Міжнародний профспілковий рух: його роль в розвитку соціально-трудових відносин

Зростання чисельності осіб найманої праці, концентрація найнятих робітників на крупних підприємствах зумовила необхідність їх об'єднання для захисту своїх інтересів. Простою, найдоступнішою формою об'єднання стають професійні союзи.

Початком профспілкового руху вважається створення в 1792 році в Англії профспілки працівників бавовнопрядильної промисловості Ланкшира, яка виникла по цехової, тобто професійної, ознаці.

Масове створення професійних союзів в Західній Європі почалося в XIX сторіччі після офіційного визнання профспілок в Англії (1824 рік), Франції (1864 рік), Німеччині (1869 рік), Бельгії (1866 рік), Голландії (1872 рік), Італії (1890 рік).

На цьому етапі історичного розвитку правове визнання профспілок здійснювалося у формі відміни кримінальних переслідувань за факти організації профспілок і страйків (анті-профспілкові закони були введені в деяких країнах) і прийняття спеціального законодавства щодо до профспілок. Наприклад, в скандинавських країнах юридичне визнання профспілок відбувалося спочатку у формі укладання ними колективних договорів і національних угод, законодавче ж право на проведення колективних переговорів було закріплене в цих і ряду інших європейських країнах лише в 1918-1928 рр. (у США – в 1935 році).

На початку XX сторіччя склалася своєрідна «тріада» профспілкових прав: право на об'єднання (асоціації); колективні договори (переговори); страйки. Нині ці права закріплені в міжнародних трудових нормах, в законодавстві більшості країн.

Зародження профспілок на України на початковій стадії майже не відрізнялося від західноєвропейських країн, і було пов'язане з розвитком капіталізму в кінці XIX – початку XX сторіччя, а разом з ним – зародженням робочого класу. Найбільш ранні паростки воно мало на території Західної України, яка у різний час була у складі Австро-угорської імперії, Польщі, Чехословакії, Румунії, Угорщини. За історичними свідченнями, перша профспілка була створена у Львові в листопаді 1817 року, в приватній друкарні німецького поліграфіста Піллера.

На іншій частині землі України, яка входила до складу Російської імперії, профспілковий рух набрав масового характеру після революційних виступів робітників в 1905 році. Проте царський уряд жорстко регламентував їх діяльність. Прийняті в 1906 році «Тимчасові правила про профспілки...» носили по суті анті-профспілковий характер, і поставили їх фактично під поліцейський нагляд. Типовим у той час був, як і на Заході, цеховий принцип побудови профспілок, первинних організацій не існувало. Головною їх роботою була боротьба за економічні і трудові інтереси.

Формування профспілкових структур здійснювалося членами профспілок (цеховиками) через делегування уповноважених осіб на делегатські збори, конференції, з'їзди, де обиралося правління. У свою чергу, представники правлінь різних профспілок створювали міжсоюзні територіальні органи. Перше центральне бюро було створене в 1905 році в Харкові, а згодом такі бюро називалися радами професійних союзів.

Друга світова війна паралізувала діяльність профспілок, особливо в Західній Європі, і лише в післявоєнні роки відбулося не тільки відновлення їх прав, а і вагоміше закріплення в конституціях (Франція, Італія, Німеччина, Японія).

Велика відвертість економіки і ринків збуту продукції вимушувала підприємців разом з найнятими робітниками, їх об'єднаннями, профспілками шукати шляхи підвищення ефективності виробництва і конкурентоспроможності компаній. Наприклад, в США було почато рух під назвою «новий реалізм», яке полягало в участі працівників в прибутках компаній, в Японії – за якість. У Франції були прийняті закони для визначення прав і обов'язків соціальних партнерів. У багатьох країнах почали полягати центральні «рамкові» трибічні угоди, соціально-економічні пакти і ін.

Слід зазначити, що різноманітні моделі соціально-трудових відносин в різних країнах включають наступні загальновизнані принципи профспілкового руху:

– незалежність профспілки від керівництва підприємства. У всіх країнах (окрім Великобританії) фінансування, тиск і підтримка будь-якої профспілки керівництвом підприємства є порушенням закону;

– працедавці не мають права дискримінувати робітників за їх приналежність до профспілки і профспілкову діяльність. Це також торкається прийому на роботу, умов і термінів роботи;

– працедавці зобов'язані повідомляти профспілки і консультуватися з ними перш, ніж проводити будь-які серйозні зміни в роботі підприємства;

– працівники мають право брати участь в діяльності своєї профспілки.

Вони мають право обирати своїх представників і брати участь в голосуванні при вирішенні важливих питань, що стосуються їх безпосередньо, наприклад, про оголошення страйку.

Проста модель участі в профспілці припускає, що існує попит працівників на послуги профспілки і пропозиція цих послуг з боку профспілки. Попит на послуги профспілки залежить від тих чинників, які впливають на чисті вигоди працівників від участі в профспілці: відмінності між членами профспілки і рештою працівників в заробітній платні і вірогідності знайти і втратити роботу, особисті переваги, демографічна структура робочої сили, яка впливає на профіль і тривалість трудової активності, і ін.

Пропозиція профспілкових послуг залежить від чинників, які впливають на витрати участі в профспілці і профспілковій діяльності: законодавство, ступінь протидії профспілкової діяльності з боку працедавців, галузева і технологічна структура економіки, ступінь конкуренції, і ін.

Профспілки – це не тільки економічний, але і соціально-політичний інститут, тому метою їх діяльності є реалізація як економічних, так і політичних інтересів. При аналізі економічної діяльності профспілки в економічній теорії передбачається, що вони прагнуть поліпшити для своїх членів дві характеристики – рівень заробітної платні і рівень зайнятості.

Американські автори Р. Еренберг та Р. Сміт в книзі «Сучасна економіка праці. Теорія і державна політика» присвятили проблемам профспілок і колективних переговорів в приватному секторі спеціальний розділ 13. Аналізуючи результати діяльності профспілок стосовно специфічних умов Сполучених Штатів Америки із залученням значного числа джерел, вони прийшли, зокрема, до наступних висновків.

1. Згідно традиційному неокласичному погляду, хоча профспілки і можуть сприяти зростанню добробуту своїх членів, сприяючи поліпшенню грошових і не грошових умов зайнятості, їх загальний вплив на економіку в значній мірі негативний.

2. Що стосується прибутковості фірм в профспілковому і не профспілковому секторах, не дивлячись на те, що деякі дані з цього питання все ще носять попередній характер, все указує на те, що загальним результатом діяльності профспілок є зменшення прибутків, і що власники акцій це знають.

Революція в технології виробництва, організації праці, в засобах зв'язку, політичні зміни, поява нових промислових країн, зростаюча взаємозалежність національних економік і обумовлене нею загострення конкуренції – все це, поза сумнівом, зробило помітний вплив на профспілки.

Загальновизнано, що профспілковий рух переживає важкі часи. Масштаби цих труднощів, звичайно, можуть бути перебільшені іноді через несприятливу ситуацію в країні, іноді – з ідеологічних причин, або по міркуванням зручності. Проте, як свідчить практика, організації трудящих майже повсюдно зазнають серйозні труднощі і втрачають членів. Деякі навіть сумніваються в тому, чи є у профспілок майбутнє. Проте, вплив і силу профспілок не можна вимірювати виключно числом їх членів.

Глибинними чинниками, що вплинули на профспілки, поза сумнівом, послужили останні зміни в економіці. Інша група причин пов'язана з соціальними змінами, позицією інших сторін по соціальному діалогу і самих профспілок.

Протягом довгого часу зміни галузевої і професійної структури ринку праці часто приводили до звуження традиційної бази членства в профспілках. Наприклад, вже якийсь час спостерігається зменшення частки галузей оброблювальної промисловості в загальній зайнятості. Профспілковим конфедераціям нерідко важко залучити в свої ряди деякі сучасні категорії трудящих – жінок, молодь, висококваліфікованих осіб, трудящих, зайнятих на випадкових роботах. Ті профспілки, які забезпечили собі міцний плацдарм в державному секторі і сфері послуг, зокрема, в нових галузях діяльності (з новітніми технологіями, процвітання яких зменшує потребу в захисті профспілками інтересів працюючих) або ж серед трудящих жінок, втратили менше членів (наприклад, в Канаді).

Багато труднощів, випробовуваних профспілками, пов'язане з тим, як уряди і підприємства реагують на відвертість економіки. Швидкі технологічні зрушення і велика свобода для компаній у виборі місць розміщення підприємств спричиняють за собою зміни в методах організації і розташуванні виробництва. Майже всі профспілки стикаються з труднощами в справі адаптації своїх структур і програм до підприємств і економіки з менш чітким розподілом на галузі і більш інтегрованої на регіональному і світовому рівнях.

В результаті глобалізації фінансової системи влада перемістилася до фінансових ринків, що неминуче відобразилося на стратегії трудящих і профспілок. Профспілки і їх політичні союзники часто були прихильниками експансіоністської макроекономічної політики з метою досягнення повної зайнятості. Тепер же вони приходять до висновку, що, у зв'язку з новими реаліями, класичні засоби для досягнення вказаної мети поставлені під загрозу. Анти-циклічні державні витрати з метою стимулювання економіки здатні викликати інфляцію, а грошові вливання в економіку цілком можуть бути витрачені на придбання імпортних товарів. Це ослабляє профспілки, підриваючи політичну основу, на якій базувалися їх цілі.

Зміна цілей традиційної макроекономічної політики профспілок – це не єдина проблема, з якою вони зіткнулися в результаті фінансової глобалізації. З 80-х рр. XX сторіччя макроекономічна політика вже, схоже, не є основним елементом політики у сфері зайнятості в багатьох країнах ОЕСР. Як представляється, метою тепер служить стабільність цін. Політика економії, яку вимушені проводити уряди, спричиняє за собою скорочення попиту і уповільнення темпів зростання економіки.

Повільне зростання пов'язане з рядом несприятливих наслідків не тільки для зайнятості, але і для розподілу заробітчанства. Між економічним зростанням і ступенем рівності в заробітчанстві існує зв'язок, хоча є деякі помітні виключення. Повільне зростання може супроводжуватися і зростаючою нерівністю.

Розподіл доходів залежить не тільки від темпів економічного зростання, але і від характеру організації самих соціально-трудових відносин.

Труднощі профспілок обумовлені багатьма причинами. Відкриття економік країн – це, поза сумнівом, одна з головних першопричин виниклих проблем, оскільки в галузях, що працюють на світовий ринок, ступінь обхвату профспілками набагато відстає від зростання числа зайнятих. Тому ніяк не можна стверджувати, що профспілки багато виграють від міжнародної торгівлі, тоді як в інших відносинах (мобільність капіталу і її результати, структурні перетворення, реорганізація підприємств і пов'язані з нею витрати усередині країни, взаємозалежність) створює додаткові проблеми.

Профспілки постраждали в результаті різних процесів перетворень, особливо коли вони втратили зв'язок з рядовими працівниками. Це, перш за все, торкається молоді, яка, як відверто визнає більшість посадовців профспілок, безумовно менш зацікавлена в профспілковому русі в порівнянні з попередніми поколіннями. Серед позбавлених роботи тривалий час часто багато молоді, а коли вдається знайти роботу, немає гарантій зберегти її. Тому молоді люди починають трудову діяльність, побоюючись бути визнаними неповноцінними і погіршити своє положення у разі вступу до організації, увага якої часто звернута назад – до інтересів їх батьків.

Промислова культура і виробничі відносини значно змінилися в Європі, особливо серед некваліфікованих трудящих. Син вже не обов'язково хоче йти по стопах батька і поступати на ту ж роботу або той же завод, де він автоматично одержить членський квиток тієї ж профспілки. У міру занепаду масового виробництва і реорганізації підприємств подібні традиції зникають. В той же час, ця вікова група, можливо, більш сприйнятлива до нових форм управління людськими ресурсами з їх упором на особисту відповідальність. Молоді люди можуть відчути, що з ними поводяться як з індивідуальностями, а, отже, частково втратити інтерес до солідарності осіб найманої праці. Профспілка ще менш приваблива, коли на зміну войовничості приходить статус, і деякі лідери здаються більш стурбованими своїм власним положенням, ніж іншими справами.

Диференціація інтересів трудящих відображає не тільки розшарування на тих, хто позбавлений роботи довгий час, і інших трудящих. Їх інтереси стають більш диференційованими, чим раніше, залежно від галузі, професії, кваліфікації, віку або статевої ознаки працівника. Профспілковим федераціям не завжди вдавалося врахувати цю зростаючу різноманітність пріоритетів своїх членів.

Коли працедавець пропонує відчутні соціальні пільги, або проводить динамічну кадрову політику, колектив відчуває меншу потребу в діяльності профспілок. Ситуація змінюється, якщо підприємство приступає до скільки-небудь неприємної реорганізації. Тоді перед вищим керівництвом з'являються дві абсолютно різні можливості: деякі віддають перевагу стабільності і діалогу у відносинах з профспілками, інші дотримуються стратегії, направленої на їх підрив.

Сказане відноситься і до урядів, чия велика або менша готовність сприяти профспілкам або просто звістці з ними діалог може вплинути на членство в профспілках.

Національне законодавство, що порушує принцип свободи асоціацій або вільних колективних переговорів, серйозно утрудняє обхват трудящих профспілками. Гарантії із цього приводу передбачені багатьма документами, зокрема Конвенцією МОП № 87 (1948 р.) про свободу асоціації і захист права на організацію, Конвенцією МОП № 98 (1949 р.) про право на організацію і на ведення колективних переговорів. Але ці конвенції не завжди застосовуються так, як це слідує робити.

Ще один недолік зв'язаний з тим фактом, що профспілки звичайно все ще орієнтовані на масове виробництво на крупних підприємствах. Це утримує від вступу до профспілки трудящих, розкиданих по багатьох місцях (малі і середні підприємства або надомні роботи), які або часто міняють роботу, або зайняті на тимчасовій роботі на даному підприємстві. Залученню цих осіб до профспілкового руху заважають три основні перешкоди.

Перше – це труднощі залучення членів, особливо коли потенційні члени не працюють в одному місці, а також реалізації деяких видів колективних угод (врегулювання скарг в Канаді і США).

Друге – це труднощі пошуку спільної мови з людьми, інтереси яких не співпадають, а іноді суперечать один одному.

Третє – це необхідність пошуку іншої основи для залучення членів, крім місця роботи.

Всі організації трудящих прагнуть поліпшити умови життя і праці за допомогою колективних переговорів, політичного тиску, а іноді – участі в роботі державних або приватних органів. Крім названої загальної задачі, їх цілі можуть істотно розрізнятися. Профспілки США і, різною мірою, інших англомовних країн, традиційно орієнтовані на підприємство, до останнього часу прагнули, перш за все, захищати безпосередні інтереси своїх членів (і інших трудящих даного підприємства). Вони хотіли контролювати самі робочі місця (за деякими виключеннями, наприклад в будівництві), якщо не відносно найму, то, принаймні, в частині організації праці. Тим самим, це був прямий конфлікт з працедавцями щодо питань, які останні вважають своєю прерогативою.

У Європі ж профспілки завжди прагнули представляти трудящих в цілому, вийти за рамки чисто трудових відносин і впливати на реальну долю суспільства. Часто відносячись з недовірою до урядів, вони характеризують себе як масові суспільні і трудові рухи, а не просто як профспілки. Відчуття солідарності в них, за визначенням, ширше, що спонукало їх, наприклад, укладати трибічні трудові угоди від імені всієї робочої сили країни. При цьому відповідна організація неминуче більш централізована на рівні галузей і країни.

Крім виконання своїх економічних функцій, профспілки у всіх регіонах хочуть виконувати загальнішу роль як знаряддя демократії. Вони захищають частку в результатах економічного зростання всіх тих, хто вніс в нього свій внесок. Вони наполягають на тому, щоб підхід до економічного прогресу носив узгоджений характер, і виступають проти гонитви за сьогохвилинною вигодою.

Не всім профспілкам вдалося уникнути проблем, майже органічно властивих ряду суспільств, наприклад – корупції, політики кума і розбратів між організаціями, які в тривалому плані звичайно обезкровлюють профспілки. Це ж трапляється, коли профспілки дуже тісно пов'язані з урядом в рамках вертикальних структур корпоративного типу. Після другої світової війни такого роду система довгий час існувала в Іспанії і Португалії.

Вона все ще спостерігається, в тому або іншому вигляді, в Аргентині і Бразилії, де, проте, організації трудящих знов знайшли законну силу завдяки їх боротьбі з колишніми тоталітарними режимами в цих країнах. Як би там не було, дуже сильний зв'язок з владним центром може виявитися серйозною перешкодою на переговорах, особливо високого рівня, коли позиції уряду і профспілок починають помітно співпадати (наприклад, з питань посилення гнучкості ринку праці).

Реформи в організації праці, упровадження нових технологій виробництва і інформації, навіть повторення добре відомих експериментів у області виробничої демократії, – все це також у полі зору профспілок. Подібні реформи підтверджують, що установки профспілок зараз менш орієнтовані на протистояння, а більше – на співпрацю.

На рівні підприємств профспілки, прямо або побічно, беруть участь в здійсненні нових методів, направлених на підвищення цінності робочої сили (у Німеччині, Японії і інших країнах). Крім того, особливо в Північній Європі, в круг інтересів профспілок включаються екологічні вимоги (обмеження на задимлення, переробка відходів, очищення промислових зон).

Колективні переговори ніколи не були єдиним інструментом профспілкових дій. Вони не служили навіть головним інструментом, наприклад, у Франції, де до 70-х років ХХ сторіччя колективним трудовим угодам належала другорядна роль. Навіть в тих країнах, де колективні переговори широко практикуються, профспілки звертаються також до каналів політичного впливу для досягнення тих же цілей.

Фахівці і спостерігачі неодноразово підкреслювали переваги для працедавців добрих відносин з своїми профспілками. І дійсно, профспілки за певних умов можуть сприяти мотивації трудящих, а, отже, зростанню продуктивності. Вони висловлюють колективну думку персоналу підприємства. Крім того, обмеження, що накладаються ними на адміністрацію, спонукають її добиватися вищих результатів, використовувати більше нововведень і бути відкритою для змін. Такого роду дух співпраці, який зараз майже повсюдно характерний для профспілок, допомагає уникати соціальних конфліктів, згубних для всіх сторін.

В цілому слід зазначити, що профспілкові організації виконують важливу роль в соціально-трудових відносинах. Вони поки залишаються єдиною доступною організацією, що займається повсякденними проблемами трудящих.