Методологічні принципи і джерела вивчення історії культури

Методологічні принципи полягають у тому, щоб через великий обсяг конкретного матеріалу показати логіку розвитку культури впродовж с голіть, враховуючи специфіку національних моделей цієї культури. При цьому можуть бути використані діахронні, синхронні, порівняльно-історичні, структурно-функціональні, системні та інші методи дослідження історії української та зарубіжної культури, а також запозичені з інших наук, таких як соціологія, психологія, антропологія, біологія, кібернетика, етнографія та інших.

Велике значення має психологічний підхід на основі принципу історичного матеріалізму. До речі, національна психологія в офіційній політиці, ідеології раніше ігнорувалася Проте відомо, що одним з елементів соціальної психології є проблема самосвідомості, етнічної, соціальної (самосвідомість трудящих навіть у підході до прекрасного), групової (самосвідомість будь-якої групи, суспільства) та індивідуальної (самосвідомість особистості) В умовах значного зростання інтересу до проблеми розвитку культури надзвичайно важливим і конче необхідним є розкриття специфіки цих недостатньо вивчених принципів.

Висвітлюючи розвиток історії культури українського народу, необхідно широко використовувати праці Т Шевченка, і Франка, Μ Драгоманова, Μ Грушевського, Б Лепкого, Μ Зерова, Л Курбаса, О Гончара, М Рильського та інших видатних мислителів у галузі теорії культури, для якої характерним є принцип соціально-економічної зумовленості розвитку культури, філософсько-світоглядного трактування π народного характеру, визнання специфічності традицій як невмирущого джерела духовності, що зберігає моральне здоров'я, чистоту помислів і устремлінь аж до утвердження своєї державності Радимо при вивченні курсу "Українська та зарубіжна культу-

pa" використовувати праці Д Антоновича, Я Кульчицького, Д Чижевського, і Мірчука та інших дослідників, які розглядали проблеми історії української культури в культурологічному аспекті.

Аналізуючи розвиток культури, не можна обійтися без одної о з основних принципів філософи — принципу історизму, тобто об'єктивного дослідження витоків художнього витвору чи навіть мистецької течії, всеохоплюючої духовності, їх місця в суспільстві, їхнього впливу на суспільне життя.

Наприклад, злочином проти історії культури українського народу слід вважати тенденційне, кон'юнктурне карамзіно-погодінське невіглаське викреслення або замовчування історії українського народу, зокрема материкової Наддніпрянської частини, майже на два століття після походу Батия в Україну в 1240 р. і це робилося на підставі вигаданого суцільного погрому і спустошення благословенної апостолом Андрієм Первозванним землі. У дійсності такої ппертрапчної руйнації тоді не було. Світ не мав би феномену українського козацтва з усім його розвоєм цивілізації, якби зародки і першооснови цього не існували ще в Київській Русі й вони не були успадковані наступним поколінням й епохою

До конкретних методів дослідження слід віднести порівняльно-історичний метод, до якого входять діахронічний, що застосовується при зіставленні різних за жанром хронологічних джерел, наприклад билин, дум та літописів, і синхронічний, коли виділяється певна проблема і розглядається не в історичному, а в змістовому зіставленні Так, можливе зіставлення Європейського Ренесансу з національним Відродженням у народів Центральної та Південно-Східної Європи в другій половині XVIII — середині XIX ст та епохою так званого Східного Ренесансу XII—XIII ст в країнах Середньої Ази та Закавказзя

На думку сучасних філософів, у вивченні культури слід застосовувати метод структурно-функціонального аналізу, коли об'єкт, що вивчається, немовби розкладається на складові частини, виявляються співвідношення між цими частинами, правила їх поєднання в групи і виведення певних парадигм (стійких визначальних модулів)

За допомогою методу структурно-функціонального аналізу можуть бути виділені як саме поняття культури, так і різні функціональні компоненти її Так, розглядаючи сутність культури у співвідношенні з суспільними процесами, виділяють первинні складові культури — етнічні, національні та вторинні — соціальні, класові, які в певних умовах виступають як співвідношення змісту та форм

Важливим методом дослідження і вивчення історії культури є метод системного аналізу, коли всі феномени культури розглядаються у взаємодії й складових частин як основи, на якій формуються нові якості

Системний метод нерозривно пов'язаний з типологічним підходом до явищ культури, коли незалежно від хронологічних рамок виділяються такі

особливості культури, які притаманні, хоча і не збігаються у часі, різним регіонам (той самий Західний Ренесанс XVI ст і Східний Ренесанс XII— XIII ст ν його гуманістичній антиклерикальній спрямованості)

У досліджені явищ культури широко застосовуються методи конкретних наук — соціологи, демографи, психології антропологи, біологи, математики та ін.

Зрозуміло, що в процесі освоєння матеріалу необхідно конкретизувати аналіз цих методичних прийомів відповідно до профілю вищого навчального закладу, факлльтету, на якому читається курс лекцій з історії української та зарубіжної культури.

У зв'язку із зазначеним постає питання, як вивчати культуру взагалі Тут може бути кілька методично-структурних варіантів і напрямів Один з них найпоширеніший, навіть класичний — в історичній послідовності За епохами, періодами, століттями датами мова, освіта, наука, література, театр, живопис, архітектура, скульптура, музика, усна народна творчість, звичаї, обрядовість, мораль тощо.

Можна піти галузевим, жанровим шляхом, розглядаючи окремо освіту, літературу, живопис, обрядовість від першопочатку і до наших днів, аналізуючи при цьому те, як певна духовність зароджувалася, розвивалася і якою стала тепер Обидва ці шляхи прийнятні Може бути й третій варіант — вивчення культури в процесі викладання курсу історії України, хоч при такому підході необхідно збільшувати кількість годин Отже, авторський колектив вважає, що оптимальний варіант — це запровадження самостійного курсу "Українська і зарубіжна культура" Такий підхід дає можливість розглядати історію культури з елементами загальної соціально-економічної, політичної історії в контексті національно-визвольної боротьби Тим більше, що культура слугує народу, відображає його дії, мри, сподівання, стверджує цей народ.

Вивчаючи історію української культури, треба мати велику толерантність, як тепер кажуть, терпіння Над історією не плачуть і не сміються, а розуміють У зв'язку з цим необхідно наголошувати на тому, як українська культура в умовах великодержавного шовінізму та адміністративно-командної системи вижила, розвивалась і продовжує давати світу шедеври мистецтва, зразки гуманізму, високої моральності. Необхідно самому вчитися і людей навчати добру Адже творіння прекрасного і тепер, і в майбутньому не схоже на прямий і гладенький Невський проспект На його шляху все може трапитись, як підказує гіркий досвід минулого Поряд з добром є ще і зло, гріх залишається непокараним без сповіді, спокути й каяття.

До того ж молодому поколінню природно хочеться проникнути в цю всепланетарну майстерню, у процес творення прекрасного, у стиль, шляхи і методи його особистість хоче вибитись зі звичайної у незвичайну, оригінальну, щоб не тільки зробити своє життя достойним розумної лю-

дини, а й полишити по собі глибокий або хоча б помітний слід на землі.

Разом з тим не достатньо милуватися вражаючою і чарівною українською духовною культурою, яка здебільшого формувалася під тяжким пресом колоніального і соціального гноблення Сьогодні народжується жагуча потреба поряд із пізнанням своєї майбутньої професії, а також історії та теорії духовної культури, виявляти і спонукати до цього таланти, допомагати їм визріти й розкритися повною мірою Так у свій час зробив професор Харківської консерваторії Π Голуб'єв студентові інженерно-будівельної о інституту Б Гмирі, який згодом став солістом Київського театру опери та балету імені Τ Шевченка, одним із найвидатніших співаків, майстром оперного і камерного вокального мистецтва не тільки в Україні, а й у світі.

Припустимо, що Б. Гмиря, Є. Мірошниченко чи інші видатні співаки — це виняткове явище Проте не зайвим буде студентові крім опанування обраною професією навчитися співати, танцювати, грати на тому чи іншому інструменті, малювати, фотографувати, віршувати, навчитися ораторському мистецтву, вміти виготовляти художні вироби з металу, дерева, глини, скла, займатися вишиванням, ткацтвом тощо, тобто навчитися якомусь тонкому художньому ремеслу Люди часто запитують не тільки про те, що ти знаєш, а й що ти вмієш і це вміння дуже цінується Адже навряд чи є вища насолода, як творити своїм розумом, своїми руками, своєю душею, робити людям добро, радувати їх А цього можна досягти лише вдумливим наверненням нашої молоді до культури глибокої і всеосяжної, до собору великої духовності.

Передбачається вивчати матеріальну культуру, події і вірування, усну народну творчість, початок письменства, освіту, літературу, архітектуру, образотворче мистецтво, музику, театральне мистецтво, мистецтво кіно та телебачення, видавничу справу, народні ремесла тощо.

Слід засвоювати, цінувати все те, що протидіяло варварству, дикості, концентрованим виявом яких стали фашизм та мілітаризм, а також злиденність, невігластво, аморальність, безправ'я, егоїзм індивідуальний, колективний, національний, космополітичний Вивчати необхідно культуру, споконвічна місія якої полягає в тому, щоб протидіяти темряві, антилюдяності.

Вивчаючи серцевину, мозок духовної культури, необхідно передусім звертати увагу на мистецтво, в якому на першому плані стоїть література

Поява писемності — умова для розвитку літератури, в тому числі й художньої, як людинознавства з усіма видами і жанрами, компаративізмами, порівняннями з проблемами загальнолюдської культури.

Важливим і особливим видом мистецтва є театр, що поєднує виразні засоби акторської майстерності, драматурги, музики, живопису Специфіка музичної культури Київської русі, для якої характерним був розквіт вокальних жанрів культового співу (тропарі, стихарі, гімни та ш) і тут же — народна музична творчість — виконавці епосу, музична творчість лицарів, мандрівних співців та музикантів в Україні — лірників, кобзарів, менестрелів.

ЦІ види і жанри раннього театрального мистецтва слугували джерелом для створення вертепу, шкільного театру, кріпацького театру як перших сходинок до утворення театру і Котляревського, і Квітки-Основ яненка, Μ Щепкіна, М. Кропивницького, І. Карпенка-Карого, Μ. Старицького, Л. Курбаса, Μ. Куліша, І. Микитенка, І. Кочерги, Ю. Яновського та ін.

Кіно і телебачення виникли на технічній базі й об'єднали в собі просторові та часові види мистецтва художнє, документальне, мультиплікаційне та науково-популярне.

Мистецтво кіно, яке започаткувалося відкриттям фотографії та кінескопа Едісона і виросло в індустрію розваги, ідеологізації мис і ецтва бізнесу, дало світу таких геніальних творців, як О Довженко, і Савченко і Кава-лерідзе їхню естафету підхопили Ю іллєнко, В Денисенко, Μ Мащенко і Миколайчук та ін.

Новий крок у мистецтві зробило телебачення як засіб масової культури зі своєю специфікою і суперечностями.

Музика як вид мистецтва, до того ж найбільш специфічного, яке притаманними лише йому формами відображає людську діяльність, емоції, настрої, має свою мову, яка у кожного народу і в кожну епоху різна.

І нарешті, архітектура, живопис та скульптура — та сама музика, яка застигла у благородному камені, металі, дереві, фарбах з незліченними сю жетами, різновидами форм і жанрів, що передають людське буття і мри.

Українська культура, яка розвивалась на основі народної творчості, поєднаної з високим професіоналізмом, зробила значний внесок у світовий образ, у музику всепланетарної духовності.

Для вивчення курсу "Українська та зарубіжна культура" видано багато посібників інтенсивна робота у цьому напрямі триває НАН України готує п'ятитомне видання з історії культури Багатогранність культури знайшла відображення у таких виданнях, як Теорія та історія світової та вітчизняної культури Курс лекцій (А.К. Бичко, Б.І. Бичко, Η.О. Бондар та ш — Κ, 1993), історія світової культури Навчальний посібник (Л.Т. Левчук, В.С. Грищенко, В.В. Єфіменко та ін — Κ, 1994), Культура українського народу Навчальний посібник (В Μ Русанівський, ГД Вервес, ΜВ Гончаренко та ін — К, 1994), Теорія та історія світової та вітчизняної культури Підручник (НЯ Горбач, С.Д. Белей, З Π Російська та ін — Львів, 1992), Нарис історії культури України (M.B. Попович — К, 1998), Українська та зарубіжна культура Навчальний посібник (Μ Μ Закович, іА Зязюн, ОМ Семашко і а ш — К, 2000) та інші посібники.

Враховуючи те, що ми ще не маємо цілісної картини української національної культури, тобто узагальненого висвітлення творчих зусиль українського народу, поява окремих праць істерико культурологічного змісту сприяє реалізації ідеї про створення багатотомної історії культури Така праця вкрай необхідна, бо XXI століття ставить людство перед грізни-

ми глобальними проблемами — економічними, ресурсними, соціальними, духовними і моральними У зв язку з цим досвід минулого, стан культури нації має першочергове значення.

У вивченні курсу "Українська та зарубіжна культура" потрібно звертатися до першоджерел літературних пам'яток та образотворчих шедеврів минувшини, творів письменників і митців, професійних критиків, талановитих публіцистів, періодики тощо Так, вивчаючи культуру Київської Русі, поширення книги, слід звернути увагу на "Остромирове Євангеліє", "Ізборники Святослава" 1073 та 1076 рр, літописання, "Поученіє Володимира Мономаха", "Житія", "Слово о полку ігоревім", паломницьку літературу та ін Народне світосприйняття періоду переходу від епохи "присвоєння" (родоплемінних відносин) до епохи "перетворення" (ранньофеодальних відносин) відображене в пам'ятках народної творчості — обрядовій поезії, прислів'ях, заговорах, народних піснях, легендах, думах, билинах, де яскраво передано майбутнім поколінням волю, торжество моральних цінностей.

У міру розвитку української мови з'являються професійні літератори, зокрема від середини XVI ст письменники-полемісти (І Вишенський), які борються проти культурної та релігійної експансії шляхетської Польщі В епоху визвольної боротьби українського народ)⁷ проти іноземних загарбників в українській літературі посилюються свободолюбні та демократичні тенденції (віршована сатира, історична драма, інтермедія, вертепна драма в літературі)

Усна народна творчість відображала антикріпосницькі тенденції, героїчні визвольні ідеї (козацькі цикли дум).

У цей час поглиблюється зв'язок фольклору з літературою, швидко формується і фіксується в писемності сучасна українська мова, розвивається науково-фісософська думка в навчальних закладах України (школи існували з X ст, а в XVI ст виникають братські школи — 30 шкіл) Школа, заснована у 1615 р. в Києві, з 1701 р. стала першим вищім навчальним закладом — академією в Україні й в усій Східній Європі, де студенти вивчали літературну українську мову того часу, церковнослов'янську, польську, латинську, грецьку, давньоєврейську, німецьку і французьку мови, історію (в тому числі історію України), географію, математику, астрономію, катехізис, піїтику, риторику і діалектику, філософію і богослов'я. Творча спадщина ректорів і викладачів Київської академії — це цінне джерело для вивчення культури України XVII—XVIII ст.

Настільними книгами мають стати також твори Γ Сковороди, і Котляревського, Π Гулака-Артемовського, Ґ Квітки-Основ'яненка, С Гребінки та ін, котрі викривали суть національного та соціального гноблення, яке терпів український народ, і відстоювали докорінні зміни у його становищі.

Надзвичайно глибокого розвою українська культура, й мова, ідейний зміст, форма набули у творчості А. Метлинського, Μ Костомарова, Π Куліша, Τ Шевченка, Μ Шашкевича, Л Глібова, Μ Вовчок, С Руданського,

А. Свидницького, Ю. Федьковича, І. Нечуя-Левицького, П. Мирного, М. Старицького, М. Кропивницького, І. Карпенка-Карого, І. Тобілевича, І. Манжури, П. Грабовського, І. Франка, Л. Українки, М. Коцюбинського, які, ставши на шлях реалістичного відтворення дійсності, закликали до її революційного перетворення.

Майже все XX ст. у культурному генезисі мало глибокі карби драматичної державно-політичної історії, яка, відомо, несла на собі хрест соціально-економічних потрясінь, воєнних катаклізмів, класової боротьби, хаосу і гноблення, а отже, і занепаду національного і загальнолюдського, гуманістичного в усьому укладі життя. Та все ж і далі розгорталася та посилювалася ідея державності, і результатом революційного змагання стало проголошення Української Народної Республіки.

А далі, з одного боку, поразка УНР та ЗУНР, соціалістичний переворот зі своєю диктатурою пролетаріату, утопіями та ілюзіями, ідеологічні екст-реми більшовизму як головна "стилеутворююча" детермінанта державно-політичного і культурного життя країни, а з іншого — "український ренесанс 20-х років", голодомор 1932—1933 pp., репресії, трагедія у часи Другої світової війни, доба "холодної війни", відкритий поворот до російського націонал-шовінізму, погроми "українських буржуазних (?!) націоналістів" та "безрідних космополітів", курс на провінціалізацію української культури як засіб її нівелювання і витіснення, атаки на "дисидентів-шістдесятників" у літературі й мистецтві тощо.

Та безкінечно такий стан справ тривати не міг. З'являються елементи духовного й інтелектуального опору у сфері культури як один із чинників "перебудови", відбиваються поступове повернення забутої репресованої спадщини, ознайомлення культурної громадськості з надбаннями української літератури, мистецтва і науки в діаспорі.

З проголошенням незалежності відкрито починається відродження всіх кращих здобутків в Україні, а водночас і зростання труднощів внаслідок економічної кризи, проблем переходу до ринкових відносин, шаленого антагонізму, незгуртованості суспільно-політичних і культурницьких сил. Така ситуація характеризує процеси перехідного періоду. Разом з тим відбувається піднесення престижу української національної культури, розширення й інтегрування інтенсивних міжнародних зв'язків, взаємозбагачення.

Отже, культура України пройшла тривалий і складний шлях становлення і витворювалась у непорушній єдності з розвоєм української людності й розвитком українського суспільства. На її генезис особливо вплинув народно-звичаєвий стрій українського народу, обрядовість і вірування українців з різних куточків України. Поступово, міцно пов'язана з українською церковною традицією і всім розмаїттям суспільного життя, культура нашого народу сформувалася в довершену філософську та суспільну субстанцію і набула вагомого самостійного впливу на духовний розвій нації, громадську думку, державну розбудову України.