ТЕОРІЇ УРБАНІЗАЦІЇ ТА ІСТОРІЯ РОЗВИТКУ МІСТ В УКРАЇНІ

Урбанізація (лат. urbanus – міський) – соціально-економічний процес зростання міст, міського населення, поширення міського способу життя на все суспільство.

Згідно з поглядами представника чиказької соціологічної школи Л. Вірта, урбанізм є головною рисою сучасного суспільства, яскравішою, ніж індустріалізм або капіталізм. Раніше термін „ урбанізувати ” означав „ робити ввічливим ”, „ перетворювати щось на витончене ”. Сучасний сенс його закладено у другій половині XIX ст., коли місто стало спеціальним об´ єктом дослідження.

Промислова революція, що почалася на початку ХІХ ст. і досягла свого апогею в ХХ ст., стала новим прискорювачем процесу розвитку міст. Процес урбанізації набув глобальних масштабів завдяки стрімкому зростанню чисельності населення міст, інтенсифікації виробництва і невиробничої діяльності. Причинами урбанізації були й високий рівень розвитку економіки, її інтеграція, інтенсифікація агропромислового комплексу, розвиток міжнародних зв’язків і торгівлі.

Усі сучасні індустріальні суспільства урбанізовані. Найбільш населені міста розвинутих країн мають до 20 млн жителів. Історично урбанізація пов´ язана з розвитком капіталізму. Мабуть, тому Великобританія, де була започаткована промисловість, першою пережила індустріалізацію і першою перетворилась на країну з переважно міським населенням. Більшість країн Європи та США почала урбанізуватися на початку XIX ст. За період з 1800 по 1900 рік населення Нью-Йорка збільшилося з 60 тис. до 4, 8 млн. чоловік. Найурбанізованішою сучасною країною Європи є Німеччина.

Концепція Дж. Джіббса виділяє такі стадії урбанізації:

► зародження міст;

► випереджаюче зростання міського населення;

► абсолютне скорочення сільського населення внаслідок міграції з села до міста та зростання міських агломерацій за рахунок міграції з малих міст до великих;

► початок деконцентрації – переселення міських мешканців у передмістя та міста-супутники, занепад історичних міських „ядер”.

Найбільш урбанізованими є регіони, що відрізняються високим рівнем економічного розвитку. Частка міського населення в Північній Америці становить 86 %, Європі – 77 %, Латинській Америці – 75 %, Східній Азії – 47 %, Південній Азії – 35 %.

ХХ століття ознаменувалося утворенням мегаполісів. Мегаполіс – складна природно-техногенна система, що виникає в результаті тривалої самоорганізації спільності людей на території зі сприятливими природно-кліматичними умовами, багатої природними ресурсами зі зручним розташуванням по відношенню до торгових шляхів. Мегаполіс утворюється внаслідок спонтанного злиття крупних міст з містами-супутниками і селищами. Злиття продовжується до тих пір, доки не порушується самоорганізація цієї системи в економічному, соціальному і особливо в екологічному аспектах. До певного моменту розвитку мегаполісу екологічні наслідки зрівнянні з його економічними і фінансовими можливостями, а надалі для підтримки нормальної життєдіяльності необхідна така емісія ресурсів і енергії ззовні, що це втрачає сенс або взагалі не може зупинити процес деградації міської системи.

Прикладом формування мегаполісу є Бос-Ваш, який розтягнувся уздовж Атлантичного узбережжя Америки смугою до 8000 км і шириною 100–150 км. На цій території, яка займає 1, 5 % від загальної площі Америки, проживає 19 % населення країни. У Московському регіоні проживає близько 20 млн чол. У мегаполісі Токіо–Ногайя–Осака–Кобе мешкає понад 60 млн чол. Характерною рисою мегаполісів є висока щільність населення, наприклад для Гонконгу – це майже 1, 5 тис.чол/км².

Щільність населення в мегалополісах США – 2, 7 чол./га, в Японії, Великобританії, Німеччини – 8–10 люд./га.

За термінологією ООН мегаполіс – це поселення з чисельністю населення понад 10 мільйонів осіб. Якщо брати за критерій останнє визначення, то в Україні мегаполіси відсутні, а єдине місто, яке найбільш наближене до цього статусу – Київ.

Агломерація міська (від лат. аgglomero – приєдную, накопичую, нагромаджую) – форма розселення, під якою слід розуміти територіальне утворення, що:

• виникає на базі великого міста або кількох компактно розташованих міст і створює значну зону урбанізації, поглинаючи суміжні населені пункти;

• вирізняється високим ступенем територіальної концентрації різноманітних виробництв, насамперед промисловості, інфраструктурних об'єктів, наукових навчальних закладів, а також значною чисельністю населення;

• справляє вирішальний трансформуючий вплив на навколишнє середовище, змінюючи економічну структуру території та соціальні аспекти життя населення; має високий рівень комплексності господарства і територіальну інтеграцію його елементів.

Агломерація в Україні не є адміністративною одиницею.

Конурбація (поліцентрична агломерація) – міська територія або агломерація в складі декількох міст і великих міських територій, що через зростання населення і фізичне розширення, злилися в одну безперервну міську промислово розвинену область. В більшості випадків конурбації є поліцентричними агломераціями, в яких транспорт створює єдиний міський ринок праці.

Термін „ конурбація ” був вперше згаданий як неологізм в 1915 році Патріком Геддесом в книзі „Міста в еволюції”. Він звернув увагу на здатність новітніх технологій виробництва електроенергії і транспорту з'єднувати міста в агломерації, і навів приклади: Мідлендтон (Midlandton) в Англії, Рур в Німеччині і Нью-Йорк – Бостон в США.

Теорії урбанізації. Специфічні особливості розвитку міст, різноманітні процеси в міському середовищі спричинили відповідні урбаністичні теорії.

Представники урбаністичної екології Р. Парк та Е. Берджесс вважали, що міста зростають не хаотично, а відповідно до особливостей навколишнього природного середовища. Своєрідність їх розміщення, аналогічна тій, що відбувається у природі, а різні міські райони розвиваються завдяки адаптації їх мешканців, що борються за власне існування.

Формування міста розглядали як відтворення послідовних концентричних кіл, що уособлюють міські сфери, поділені на сектори: у центрі розташовані райони „внутрішнього міста”, поза ними – житлові квартали, далі – приміська зона. Процеси заповнення екологічної ніши та закріплення в ній відбуваються у секторах концентричних кіл.

Певний час урбаністична екологія не мала визнання, та згодом вона зайняла достойне місце у працях соціологів, але концепція урбаністичної екології недооцінює свідомого проектування, планування міста, розглядаючи його розвиток як природний процес.

Концепція „ урбанізм – як спосіб життя ”була сформована у праці Л. Вірта (1938), який тлумачив урбанізм на підставі трьох його особливостей: розміру території міст, щільності та гетерогенності населення. Серед чинників, що визначають світосприйняття мешканців міст, він виділяв психологічні ефекти міського життя, їх вплив на соціальну структуру та індивіда. До негативних відносили взаємну байдужість, підвищене емоційне навантаження, що призводить до відчуття тривоги, нервового напруження, відсутність підтримки через послаблені міжособистністі зв’язки мешканців міст.

Ідеям Л. Вірта властиві як певні обмеження, так і надмірна узагальненість. Аналізуючи американські міста, він переніс висновки на процес урбанізації загалом, перебільшуючи деіндивідуалізацію у сучасних містах.

Представник композиційної теорії Г. Ганс у 1962 піддав сумніву ідею Л. Вірта про диференціацію, що руйнує зв’язки між людьми та їх групами. За теорією Г. Ганса життя людей відбувається у невеликих групах (родині, колі друзів, сусідів), навколо яких виникають так звані „соціальні світи‟, які ізолюють людей від навколишнього середовища. Тому аналіз таких чинників, як суспільний клас, етап життєвого циклу, етнічне походження набагато важливіший для розуміння соціального життя мешканців міст, ніж вивчення їх розмірів, щільності та складу населення.

Авторство теорії субкультури належить К. Фітеру, згідно якої, навколишнє середовище міста справді впливає на приватне життя людей. Однак у містах складаються також умови для створення та зміцнення соціальних груп. Міське середовище сприятливе для розвитку субкультур саме завдяки диференціації. Виникає багато груп, пов´ язаних загальними інтересами, кожна з яких може стати центром субкультури. Прибічники цієї теорії вважають, що для міського середовища характерною є тенденція до соціального конфлікту, але джерелом його є не розпад груп, а суперечності між стабільними субкультурами.

У 80-ті роки XX ст. радянськими соціологами В. Паролем та А. Ахієзером були охарактеризовані етапи „ соціалістичної урбанізації ” та визначені її специфічні риси в СРСР, а саме:

• формування міст відбувалося не стільки на основі товарно-грошових відносин, скільки шляхом примусового перекачування державою ресурсів із села, що супроводжувалося перенесенням у місто елементів натурального господарства;

• інституціальна незабезпеченість подвійного механізму урбанізації, що призвела до банкрутства ідеї про „зближення міста та села” у радянські часи і як наслідок – до псевдоурбанізації.

Урбанізація в колишньому СРСР мала ту особливість, що відбувалася в країні з переважно сільським населенням. Тому збільшення кількості міст супроводжувалося освоєнням значних нових територій. Урбанізація здійснювалася у багатонаціональній державі, регіони, якої мали різний рівень соціально-економічного розвитку, тому була нерівномірною, часто – спотвореною. Внаслідок цього утворювалися гіперурбанізовані та неурбанізовані території. Значною мірою це було пов’язано з відмінністю природно-кліматичних умов, національними особливостями, недостатньо розвиненою мережею шляхів сполучення тощо.

Сучасні теорії урбанізації зосереджуються на тому, що урбанізм не є ізольованим явищем, він пов´ язаний з головними політичними та економічними чинниками. Д. Харві вважає, що:

• урбанізм є одним із аспектів штучного середовища, породженого розвитком і розквітом промислового капіталізму;

• у сучасному суспільстві відмінність між способами життя міського і сільського населення набагато розмитіша, ніж у традиційному суспільстві;

• у сучасному урбанізмі простір постійно реорганізується, що залежить від того, де великий капітал обирає місця для розміщення свого виробництва, науково-дослідницьких центрів, та від приватних інтересів, що впливають на купівлю та продаж землі.

Урбанізацію розглядають не лише як ріст міського населення і підвищення ролі міст у суспільному житті, але і як процес перебудови всього середовища проживання людини, організації його повсякденної життєдіяльності і характеру задоволення потреб у цьому двоєдиному соціальному і природному середовищі.