Студопедия Главная Случайная страница Обратная связь

Разделы: Автомобили Астрономия Биология География Дом и сад Другие языки Другое Информатика История Культура Литература Логика Математика Медицина Металлургия Механика Образование Охрана труда Педагогика Политика Право Психология Религия Риторика Социология Спорт Строительство Технология Туризм Физика Философия Финансы Химия Черчение Экология Экономика Электроника

Історія розвитку міст України




Способи виникнення міст в історії людства були різними. Міста з’влялися як сумісні поселення ремісників, як центри торгівлі, як воєнні укріплення – фортеці.

Початок утворення міст на території сучасної України сягає VIII ст. до н.е., коли в Північному Причорномор’ї виникли старогрецькі міста-колонії. Розпад рабовласницького ладу і напади сусідніх племен у IV–V ст. н.е. призвели до занепаду і ліквідації цих античних міст.

Новий етап розвитку урбанізації припадає на період становлення і розквіту давньоруської держави. На кінець XII століття на Русі налічувалось 238 міст, які відігравали роль торгівельно-ремісничих, оборонних центрів тощо. Під час татаро-монгольської навали більша частина південно-руських міст була зруйнована і спалена.

У 40-х роках XIII століття для більшості князівств Русі почалися іноземні напади, які закінчилися лише через чверть сторіччя, ще стільки ж тривали періодичні набіги казанських, астраханських і кримських ханів. Військові спустошення і важкий тиск податків призвели до затяжного економічного занепаду. За перші 50 років ординського правління не було побудовано жодного міста.

У феодальний період процеси урбанізації відбувалися досить повільними темпами у складних соціально-економічних умовах. В середині XVII століття в Україні нараховувалося 756 міст, в яких мешкало 1,4 млн чоловік. Велика кількість міст у цей період була зумовлена значним розосередженням ремісницького виробництва, промислів і торгівлі.

З другої половини XVII століття, після унії України з Московщиною, починається новий період урбанізації, коли відбулося інтенсивне виселення Слобідської України, порівняно швидко зростала чисельність міського населення, створювалися нові міські поселення.

У XVII столітті з розвитком мануфактурного виробництва в Лівобережній і Слобідській Україні зріс приплив сільського населення в міста, а також приписування кріпосних і державних селян навколишніх cіл до поміщицьких та казенних мануфактур. Наслідком цього слід вважати розвиток специфічних для того часу форм урбанізації, що полягають у зростанні „прихованого” міського населення, тобто сільського населення, яке було зайняте в промисловості.

Важливою складовою фундаментального трансформаційного процесу, який, починаючи від 90-х років ХІХ століття, відбувався в українських землях, а водночас і його рушієм, була урбанізація, тобто розвиток і підвищення ролі міст у житті суспільства. У містах концентрувалися представники владних структур, інтелектуальна еліта, підприємці, торгівельно-фінансова верхівка, робітники.

За даними О.Б. Шахова (2007) інтенсивний розвиток промисловості в другій половині ХІХ ст., активне залізничне будівництво, а також значне демографічне зростання, поглиблене проблемою аграрного перенаселення, стимулювало урбанізаційні процеси в Наддніпрянщині. Свідченням їх було значне зростання кількості міст і міських жителів, збільшення їх частки в населенні України. Наприкінці ХІХ ст., порівняно з дореформеним періодом, чисельність жителів міст України збільшилася вдвічі і досягла 3 млн 85 тис. чоловік, коли загальне населення держави становило 23 млн 430 тис. Головним чинником у збільшенні чисельності мешканців міст була внутрішня міграція населення. У період з 1863 до 1897 рік, кількість жителів Одеси зросла у три рази, Києва – більш ніж у три з половиною рази, а Катеринослава – в 6 разів. Що стосується Катеринослава, то серед губернських міст він не мав собі рівних за зростанням чисельності населення, серед великих міст імперії саме Катеринослав займав перше місце за рівнем народжуваності, яка на 1 тис. населення становила 48,6, тоді як, наприклад, в Одесі – 30,3 чол.

Разом з тим, частка міських жителів у населенні України в цей час збільшилася всього на три відсотки, з 10,0 % до 13,2 %. Кількість городян Правобережної України з 1861 по 1890 рік зросла з 480 тис. до 915 тис. чоловік. Питома вага городян у населенні Київської, Подільської та Волинської губерній збільшилася на 0,6 %, з 9,1 % до 9,7 %). У свою чергу з 1897 року на Лівобережжі в містах мешкало 11,4 % населення регіону – 860 тис. городян. За рівнем урбанізації виділявся Південь України, де частка міських жителів становила 21 % – 1319 тис. чоловік.

Слід зазначити, що статистика царської Росії не враховувала нових поселень міського типу, які виникали навколо великих промислових підприємств і в яких не було міського управління. Зокрема, в той час Юзівка, що нараховувала 23 тис. мешканців, Нікополь – 19,4 тис., Кривий Ріг – 17 тис., Горлівка – 10,4 тис. та деякі інші центри індустрії, які були досить великими селищами фабрично-заводського типу, не вважалися містами.

За існування в імперії застарілого законодавства 1863 року щодо утворення міст, отримати міський статус було вкрай важко. Припускають, що частка міських жителів українських губерній фактично була вищою, ніж за офіційними даними. Кількість міських поселень на Правобережжі в 1897 році реально становила 98, тоді як за офіційною інформацією тут існувало лише 41 місто – 3 губернських, 33 повітових та 5 заштатних – таких, що не належали до адміністративних центрів.

Всього за переписом 1897 року в Україні було 130 міст. Одеса нараховувала 404 тис. мешканців, Київ – 248 тис., Харків – 174 тис. та Катеринослав – 113 тис. Переважна ж більшість міського населення (76 %) проживала в невеликих містах і містечках з числом мешканців до 20 тис. чоловік. Подібних міст у той час нараховувалося до ста. Ще дев’ятнадцять міст мали до 50 тис. населення, а вісім – до 100 тис. Серед останніх були губернські центри: Херсон, який нараховував 59 тис. чоловік та Полтава – 54 тис.; повітові міста: Кременчук – 63 тис. чол. та Бердичів – 53 тис. чол.; портові міста: Миколаїв – 92 тис. чол. та Севастополь – 53 тис. жителів.

Дані щодо стану урбанізаційних процесів серелини XIX століття в Україні наведені в табл. 1.

Наприкінці XIX століття географія промислових центрів поширюється на південно-східні райони. Центрами металургійної промисловості стали Донбас і Придніпров’я, машинобудівної і металообробної – Харків, Донбас, Київ, Херсон, Одеса, цукрової – Правобережна і частково Лівобережна, міста Карлівка та Лохвиця на Полтавщині.

Таблиця 1– Урбанізація України на період 1858 р.

 

Міські поселення та населення Природно-економічні райони Україна в цілому
Правобережжя Лівобережжя Степ
Кількість міських поселень – разом, у тому числі:
Міст
Містечок
Питома вага міських жителів в загальній кількості населення, % 23,5 18,2 22,8 21,4
Зміни чисельності міського населення в період з 1858 – 1863, % +14,9 −1,2 +3,8 −7,0

 

Частка міського населення у губерніях станом на 1897 р. становила: Херсонська – 28,9 %; Таврійська – 20,0 %, Харківська – 14,7 %; Київська – 12,9 %; Катеринославська – 11,4 %; Полтавська – 9,9 %; Чернігівська – 9,1 %; Волинська – 7,8 %; Подільська – 7,4 %.

Напередодні Першої Світової війни в містах України вже мешкало 5160 тис. осіб, а отже, кількість міського населення, у порівнянні з 1897 р., зросла на 70 %. Зокрема, в цей час населення Києва сягнуло 520 тис., Одеси – 500 тис., Харкова – 245 тис., Катеринослава – 222 тис. чоловік. Разом з тим питома вага мешканців міст у населенні України продовжувала залишатися незначною.

Ф. Бродель у своїй роботі „Матеріальна цивілізація, економіка і капіталізм ХV–XVIII ст.” підкреслював, що для високого рівня урбанізації найімовірніше перевищення 50-го % рівня жителів міст. Первісного ж рівня ефективності, на його думку, урбанізація населення досягає, починаючи від 10 %. В 1914 році в містах України проживало 16,4 % населення, тоді як у Великій Британії на той час частка городян перевищувала 70 %.

У минулому міста, головним чином, виконували роль військово-адміністративних центрів, а провідним заняттям жителів було сільське господарство. У модернізаційну добу відбувалася трансформація внутрішньої структури міст, посилювалися їх економічні та культурні функції. На перший план виходили промислове виробництво, торгівля, фінансові операції. Наприкінці ХІХ–початку ХХ ст. багато міст України перетворюються на промислові та торгівельні центри, в транспортні вузли, осередки наукового та культурного життя.

До того ж, в Україні і на початку ХХ ст. залишалося чимало губернських (Чернігів, Кам’янець-Подільськ) та повітових (Олександрівськ, Маріуполь, Бердянськ) міст, які відігравали лише роль адміністративних центрів, де промисловість майже не розвивалася, протягом десятиліть вони мало змінювали свій вигляд та спосіб життя. Таких міст в Україні налічувалося близько п’ятдесяти.

З розвитком міст покращувався їх благоустрій, побутовий рівень. Усе активніше відбудовувалися багатоповерхові кам’яні будинки. У містах з’являються спочатку газове, а потім електричне освітлення, водогін, мощені цеглою або плитами вулиці. У 1870 році була побудована Київська водокачка, а дещо пізніше водогін почав працювати в Одесі. У 90-х роках водогін уже діяв у Житомирі та Олександрівську. У Харкові міський водогін було пущено в 1904 році. Наприкінці ХІХ ст. запрацювала каналізація в Одесі, Ялті та Феодосії. У Києві водовідведення існує з 1894 року. 1914 року зусиллями міської Думи каналізація була побудована і в Катеринославі. З 1890 року електричним освітленням користувалися вже двадцять п’ять міст України.

У 1910 році, за даними Б. Миронова, у середньостатистичному місті Російської імперії налічувалося 2310 будинків, з них 80 % були дерев’яними і 20 % кам’яними. На одне місто в середньому припадало 12 церков, 13 навчальних закладів, 35 трактирів, 19 шинків. Водогін мали 20 % міст, каналізацію – 5 %. У кожному третьому місті був театр, десятому – музей, половина міст мали бібліотеки, 4 % – трамваї, 27 % – телефон. Ці цифри повною мірою відображають становище тогочасних українських міст, розвиток їх комунального господарства.

На межі ХІХ–ХХ ст. бурхливими темпами розвивається міський транспорт. Основний обсяг перевезень пасажирів у містах України ще здійснювався гужовим транспортом, зокрема візниками, швидкість руху яких сягала 10–12 км на годину. До 1905 року на одну тисячу мешканців у Одесі та Харкові в середньому припадало 8,8 візника, тоді як у містах західної Європи лише чотири. Згодом набирає розвитку електротранспортне сполучення. Ще в 1892 році вперше в Російської імперії було введено в експлуатацію електричний трамвай. За п’ять років трамвай з’явився в Катеринославі, а ще через рік – у Єлизаветграді та Севастополі. Із 1906 року електричні трамваї перевозили жителів у Харкові, Одесі, Вінниці, Миколаєві, Кременчуці, Житомирі та Сімферополі. Рухалися вони зі швидкістю 14 км на годину. У 1916 році електричні трамваї за обсягом перевезень стають основним видом міського транспорту України: вони перевезли в Києві 108 млн, Одесі – 55 млн, Харкові – 35 млн, Катеринославі – 27 млн пасажирів.

Поступово в Україні розвивався й автомобільний транспорт. 1914 року в Києві налічувалася одна тисяча автомобілів, в Харкові – 800 одиниць. Серед них майже 90 % були легкові автомобілі, інші – вантажні та машини спеціального призначення. Середня швидкість їх руху становила 17 км на годину.

Розвиток муніципального господарства, покращання інфраструктури міст, відбувалося на побуті лише незначної, заможної частки городян, які мешкали в центрі, в упорядкованих будинках. Основна частина міського люду, і передусім робітництво, користувалася приблизно тим же комфортом, що й сторіччя тому. Робітничі райони зазвичай, були хаотично забудовані мазанками, без каналізації й освітлення, вулиці не мали твердого покриття.

Землі на околицях багатьох міст займали сільськогосподарські угіддя, сінокоси. Міське населення України здебільшого опікувалося сільським господарством. Ф. Бродель підкреслював, що міста в імперії мало відрізнялися від сусідніх сільських поселень. Енциклопедія стану міських поселень європейської Росії у 1861–1862 рр., характеризуючи становище на Полтавщині, відзначала, що в усіх містах, крім Кременчука, міське населення, орендуючи землі, вирощує зерно й утримується від ремесел і торгівлі. Більш того, у Правобережних губерніях кількість городян, які обробляли свої земельні ділянки в міський смузі, з 1861 по 1897 р. зросла майже вдвічі. За даними І. Рибалко та Ф. Турченко, в 1917 році 1308 тис. мешканців українських міст продовжували працювати в аграрному секторі. Отже, до 1918 року країна була аграрною і в містах проживало 18 % населення. У пожовтневі часи процес розширення географії промисловості в Україні зазнає нових змін.

Урбанізація, що була викликана промисловим піднесенням другої половини ХІХ–початку ХХ ст., набула в Україні значних темпів. Але міста того часу могли приймати лише малу частину приросту населення України та забезпечити роботою незначну кількість переселенців зі села.

Перемога більшовиків поставила перед ними завдання розробки основ внутрішньої політики, у тому числі стосовно системи територіального розселення населення. Виходячи з характеру влади та її соціальної основи, – держава диктатури пролетаріату – одним із провідних напрямків внутрішньої політики стало зміцнення соціальної бази влади. Оскільки пролетаріат зосереджувався в містах, то й здійснення урбанізації повинно було стати одним із першочергових завдань влади. Першими кроками нової влади стала ліквідація приватної власності на житло, воно переходило тепер у власність держави. Суцільному одержавленню житла перешкоджали особливості розвитку міст Східної України, де переважала індивідуальна забудова. На їх тлі вирізнявся Харків, який став столицею УРСР. Міста Харківщини здебільшого були невеликими й середніми та пов'язані, перш за все, із сільським господарством та переробкою сільськогосподарської продукції. Вони також виконували функції адміністративних центрів сільськогосподарських районів або були транспортними вузлами.

Дещо інакше виглядали населені пункти Донбасу. Практично до кінця 1920-х років будівництво в Донбасі велося „колоніями” – поселеннями при кожному промисловому підприємстві. Наприклад, місто Кадіївка (нині м. Стаханов Луганської області) у ті роки складалося з 47 поселень, які виникли в різні роки та існували відокремлено, доки промисловий розвиток не призвів до їх злиття. У житловій забудові переважали казарми, бараки та землянки. Це відбивало той факт, що з початку промислового розвитку краю влада організовувала керовані міграції населення до нього.

Про роль міст неодноразово йшлося на з'їздах та конференціях РКП і КП(б)У. У програмі компартії 1919 р. було вказано на необхідності всі зусилля докладати „до раціонального розселення трудящих”. В.І. Ленін указував на необхідність і повну можливість того, щоб „скарбницями науки і мистецтва, які сторіччями накопичилися в небагатьох центрах, користувалось усе населення, розміщене більш або менш рівномірно по усій країні”.

Проте практичному злійснененю політики територіального розселення населення, а відповідно й визначенню майбутнього міст в Україні заважала громадянська війна. Після її завершення виявилося, що міське населення скоротилося в 1920 р. на 30 % (табл. 2). Найбільш відчутні були втрати в промислових містах, де були зосереджені великі підприємства, які найбільше постраждали від війни. Гостро постало питання про відновлення та реконструкцію міст, визначення їх ролі в територіальному розселенні населення. У вересні 1922 року було затверджено проект розширення міської межі Харкова до 16 тис. га.

У своїх планах радянське керівництво виходило з утопічних планів створення держави-комуни, яка відповідала їх ідеологічним поглядам. Цьому повинен був відповідати й адміністративно-територіальний розподіл і структура населених пунктів. У 1925 р. в Україні назву „містечко” було ліквідовано, а населені пункти, які її мали, стали селищами міського типу (смт).

В 1926 р. було впорядковано перелік міських поселень, вони були представлені 91 містом і 328 селищами міського типу (місто нараховувало понад 10 тис. мешканців, а смт понад 2 тис. мешканців).

Таблиця 2 – Розподіл міст України за чисельністю населення у 1910−1920 рр.

 

Міста та їхнє населення 10-20 тис. чол 20-50 тис. чол 50-100 тис. чол 100 і більше тис. чол Разом
Число міст
Чисельність населеня міст (тис.чол.)
1910 рік 440,7 451,2 591,1 1123,6 2906,6
1920 рік 385,7 618,3 462,5 950,4 2416,9
Зменшення чисельності населення міст з 1910 до 1920
тис. чол. −55,0 −132,9 −128,6 −173,2 −489,7
% −12,5 −17,8 −21,8 −15,4 −17,0

 

Відновлення народного господарства та стабілізація економічного розвитку країни під час НЕПу (нової економічної політики), грандіозні плани розбудови майбутньої держави-комуни поставили питання про проведення подальшої урбанізації в практичній площині.

У другій половині 1920-х років розпочалася програма індустріалізації, а в 1929 р. було затверджено перший п'ятирічний план розвитку народного господарства країни, який відзначав, що здійснення плану повинно виходити з того, що розвиток промислових районів має відбуватися із ув'язкою планів будівництва нових міст, благоустрою робітничих селищ.

У цей час і розгорнулася дискусія між прибічниками різних поглядів на урбанізацію. Вона велася між, умовно кажучи, урбаністами та неурбаністами щодо концепції соціалістичного розселення. Розпочавшись у Комакадемії, вона швидко вийшла на шпальти преси, у ній взяли участь партійні та державні діячі А.В. Луначарський, Г.М. Кржижанівський, Н.К. Крупська, М.О. Семашко, М.О. Мілютін.

Дискусія була відкрита й для закордонних урбаністів. Вона велася між Л. Сабсович – прибічником великих міст та М. Охитович, який закликав до їх розукрупнення, максимально рівного розселення. Проте ті та інші були на технократичних позиціях. Систему розселення вони трактували, як якусь конструкцію, яку можна спроектувати та впровадити в життя до найдрібніших деталей організації виробництва та побуту.

У результаті була визначена концепція „соціалістичного міста”, яка передбачала розміщення нових міст відповідно до структури виробництва військово-промислового комплексу, що стає визначальним при плануванні розселення населення. Головним завданням стає створення такого адміністративно-територіального устрою, який відповідатиме виробничо-господарським процесам загальнодержавного масштабу, поділ території на господарсько-територіальні одиниці із самодостатнім виробничим циклом, населенням і пролетарським ядром, зоною розміщення населення, сировини, необхідної для виробництва, транспортним забезпеченням та системою розподілу.

„Соціалістичні міста” починають будувалися навколо нових підприємств. Промисловість стає єдиним містоутворювальним фактором. „Соцмісто” для робітників та членів їх родин розподіляє засоби для існування, житло, соціальні блага, осередки культури.

У зв’язку із загальним розвитком промисловості була потрібна значна кількість робітників, тому необхідно було забезпечити перехід від будівництва селищ до будівництва промислових міст, пов'язаних шляхами із центрами, прискорення водозабезпечення як із технічною метою, так і для комунального обслуговування.

Практичне втілення урбанізаційна політика в Україні знайшла в будівництві підприємств та „соцміст” біля них. При цьому зберігалася різниця в її здійсненні на Харківщині та в Донбасі.

Оскільки Харків був столицею радянської України й тут потрібно було створити відповідну соціальну опору, то саме тут ішло будівництво нових підприємств та „соцміст”. Поповнення робітників давали міграції селян Харківщини. Інші ж міста Харківщини в промисловому відношення розвивалися повільно, головним чином за рахунок місцевої та сільгосппереробної промисловості. Першим „соцмістом” стало селище Харківського тракторного заводу (ХТЗ). Тут було побудовано великі житлові квартали з відповідною системою культурно-побутового обслуговування населення. У межах „Нового Харкова”, як називали „соцмісто”, крім ХТЗ, працювало ще 14 промислових підприємств. Для розселення необхідної кількості робітників було створено 36 житлових комбінатів із населенням 2730 осіб у кожному.

На прикладі Донбасу найкраще можна прослідкувати реалізацію концепції соціалістичного розселення населення та створення „соцміст”. Так, у 1926–1927 рр. ішла забудова селища при карбідному заводі в Макіївці. Будувалися одноповерхові двоквартирні житлові будинки з присадибними ділянками. На Луганщині в 1927 р. будувалося „взірцеве” селище шахти „Американка” на 1300 осіб. Забудова тут здійснювалася вже 2-поверховими житловими будинками на 4 квартири з центральним опаленням, водогіном, каналізацією.

Таким чином, у 1920–1930-ті роки в Україні сформувалася політика урбанізації, яка була підпорядкована форсованій індустріалізації. Всього лише за 13 років чисельність міського населення зросла в 2,4 рази. Були створені нові промислові центри в Придніпров’ї – Запоріжжя, Кривий Ріг. Харків перетворився на один з найбільших машинобудівних центрів. Зросла промисловість у Києві, Одесі, Кіровограді, Миколаєві. Здійснено індустріалізацію західних областей України: міста Львів, Ужгород, Нововолинськ, Дрогобич, Стрий та багато інших стали великими індустріальними центрами України. Освоєння нових територій і створення нових міст – „соцміст” здійснювалося на базі галузевих містоутворювальних підприємств. Для всіх об’єктів будівництва застосовувалися типові нормативні параметри. Найбільш яскраво ці риси проявилися в урбанізації Східної України. Так, у Донбасі до 1917 р. нараховувалося тільки 4 міста, а у 1939 р. кількість міст зросла до 54, міських поселень – до 144, чисельність міського населення досягло 2421 тис. осіб й складало 75,3 % від загальної чисельності населення.

У період 40–50-х років найбільше міського населення проживало у степовій Україні, яка мала найкращі умови для промисловості й торгівлі. Аграрна лісостепова зона мала переважно 10–15 % міського населення, а деякі райони Правобережжя, які розташовані далеко від джерел енергії й важніших комунікаційних шляхів – навіть менше 10 %.

У 60-х роках Україна характеризувалась високим рівнем урбанізації – у містах проживало більше половини всього населення країни. Відповідно до перепису населення 1970 р., частка міських жителів досягла 55,6 %. Саме у повоєнний період відбулися зміни, які стали визначальними для демографічних та урбаністичних змін. Адже ще в 1939-му частка міського населення в УРСР складала 33,6 %, у 1959 р. цей показник дорівнював 45,8 %, в 1970 р. становив 55,6 %. Упродовж 1950–1970 рр. чисельність міського населення збільшилася на 13,5 млн чол., тобто в 2,1 рази.

Збільшення міського населення на території України відбувалось за рахунок природного прирісту та адміністративно–територіального, тобто перетворення сільських населених пунктів у міські.

Переважне значення в прирості міського населення мали міграція, найменшу роль відігравало зростання міського населення за рахунок адміністративно-територіальних перетворень. У багатьох містах обласного підпорядкування питома вага адміністративно-територіальних перетворень у загальному прирості населення, так само як і для всього міського населення, була значно вищою, ніж питома вага природного приросту.

У процесі урбанізації зростала і загальна кількість міських поселень. У 1946 році кількість міст в Україні становила 258 (177 – районного підпорядкування, 81 – обласного), в 1959 – 331, 1963 – 362, 1965 – 370. Перепис населення 1970 р. показав, що їх кількість у порівнянні з 1959 р. збільшилось на 53 і становила 385 одиниць.

У період 1959–1970 рр. найбільшими темпами збільшувалася кількість міст із населенням 100–500 тис. осіб, а найменшими – з кількістю мешканців до 50 тис. осіб. Темпи росту чисельності населення міст різних розмірів у цей період підпорядковувалися такій закономірності: чим більше місто, тим вищі темпи зростання чисельності населення. У 1959 р. найбільша частка в чисельності міського населення припадала на міста з населенням до 50 тис. жителів (32 %), в 1970 р. – на міста з числом жителів понад 500 тис. осіб (34,0 %) (табл. 3).

 

Таблиця 3 – Співвідношення міського і сільського населення в Україні за даними переписів

Роки Населення
Міське Сільське
тис. чол. % тис. чол. %
5373,6 18,5 23644,6 81,5
11190,4 36,2 19755,8 63,8
19147,4 45,7 22721,6 54,3
25688,6 54,5 21437,9 45,5
30168,9 60,8 19440.4 39,2
34297,2 66,7 17154,8 33,3
32574,0 67,2 15883,0 32,8

 

Напрямок процесу урбанізації в цей період характеризувався зменшенням частки малих міських поселень у загальній кількості міських поселень і відповідно – частки їхнього населення в загальній чисельності міського населення України, тобто спостерігалося укрупнення міських поселень. Відзначалося також значна концентрація населення в містах з числом жителів понад 100 тис. чол.

Упродовж міжпереписного періоду (1959–1970 рр.) відбулися істотні зміни в темпах приросту чисельності міського населення. Обласні центри були містами найбільшого притягування населення не тільки із сільської місцевості, але й з інших міст.

Відповідно до перепису населення 1970 р., на території України нараховувалося 8 міст із населенням понад 500 тис. чол., і в них проживало понад 28 % міського населення. Згідно статистичних даних, отриманих після проведення перепису 15 січня 1959 р. таких міст було 5, і в них зосереджувалось трохи більше 21 % міських жителів.

Економічне зростання міст вимагало залучення до роботи на їх підприємствах нових робітників та зростання обсягів продовольчого забезпечення. Для будівництва нових підприємств були потрібні вільні території. Водночас мешканці навколишніх сіл, в пошуках кращих соціально-побутових умов, активно вдавались до роботи на підприємствах міста, залучались до торгівельного обороту. Перераховані фактори сприяли поступовому входженню навколишніх сільських територій до меж міста, відбувався поступовий процес зрощення навколишніх сіл з містом-центром. Інтегровані території перетворювались в нові міські мікрорайони. Такий процес стимулювався бажанням міської влади ліквідувати певну економіко-правову колізію, суть якої полягала в тому, що великі території були фактично міськими де працювали міські підприємства і організації, а юридично управління ними належало до компетенції відповідних районних органів. Таким чином витрати, пов’язані з життєдіяльністю цих територій забезпечувались міським бюджетом, а прибутки надходили до скарбниці району. Економіко-правовим механізмом вирішення подібних ситуацій стало розширення меж існуючих міських поселень.

Окреслення міських меж мало велике значення при розробці генеральних планів забудови, визначенні приміських зон відпочинку. Питання про розширення територіальних меж міста вирішувались Радою Міністрів УРСР або облвиконкомами, а у випадку, якщо на приєднаних до міста територіях розташовувались населені пункти – Президією Верховної Ради УРСР.

Згідно з переписом 2001 року в Україні налічувалося 454 міста, в яких проживало 28185,2 тис. осіб, та 889 селищ міського типу з населенням 4105,5 тис.

Станом на 01 січня 2009 року в Україні налічувалося 1345 міських поселень. З них 459 міст та 886 селищ міського типу.

Найбільше міст у Донецькій – 52, Львівській – 44, Луганській – 37, Київській (без Києва) – 26, Дніпропетровській – 20 областях. Найменше міст у Херсонській, Миколаївській областях – по 9, Волинській, Житомирській, Рівненській, Чернівецькій – по 11.

Найбільша концентрація селищ міського типу у східних областях – Донецькій – 131, Луганській – 109, Харківській – 61. Найменша у Чернівецькій – 8, Черкаській – 15, Рівненській –16, Миколаївській – 17.

Серед міських поселень переважають малі (з населенням до 50000 осіб). Їх налічувалось 1246 з 1345. В малих поселеннях проживало 10434,6 тис. осіб (32,3 % міського населення).

Станом на 2001 рік налічувалося:

• 52 середніх міста (з населенням від 50000 до 100000 жителів) де проживало 3603,4 тис. осіб (11,2 % міського населення країни);

• 20 великих міст (з населенням від 100000 до 250000 жителів) де проживало 3235,9 тис. осіб (10,0 % міського населення країни);

• 16 надвеликих міст (з населенням від 250000 до 500000 жителів) де проживало 5216,6 тис. осіб (16,2 % міського населення);

• 4 найбільших міста (з населенням від 500000 до 1000000 жителів) проживало 2711,7 тис. осіб (8,4 % міського населення);

• 5 міст-мільйонерів (з населенням більше 1000000 жителів) проживало 7088,5 тис. осіб (22,0 % міського населення).

На сучасному етапі в Україні почали розвиватися і дезурбанізаційні процеси, найпомітнішими з яких є:

● зниження ролі міста як центру концентрації передових виробничих технологій, науково-дослідних установ, високотехнологічних підприємств;

● руйнування міських особливостей зайнятості населення, деформація міського способу життя;

● скорочення кількості міського населення (депопуляційні процеси), зворотна міграція у сільську місцевість, скорочення міських територій за рахунок адміністративно-територіальних реорганізацій.

Середня щідьність населення України станом на 01.01.2010 р. становила 76,1 чол./км². За величиною цього показника окремі території України також істотно відрізняються. Наймен­ша щільність населення характерна для північних районів країни, де найвищий коефіцієнт лісистості території, значна заболоченість, ґрун­ти мають низьку родючість. Відносно розріджено заселені окремі райони українських Карпат (51,4 чол./км² у Волинській області), Полісся (44,1 чол./км² у Житомирський області). Низькі показники щільності населення і в посушливих районах степових областей. Найнижчі вони в Херсонській області – 38,4 чол. на 1 км², а також в окремих частинах Одеської, Миколаївської, Запорізької та Кіровоградської областей.

Природні умови визначають низьку щільність населення також у високогірних районах Карпатських і Кримських гір. Це стосується окремих районів Закарпатської, Львівської, Чернівецької областей та Автономної Республіки Крим.

Найбільш щільно заселені індустріальні східні області – Донецька (172,9 чол./км²), Дніпропетровська (107,3 чол./км²), Харківська (88,2 чол./км²), Луганська (86,6 чол./км²) та прикарпатські області – Львівська (117,8 чол./км²), Івано-Франківська (99,3 чол./км²), Чернівецька (111,6 чол./км²).

 







Дата добавления: 2014-11-10; просмотров: 2224. Нарушение авторских прав; Мы поможем в написании вашей работы!


Рекомендуемые страницы:


Studopedia.info - Студопедия - 2014-2021 год . (0.01 сек.) русская версия | украинская версия