів системі відбувається постійний обмін інформацією, енергією. Як розвиватиметься система, залежить не лише від неї, а й від потоків енергії навколо неї. Йдеться про стрибкоподібний розвиток живої системи: якщо в критичний момент вплинути на клітину, вона може розвиватися тим чи іншим чином.

Фізіологія функціональних систем вивчає організм як сукупність системних організацій у їх динаміці та взаємозв’язку, тобто постулює системну організацію фізіологічних функцій. Операціональні установки й стереотипи автоматизованої поведінки забазпечують спрямований і стійкий характер її протікання [37, с.81]. І.Сєченов виділяв поняття системи скорочених знаків – готових, усталених форм чужого досвіду, створених культурою, що є своєрідними символами і дають можливість дитині засвоювати досвід [36]. У межах фізіології заслуговує на увагу вчення про пластичність головного мозку. Саме така пластичність, на думку вчених, може сприяти виникненню дисоціації і психологічного нездоров’я суб’єкта. Дослідники психофізіологічного напряму називають психіку живою біомеханікою, стверджуючи наявність біодинамічної регуляції: думка працює швидко (є динаміка), дехто з них ототожнює поняття активності й динаміки (В.Клименко). При цьому живий організм як динамічна система характеризується спрямованістю на досягнення стаціонарного стану рівноваги (І.Пригожин). Як система він являє собою цілісний комплекс взаємопов’язаних елементів, що виявляється, зокрема, в адаптаційних можливостях організму (А.Корольов). Досліджуючи конституцію тіла, виявили, що норма як характеристика рівноваги організму є не застиглим “каноном”, стандартом, а динамічною взаємодією внутрішніх співвідношень систем організму (М.Брейтман). Сучасний біофізик Ю.Попов стверджує, що в організмі людини є механізми самовідновлення, здатні “повернути до норми” ушкоджений орган. Він заперечує, що в людському організмі вже від народження закладено програму старіння: “якби старіння було генетично запрограмоване, то закономірності проходження у часі, момент настання смерті були б практично однакові для всіх людей... Це означає, що старіння відбувалось би за певною програмою...” [28, с.13].

Статичність і динамічність – невід’ємні категорії теорії гравітації: тверді (статичні) небесні тіла незмінно рухаються навколо одне одного за визначеною траєкторією відповідно до сил тяжіння. Представники природничих наук стверджують, що єдиний рух – коливальний: все водночас рухається і стоїть на місці. У геології правило: що приємніший усталений ландшафт (краєвид), то динамічніші процеси відбуваються під ним, у надрах у землі, які створюють його і можуть бути небезпечними. В медицині взаємозв'язок статики й динаміки є важливим для лікування захворювань хребта, який за своєю структурою й функціональним навантаженням є водночас статичним і динамічним.

У комп’ютерах передбачено статичну й динамічну системи ідентифікації особи. Статичні системи спираються на щось незмінне і побудовані на аналізі статичних зображень–образів (малюнок руки та відбиток пальця, малюнок кровоносних судин очного дна, особливості райдужної ока). Динамічні системи ідентифікації особи передбачають аналіз динаміки швидких неусвідомлюваних рухів, голосу, підпису, особливостей клавіатурного почерку. Поняття „динамічна фінансова стабільність” в банківській діяльності, де стабільність і статика вживаються як синоніми, відображає єдність стаичного й динамічного.

У філософії ще у ХVІІІ ст. Й.Гербарт розробив вчення про статику й динаміку уявлень філософом як первинних елементів індивідуальної душі, які перебувають у безперервній взаємодії. Між уявленнями виникають протиборство й конфлікт, тому частина їх витісняється у підсвідоме і прагне вирватися звідти, щоб зайняти попереднє місце у свідомості. Ці уявлення є силовими величинами, вони характеризуються інтенсивністю і суб’єктивно сприймається як ясність. Із них формується «аперцептивна маса». Дослідник стверджує, що формування такої маси у дитини може бути спричинене педагогом. У межах теорії феноменологічної редукції йшлося про те, що буття – це статичний першофеномен життя і водночас динамічний феномен, наголошувалося на важливості «чистої свідомості» як об’єкту феноменології, тобто на здатності людини зануритись у себе задля пізнання власного «Я». При цьому важливо охопити сутність свідомості (психіки), а не зосереджуватися на окремих фактах психічного життя (Ортега-і-Гассет).

Сучасні філософи стверджують, що статичні закони фіксують зв'язки між явищами, які змінюються в часі, але повніше уявлення про їхню сутність дають саме динамічні закони. Динамічність зумовлює жорстку детермінованість певних інших явищ, коли «причина (початковий стан) однозначно визначає наслідок (наступний стан явища) [32]. Натрарляємо також на думку щодо статики відношень між причиною і наслідком на фоні динаміки процесів причинності. Причинність має інтеграційну характристику в поєднанні з динамічною. Динамічність відображає внутрішній процес переходу однієї ланки причинності до іншої, що пов’язано з принципом ізоморфізму [45, с.371 – 373]. Г.Мірошниченко вводить поняття динамічної логіки світу, що самоорганізується для позначення стійкого прагнення до кращого, оптимального співвідношення різних параметрів системи як єдиної міри [26]. У буддизмі йдеться про те, що в житті є лише одна постійна величина – це зміни аж до того поки не відбудеться завершальна зміна – смерть, і потім – нове народження. Стверджується, що не існує стабільності як такої, є низка змін, і людина повинна навчитися спокійно це сприймати.

Статику виражає метафізика, яка, за класичним визначенням, заперечує якісний розвиток буття через суперечності, «тяжіє до побудови однозначної, статичної і уявної картини світу» [44, с.362]. Йдеться про преформізм як метафізичну концепцію, що розглядає розвиток живих механізмів так: у зародку в готовому вигляді закладено властивості й ознаки живого організму, певну програму людського життя, яке є біологічним підґрунтям запрограмованості людини. Останнім часом у зв’язку з необхідністю інтеграції знань різних із галузей метафізика як наука знову відроджується. Це пов’язано з розвитком універсальної теорії хаосу, яка найвиразніше ілюструє взаємозв’язок статики й динаміки.

Є також статичні й динамічні закони як дві форми закономірного взаємозв’язку явищ, які різняться характером передбачень, що випливають з них. Стверджується, що в динамічних законах такі передбачення мають однозначний характер, оскільки можливість абстрагуватися від низки випадкових чинників. Передбачення статичних законів мають відносний характер, залежать від випадковості (такі закони діють в колективах, біологічному, молекулярному середовищі). Абсолютизацію динамічних законів пов’язують із концепцією механістичного детермінізму. Поширена думка про “вічне повернення того самого”: світ у своєму розвитку повторюється у відповідності з космічним законом; відбувається замкнутий колообіг часу (філософська концепція Ф.Ніцше). Філософська категорія істини (вона зустрічається також у фізиці) визначається як процес: необхідний компонент істини як поступального розвитку – це суперечність (Гегель). Вважаючи діалектику методом осягнення суперечностей і розвитку понять, Гегель протиставив діалектику й метафізику (з її статичним спрямуванням) як два окремі методи пізнання.

Статику й динаміку в найзагальнішому вигляді у психології ілюструють поняття життєвий цикл і життєвий шлях. У психологічному словнику життєвий цикл тлумачиться як загально-наукове поняття, що слугує для визначення повторюваних, відносно інваріантних аспектів розвитку суб’єкта. На відміну від категорії життєвого циклу, життєвий шлях характеризується багатовимірністю, передбачає наявність багатьох автономних тенденцій і можливостей розвитку [37, с.662 – 663]. Проте не зазначено, якими чинниками визначаються інваріантні й індивідуально-неповторні тенденції розвитку суб’єкта. Відповідь на це може дати глибинна психологія. У психології відоме поняття особистісного смислу, що нерідко вживається як синонім установки, як одиниця динамічної смислової системи (Л.Леонтьєв). Йдеться про існування динамічних смислових систем свідомості, що виражають єдність афективних та інтелектуальних процесів суб’єкта (Л.Виготський). Важливими є введені в науковий обіг Е.Берном поняття неусвідомлюваного життєвого плану і життєвого сценарію (наприклад, сценарій переможця або невдахи), що ґрунтуються на інфантильних (дитячих) ілюзіях, і як наслідок – викривленому сприйнятті реальності. Українська дослідниця Т.Титаренко виокремлює поняття життєвого світу особистості. “...Інваріантами життєвого світу є часо-просторовість, каузальність, інтрасуб’єктивність тощо, взяті в процесі типовості, повторюваності що виражає їх сутнісну природу і даність” [39, с.21]. “Життєвий світ, зауважує дослідниця, – це і проекція внутрішнього світу на зовнішній, і зворотна проекція всередину, багаторазово відображена і постійно змінювана реальність” [39, с.30]. В життєвому просторі особистості існують не реальні фізичні об’єкти, а їх символічні інтерпретації. При цьому особистість і її життєвий світ віднесений до відкритих, неврівноважених систем, " тому зрозуміти, як вони існують, в яких умовах виникають і розвиваються, в межах класичного детермінізму, пошуку однозначних причинно-наслідкових зв’язків, нереально” [39, с.34], стверджує Т.Титаренко. Отже, потрібні нові методи й підходи до розуміння психіки людини, які дозволяли б пізнавати цілісну системність психіки в усіх її складних взаємозв’язках. У психології категорія системності виражає феномени статики й динаміки (динамічні відносини між явищами та властивостями), про що йтиметься в наступному розділі. Л.Романовська звернула увагу на когнітивний стиль особистості як стабільний індивідуально-неповтроний своєрідний спосіб прийому й опрацювання інформації, який водночас має тенденцію до змінювання. Особистість, на думку А.А.Рибникова, формується у складних процесах соціальної взаємодії і поєднує в собі властивості пластичності й стійкості [32, с.15]. У психології особистості виокремлюють такі категорії як система стабілізації і система стимуляції. Система стимуляції охоплює стійкі психологічні утворення, до яких у традиційній (загальній) психології відносять темперамент, інтелект, знання, відносини [37, с.738].

Поняття статика, динаміка міцно увійшли в категоріальний апарат психологічної науки, хоча у дослідженнях вони спеціально не окреслені. Так, Е.Берн зазначає, що статична дійсність " охоплює всі можливі поєднання і розміщення речовин у Всесвіті", адже арифметика, на думку дослідника, складається із тверджень про статичну дійсність, а хімія – про динамічну. Динамічна дійсність містить потенційні можливості взаємодії усіх енергетичних систем у Всесвіті [7, с.24]. Цікаво, що таке бачення динамічної дійсності властиве й фізичній теорії хаосу, яку пов’язують із надскладною взаємодією систем у Всесвіті. Дж. Келлі в межах когнітивної психології ввів у науковий обіг поняття особистісного конструкту для позначення суб’єктивного оцінного еталону, усталеного характеру інтерпретації людиною навколішнього світу та життєвих подій. Він виокремлював основні особистісні (стійкі, незмінні) та ситуативні (змінювані) конструкти. Відповідно до його досліджень, сукупність особистісних конструктів становить складну когнітивну систему, що виражає цілісність її елементів та взаємозв’язки. Загалом теорія когнітивного дисонансу зосереджує увагу на суб’єктивному сприйнятті й стереотипах сприймання і переживання одинокості. Йдеться про стандарти взаємин як зразки соціальних відносин, зокрема оцінні стандарти, пов’язані з судженням стосовно соціальних відносин. “У результаті багатого досвіду різних переживань і стосунків у людини розвивається загальне й відносно постійне очікування задоволення, якого вона може досягти в єдності з іншими” [12, с.265]. Наприклад, для літніх людей еталоном оцінки і сприйняття актуального досвіду є своєрідне кліше – поняття “Я- минулого” як певного стереотипу ставлення до світу (Лоуєнталь). Проте у молодих людей, стандарти соціальних взаємовідносин не є твердо встановленими і змінються з часом (Ф.Василюк). Цікавим є те, що у тестових шкалах (Мічел, Пепло, Уїкс) для виявлення причин певних переживань (самотності) використовуються поняття внутрішньої стабільної причини і внутрішньої нестабільної причини, наголошується, що стабільна причинність звужує перспективи майбутнього досвіду (наприклад, щодо подолання самотності), спричиняючи депресивні стани.

у теоріях виховання підкреслюється взаємозв’язок усталених і динамічних компонентів процесу виховання. Стверджується, що усталеність визначається вихованням, яке в свою чергу є підґрунтям формування нового в людині.

У релігійно-філософських дослідженнях висловлюється думка, що стереотипи сприйняття дійсності спричинюють статичне сприйняття життя, є своєрідною психологічною формою смерті. Людина орієнтує себе на набуті комплекси й догми, роблячи фатальний вибір на користь тенденції до смерті. Динаміка ототожнюється з повною гармонією, що підпорядкована загальним законам природи. Ритуал може призвести до деструктивної зміни особистості (“Біле братство”), спрямований на наслідування певного способу життя. Взаємозв’язок статики й динаміки ілюструє феномен догми. Догмою є доктрина, що приймається як істина – без доведень, досвідного обгрунтування і практичної перевірки, на основі релігійної віри або сліпого підкорення авторитету [45, с. 179]. Вона функціонує незалежно від конкретної реальності, умов, місця й часу, і в цьому виявляється її статичність. Варіативність (динамічність) пов’язана із індивідуально-неповторними особливостями її сприйняття різними людьми й культурами (як відомо, ідея Бога по-різному тлумачиться у різних релігіях).

Отже, між статикою й динамікою, які на перший погляд є антагоністичними поняттями, є стійкий взаємозв’язок, а розмежування їх має умовний характер. При цьому саме ці поняття є інтегративними для багатьох галузей сучасної науки.