Основні функції і задачі демократичної держави в системі механізму соціального партнерства

Третьою стороною в системі партнерських відносин є держава.

10 травня 1944 року на 26-й сесії Міжнародної конференції праці, що відбулася у Філадельфії, була прийнята Філадельфійська декларація про цілі і задачі Міжнародної організації праці і принципи, якими повинна надихатися політика її членів. Основні риси Філадельфійської декларації можна стисло охарактеризувати таким чином.

В справі досягнення соціальних цілей зроблено упор на ролі економічної і соціальної політики, а також на трудовому законодавстві. У декларації визначаються принципи, якими повинні керуватися її члени, а також те, що національна політика повинна бути систематично орієнтована на цілі, передбачені декларацією.

Є також традиційні цілі, що стосуються трудових норм, тобто політики у сфері заробітної платні і доходів, робочого часу і інших умов праці, направлених на забезпечення справедливої частини прогресу для всіх; належного захисту життя і здоров'я працівників всіх професій; здійснення права на колективні переговори.

Є також чіткі вказівки щодо необхідності трьохпартизма.

Ці і інші положення декларації до певної міри визначають поняття демократичної держави. Справжнє демократичне суспільство не може ефективно функціонувати, якщо в ньому немає інституту трибічних відносин, відсутні численні і активні групи посередників.

Слід підкреслити відповідальність держави. Виступаючи те ініціатором, то регулятором, то арбітром, то посередником, то активним, то стриманим виконавцем, держава часто виконує вирішальну роль в процесі успішного проведення соціального діалогу і колективних переговорів. Роль держави в трибічних відносинах повинна бути сильною і ефективною.

Для розвитку цілей і принципів Філадельфійської декларації на подальших сесіях Генеральної конференції Міжнародної організації праці прийнято ряд конвенцій і рекомендацій, що безпосередньо стосуються становлення і розвитку механізму соціального партнерства в цілому, або його окремих елементів, в яких визначені роль і функції держави під час вирішення відповідних проблем соціально-трудових відносин, перш за все – механізму соціального партнерства.

Держава виконує законотворчу функцію. На основі або з урахуванням конвенцій і рекомендацій МОП та інших міжнародних трудових норм держава формує і удосконалює національне законодавство або правила щодо здійснення соціально-трудових відносин, механізму соціального партнерства відповідно до національних умов і практики.

Держава здійснює процедури, які повинні забезпечувати ефективні консультації між представниками уряду, підприємців і трудящих з питань, що стосуються діяльності Міжнародної Організації Праці.

Держава повинна проводити консультації з представницькими організаціями у зв'язку з презентацією конвенцій і рекомендацій по праці; з підготовкою і здійсненням законодавчих або інших заходів відповідно до національної практики для застосування міжнародних конвенцій і рекомендацій по праці, зокрема, ратифікованих конвенцій.

Держава, враховуючи національне законодавство або правила, визначає категорію або категорії трудящих, на які розповсюджується або не розповсюджується право на захист і можливості, передбачені тією або іншою ратифікованою конвенцією або використовуваною рекомендацією. Так, національне законодавство може визначити, якою мірою гарантії, передбачені Конвенцією № 151 (1978 р.) про захист права на організацію і процедури визначення умов зайнятості на державній службі (у разі її ратифікації), застосовуються до озброєних сил і поліції (міліції), а також до службовців, які посідають високі посади, чиї функції звичайно торкаються визначення політики або управління, або до службовців, обов'язки яких носять строго конфіденційний характер. Держава повинна встановити, якою мірою і як конкретно ті або інші положення Конвенції МОП (у разі її ратифікації) будуть враховані в національному законодавстві.

Держава застосовує відповідні національним умовам заходи: 1) з метою сприяння колективним переговорам – щоб колективні переговори могли відбуватися на будь-якому рівні, зокрема: на рівні установи, підприємства, галузі або промисловості, або на регіональному або національному; 2) з метою заохочення і сприяння повному розвитку і використанню процедури ведення переговорів на добровільній основі між працедавцями або організаціями працедавців, з одного боку, і організаціями трудящих, з іншою – з метою регулювання умов праці шляхом укладення колективних договорів.

Держава застосовує заходи по сприянню в галузевому і національному масштабах ефективним консультаціям і співпраці між державними органами влади і організаціями працедавців і трудящих з метою розвитку економіки в цілому або її окремих галузей, поліпшення умов праці і підвищення рівня життя. Такі консультації і співпраця повинні сприяти, зокрема, забезпеченню того, щоб компетентні державні органи влади відповідним чином цікавилися думкою організацій працедавців і трудящих, зверталися до них за радою і допомогою в таких сферах, як: підготовка і застосування законодавчих актів, що зачіпають їх інтереси; створення і діяльність загальнодержавних органів, що відають організацією ринку зайнятості, професійною підготовкою і перепідготовкою, охороною праці і технікою безпеки, гігієною праці, продуктивністю праці, соціальним забезпеченням і побутовим обслуговуванням, розробкою і здійсненням основних напрямів соціальної політики, планів економічного і соціального розвитку.

Держава повинна надавати організаціям трудящих і працедавців по їх проханню допомогу в отриманні відповідної підготовки учасниками колективних переговорів на всіх рівнях, у разі потреби – фінансувати програми підготовки.

Держава повинна сприяти створенню органів і процедур врегулювання трудових конфліктів так, щоб сприяти колективним переговорам.

Держава застосовує необхідні і відповідні заходи з метою гарантування трудящим і працедавцям права на організацію. Воно повинне утримуватися від якого-небудь втручання, здатного обмежити право організацій трудящих і працедавців створювати свої статути і адміністративні регламенти, вільно обирати своїх представників, організовувати свій апарат і свою діяльність і формувати свою програму дій.

Держава повинна надавати організаціям працедавців і трудящих необхідну інформацію про загальний соціально-економічний стан країни і відповідної галузі в тій мірі, в якій розголошування такої інформації не заподіює шкоди національним інтересам.

Стандарти МОП, які прямо або опосередковано торкаються переговорів, пов'язаних із заробітною платнею і іншими умовами праці, засновані на головному принципі добровільних колективних переговорів.

Контрольні органи МОП розробили ряд критеріїв для встановлення сумісності тих або інших форм втручання держави з принципами добровільних переговорів. Наприклад, якщо політика економічної стабілізації (тобто насущні національні інтереси) вимагає обмеження заробітної платні, а це неможливо здійснити на основі колективних угод, то державні обмеження слід вводити як надзвичайні заходи і лише в необхідних межах. Вони не можуть продовжуватися більше розумного періоду і повинні супроводжуватися достатнім захистом рівня життя трудящих, особливо тих, хто може постраждати більше за всіх.

Контрольні органи МОП вважають, що законодавство, яке передбачає попереднє схвалення державними інстанціями колективних договорів (до їх вступу до дії), є сумісним з Конвенцією № 98 (1949 р.) за умови, що відмова в схваленні можлива тільки через процедурні недоліки або невідповідність документів мінімальним нормам законодавства про працю. Якщо ж законодавство допускає відмову в схваленні з інших причин, або у зв'язку з відхиленням угод від загальної або економічної політики уряду, або від його офіційних директив щодо заробітної платні і інших умов зайнятості, то, на думку контрольних органів МОП, це є порушенням принципів незалежності сторін соціального партнерства.

Отже, згідно міжнародних стандартів держава може виконувати різні функції і ролі в механізмі соціального партнерства: гаранта основних цивільних прав і свобод; незалежного регулятора системи соціально-трудових відносин; організатора і координатора колективних переговорів; сторони (партнера) на переговорах і консультаціях в рамках трибічних соціально-трудових відносин – з метою вироблення або втілення в життя соціальної, економічної і промислової політики в країні.

Участь держави як сторони на переговорах і консультаціях звичайно відбувається на національному, галузевому або регіональному рівнях.

Трибічні переговори приводять до трибічних угод, які визначають зобов'язання кожної із сторін.

Держава може виступати в ролі арбітра під час врегулювання колективних трудових конфліктів.

Держава також є працедавцем, її політика в соціально-трудових відносинах в державному секторі має визначений (в деяких випадках – істотний) вплив на стан системи соціально-трудових відносин в країні в цілому.

Як гарант основоположних цивільних прав і свобод, важливих для волевиявлення прав працівників, професійних прав, прав працедавців і ефективного функціонування будь-якої системи соціально-трудових відносин, держава виступає в двох іпостасях:

– виконує функцію розробки і законодавчого (нормативного) закріплення правових основ і організаційних форм механізму соціального партнерства, правил і процедур взаємодії сторін, встановлення обґрунтованих розмірів і порядку визначення мінімальних соціально-трудових стандартів (мінімальної заробітної платні, мінімальних державних гарантій по відношенню до ряду інших соціально-економічних і виробничих умов праці, мінімальних соціальних пільг і т.п.). В цьому випадку державу можна розглядати як незалежного регулятора системи соціально-трудових відносин, тому що вона здатна встановлювати юридичні рамки, які захищають права профспілок і трудящих і закладають організаційні і процедурні основи колективних переговорів і залагоджування колективних трудових конфліктів;

– здійснює функції організатора і координатора соціально-трудових відносин в країні на основі норм міжнародного трудового права і національного законодавства.

Роль держави в механізмі соціального партнерства як організатора полягає і у тому, що вона може узяти на себе функції щодо законодавчого закріплення тих угод, які досягаються соціальними партнерами, створювати умови для вироблення таких домовленостей, забезпечити контроль за їх неухильним дотриманням.