Лінійні та циклічні моделі історії

Історію можна визначити як причинно-наслідкову систему подій, які здійснюються в часі. Зважаючи на це, категорія часу привернула увагу багатьох соціальних науковців. Зокрема, Освальд Шпенглер, Вільгельм Дільтей, Фернан Бродель показали, як історичний процес конструює

множину складних форм історичного часу, які формуються внаслідок темпоральних уявлень в історичній свідомості та історичному пізнанні. Для останнього важливо пам'ятати, не існує «абсолютного часу», непов'язаного з певною відправною системою відліку, так само як не існує незалежної від спостерігача абсолютної системи відліку часу.
0. Шпенглер наводить архетип часу на антитезі йому. Мова йде про нірвану, яка не має літочислення, годин, а отже й історії, життєвих спогадів, турбот [294, с. 291]. Актуалізм відчуття часу, коли сучасне сприймається як єдина об'єктивна реальність. Подібна філософія часу властива для різних історичних епох.

У давнину, за визначенням А. Гуревича час виступав як «конкретна предметна стихія». Він був невіддільний від речей та дій, котрі були включені в час. За середньовіччя власний ритм задавала церква, а суб'єктивний ритм життя перехрещувався з сезонно-природним часом, який частково збігався з соціально-організованим часом [67, с. 68].
На думку російського соціолога Л. Тоніна, на цьому перехрещенні виникає час трудових та духовних ритмів, повсякденності, властивої для модерну як когнітивної епохи [94, с. 412]. Лише наприкінці середньовіччя годинники на баштах західних міст почали відбивати чверті годин.

Починаючи з 1908 p., у Великобританії почали сезонні переведення часу на годину вперед-назад за ритмом пір року. Реальний час — це момент синхронізації передавача та реципієнта. На комунікації в реальному часі орієнтовані найважливіші сучасні технології. Інформація поширюється одночасно з подією. Тнші події, на яких увага не концентрується, ніби й не існують.

Як філософський феномен іманентне переживання часу було зафіксоване Августином Блаженним. Часовий характер соціальної дії проявляється в мотивації. Кожна дія виявляє свій зв'язок з минулим та майбутнім, які є координатами дії [94 с. 100]. Тому зміни минулого впливає на звичайні та наукові типологізації, які застосовуються людьми у спілкуванні зі своїми сучасниками, в цьому сенсі можна казати про опосередкований вплив минулого на сучасне.
1. Прігожин наголошував, що час проникає не лише в біологію, геологію, соціальні науки, а й на рівні, з яких його традиційно виключали, — макроскопічний та космічний. Не лише життя, а й Всесвіт у цілому має історію [213, с. 277].
Соціальний час є ціннісно-нормативним поняттям. Російська соціологічна енциклопедія визначає соціальний час як одну з форм існування та функціонування суспільства, часовий вимір людської діяльності та її міру. Соціальний час характеризує послідовність різних видів діяльності та є нематеріальною формою багатства суспільства і кожного його члена.
Водночас зазначимо, що ньютонівська концепція часу сприяла утвердженню ідеї управління єдиним людством, створенню образу сучасності, яка поширюється на всіх. Поширення єдиної системи відліку часу пов'язано з утвердженням централізованої влади. А впровадження певного стандарту часу, як правило, пов'язується з певними видами насилля.
Ритм соціального життя майже завжди є нерівномірним, адже він складається з багатьох ритмів своїх компонентів. Історики роблять вигляд, що вони можуть підпорядкувати чіткому ритму реальність у періодизації, яка найчастіше є просто умовністю.
Перетворення соціального життя, економіки, менталітету без викривлень неможливо втиснути у вузькі хронологічні рамки. Виникнення та розвиток соціокультурних уявлень про час пов'язано з потребою синхронізації дій різних соціальних суб'єктів та людського суспільства в умовах постійних ситуаційних змін.

Накопичена в певному фізичному часі інформація не передається кожній людині від народження, натомість зазначену інформацію люди, перебуваючи в певній історичній ситуації, намагаються засвоїти впродовж цілого життя. Тому люди, які живуть у різні історичні епохи, володіють якісно різними обсягами знань. Різними також є способи оволодіння знаннями, як і темп їхнього нарощування.

Зазначимо, що вже в античні часи грецькі історики ввели поняття «історичний час», тобто «кайрос» як проміжок часу, сприятливий або несприятливий для здійснення певної події. Натомість «хронос» був визначений як фізичний час. У православній традиції «кайрос» є часом, який має конкретний історичний смисл. Біблія пропонує концепцію часу у вигляді лінійно-есхатологічного та телеологічного часу. Історичний час є локальною характеристикою розвитку органічної частини нелінійного середовища [202, с. 32].

Тому, як слушно зазначає вітчизняний філософ С. Кримський, хронологічне датування історії як процесуально-часового розгортання людської присутності у світі завжди має елемент умовності [120, с. 13].
Тривалий час люди жили у світі, який утікав від їхнього сприйняття тому, що вони погано вміли вимірювати час, це був один із симптомів байдужого ставлення до часу. Лише в XTV ст. було винайдено механічний годинник. Більше вільного часу розширило світоглядні обрії.

У цьому контексті різне ставлення до нового та старого календарного стилю обумовлюється проблемою соціальної синхронізації, тобто не лише встановлення відносин реальної або уявної одночасності у людських діях, а й подібність ментальних конструкцій, в яких люди осмислюють та оцінюють час. Заангажованість різних типів тривалості соціального часу та ієрархія ритмів підтримують цілісність ідентифікації особистості у часовому вимірі. [189, с. 14].
Часовий вимір будь-яких процесів розглядається повсякденною свідомістю як очевидна данність, проте систематичного аналізу іманентного змісту часу досі не зроблено. «Внутрішній» час існування певної системи характеризує її функціонування. Натомість «зовнішній» час є часом її змін. Соціальна реальність є історичною за своєю суттю. На думку П. Штомпки, «внутрішній час» становлять короткотермінові соціальні зміни, а «зовнішній час» і є справжнім історичним часом, який плине у вічність [295, с. 287].

Американський просвітник Бенджамін Франклін свого часу висловив думку, що час — це тканина, з якої складається життя. Час історії є тією плазмою, в якій знаходяться соціальні феномени, що їх можна адекватно зрозуміти лише в цьому часі. Отже, історичний феномен неможливо раціонально пояснити за межами його часу. Проте, як зазначав М. Блок, коли в гру втручаються пристрасті, межа між сучасним та несучасним визначається вже зовсім не хронологією [26, с. 24].
Російський дослідник Г. Нестик зазначає, що Дж. Макгрейт та Дж.Келлі наголошують на особливій ролі циклів міжособової взаємодії для формування механізмів соціального часу: синхронізація — десинхронізація (всім нам треба буде пройти через це); підтримання часової визначеності або невизначеності (зараз або ніколи); часова ієрархізація (включення короткотермінової перспективи у тривалу, для мене це вже в минулому); драматизація (зведення соціально-історичних подій до рівня повсякденності, сакрального часу до профанного казусу) [189, с. 16].

Ми знаходимося в одному часі сучасності тому, що нам висувають однакові вимоги, які чітко регулюють своєчасність наших дій та думок на певному етапі нашої діяльності та життя в цілому. Норми часу, які об'єднують соціальні спільноти, можна уявити як культурну пам'ять — уявлення про час, який допомагає співставляти індивідуальні часові перспективи в актах комунікації. Причому зміна коду комунікації трансформує всю систему об'єктів, які визначаються як минуле, сучасне і майбутнє. Суб'єктивне переживання часу відкриває перед нами особистий час, інституційний час, культурний час.
Л. Гумільов визначав історичний час як процес зрівняння енергетичних потенціалів між елементами етносфери, який порушується пассіонарними поштовхами [165, с.495 ]. Для своєї самоідентифікації кожна людина або суспільство насамперед мають відповісти на питання «хто я?», «частиною якої історії я є?» Відповіді на ці питання соціології допомагає давати історія, передовсім всесвітня історія.

Перша всесвітня історія була написана Євсевієм Кесарійським наприкінці III на початку IV століть нашої ери. Він виділив ассиро-вавилонський, мідійсько-персидський, греко-македонський та римський періоди.
Насамперед епохам історії людства надають неповторного блиску різні прояви людського духу. Втілення Бога поклало кінець Старому заповіту, але не встановило Царства Божого. Устремління до цього блаженного дня було лише проміжною епохою, тобто середньовіччям, що знаходиться між творчою античністю та її новим відкриттям за доби Відродження.
Взагалі, ця періодизація затвердилася після того, як німецький історик X. Келлер видав свою «Потрійну історію», де в першій частині розглянув «Давню історію» (до імператора Костянтина), у другій — «Історію середньовічну» (до падіння Візантії), а в третій книзі — «Новітню історію».

Більша тривалість періодів давньої історії, порівняно з сучасною, свідчить про своєрідне стискання історичного часу, який плине в рамках фізичного часу. А. Тойнбі пов'язував сенс історичного часу зі зміною цивілізацій. Г. Тард розглядав історичний процес як зміну традицій. Р. Коллінгвуд наголошував, що історія це насамперед свідчення і критика, натомість хроніка — це тіло історії, яке покинув дух [125, с. 276].

Поняття «соціальний час» характеризує людську діяльність і соціальні відносини під час певних суспільних процесів: соціальний простір, три фізичні характеристики і часова координата. Відносини відчуття попереднього часу, слідування та одночасності дій є важливими характеристиками соціального часу, як і саме уявлення про час.
Історія — це час у пошуках свого сенсу. Всі соціальні явища відбуваються у певний проміжок часу. Соціально-історичний час є релятивістським. Тснує суб'єктивний соціальний час для кожного соціального процесу, інституту, тенденції, навіть індивідуальної біографії.

Час та простір є універсальними константами соціального життя, проте слід пам'ятати, що соціальний час завжди має договірне походження. Наприклад, у давньому Римі тиждень тривав вісім днів, в іудео-християн-ській традиції — сім днів, десять днів — у Китаї. Підстави для ритму тижня були в ритміці ярмарок. Поділ години на 60 хвилин та хвилини на 60 секунд відноситься до XIV століття [295, с. 73].

П. Штомпка наголошує, що А. Гідденс підкреслює потребу «інтегрувати час у соціальну теорію», оскільки соціальні події та процеси незворотні. Незворотність часового потоку пов'язана з різницею між минулим, теперішнім та майбутнім. Минуле лише тоді «простягається назад», коли воно записано, а не лише як згадується.
Тсторія починається з писемності. Розвиток писемності суттєво розширює можливості охоплення подій, відділених у просторі та часі. Історичне знання, як і вивчення історії, стало можливими лише з початками писемності, адже усна передача традиції має значно вужчі рамки. На думку А. Гідденса, «писемність є причиною лінійного усвідомлення часу, яке пізніше стає на Заході засадою історичності як риси соціального життя» [295, с. 87].

Календар та годинник дають можливість ідентифікувати відносний потік, ритм, інтервали, тривалість різних соціальних подій. Хроніки як система фактів, котра становить структурну основу історичної науки, мають довше життя, ніж «історії».
Чим складнішим за свою структурою, мережею та функціями ставало суспільство, тим більшою була потреба часового порядку та координації. Майбутнє та минуле зустрічаються в сучасному. На минуле неможливо впливати, теперішнє само є предметом впливу, а майбутнє піддається впливу лише в потенції. Час є агентом соціальних змін.
Соціальний час пов'язаний із соціальними змінами як іманентна онтологічна властивість подій і процесів. Подія в часі — це час у події. Модерна особистість орієнтується на сучасне та майбутнє, а не минуле, вона намагається берегти час, бути пунктуальною. Спостерігається планування майбутніх дій, які потрібні для досягнення соціальних та особистих цілей.
Розглядаючи час у свідомості та культурі, П. Штомпка виділяє певні закономірності. Рівень усвідомлення часу: час — це гроші; час — не гроші, втратиш — не повернеш. Циклічна ідея часу з питанням порятунку в майбутньому. Індивідуальний час розглядається як лінійний. Сприйняття соціального часу вмонтовано в ширшу нормативну соціокультурну систему. Р. Мертон: «соціально очікувана тривалість» впливає на дії соціальних суб'єктів [295, с. 77].
Соціальний час виконує важливі функції: синхронізація активності (чим більша взаємодія учасників подій, тим необхіднішою є часова синхронізація), координація дій, послідовність, своєчасність, вимір часу, диференціація (визначення найбільш сприятливих моментів), деспотизм часу. Час віддзеркалює ритм соціальних дій і водночас регулює такі дії.
Час історично та культурно відносний. П. Сорокін та Р. Мертон наголошували, що системи часу варіюються разом із соціальною структурою. Точка виміру часу обирається залежно від подій, які мають різне соціальне значення для різних суспільств. Для кожного суспільства властива власна конфігурація соціального часу.
Поняття соціального часу є базовим для теоретичної соціології. Найбільш поширеними моделями соціального часу є лінійна, циклічна, точкова, фазова. У лінійній моделі час протікає безперервно та незворотно від минулого до теперішнього, а потім до майбутнього. У класичній циклічній моделі хід часу постійно повторюється і утворює замкнене коло: минуле — теперішнє — майбутнє, де час послідовно та безперервно протікає в одному напрямку від минулого до майбутнього, а потім знову до минулого.

У моделі точкового часу існує лише один модус часу — теперішнє, в якому взаємопов'язані теперішнє, минуле і теперішнє майбутнього. У фазовій моделі час складається з відносно незалежних фаз: минулого, теперішнього і майбутнього, зміна яких може відбуватися дискретно у будь-якій послідовності.

В. Ключевський зазначав, що досить часто ми більше вчимося у історії, споглядаючи за сучасним, ніж розуміємо сучасне, досліджуючи історію. Треба було б навпаки. Найбільші геніальні мислителі людства неодноразово наголошували, що час є найбільшим багатством, яким володіють людина та соціум. Цей факт засвідчили й народні приказки. За доби народження капіталізму поширилось уявлення, що «час — це гроші», але з розвитком уявлень про вищі постматеріальні цінності все частіше наголошується, що «час — це не гроші, якщо його втратиш, то не заробиш».
Отже, на думку А. Давидова, соціальний час тече від майбутнього через теперішнє до минулого, тобто спрямованість соціального часу зворотна [70, с. 99].

Соціально-і сторичний час завжди буде в опозиції до чіткого поділу на відрізки, властиві годиннику. Для нього необхідні одиниці виміру, які гармоніюють з його власним ритмом та часто мають межеві зони, «перехідні часи».
Природа світла є водночас хвильовою і корпускулярною. За аналогією і природа соціального часу, на нашу думку, є в певних проміжках лінійною, але загалом — циклічною.

Розуміння природи соціально-історичного часу є важливою методологічною проблемою сучасної історичної соціології. Насамперед це стосується визначення понять «Хронос» та «Хронотоп».

Календарно-астрономічний час — кількісна міра історії, соціальний час — якісна характеристика історичного процесу. За своєю природою час є водночас і лінійним, тобто таким, що протікає з минулого через сучасне в майбутнє, і циклічним. Ф. Бродель запропонував концепцію «великої тривалості», а також ідею множинності соціального часу, який розвивається паралельно, але з різною швидкістю.

Основу історії становить географічний час природних процесів, що і є часом великої тривалості. У ньому перебувають стабільні географічні, біологічні, ментальні структури. Час середньої тривалості репрезентує соціальна та культурна історія, соціальні феномени, економічні відносини, суспільні інститути, ритми економічної кон'юнктури, демографічні та
політичні процеси, час імперій та цивілізацій, соціальних труп, класів. Третій рівень — події, політика, люди (це час хронікерів та журналістів).

Критика Ф. Броделем соціології була пов'язана з перебільшеним акцентуванням уваги на індивідуальному часі, часі кон'юнктури та ігноруванні часу великої тривалості. У результаті створюється неадекватна картина розвитку людства. Дослідженню істерії адекватним є універсальний масштаб часу. Історики так заглибились у деталі, що почали нехтувати масштабним баченням минулого [118, с. 137].

А. Шопенгауер наголошував, що година дитини триваліша, ніш день старця. У маленьких дітей часова перспектива найбільш короткочасна.

Організація трудового процесу, який вимагає строгої синхронізації, була обумовлена адаптацією до нової концепції часу, розподіленого, на відміну від середньовіччя, на рівні та точні відрізки.

Соціально-історичний час фактично існує у двох вимірах, тобто як хронос і кайрос. Хронос — це по суті формальний фізичний час, натомість кайрос (із грецької — сприятливий момент) — це час, наповнений сенсом. Саме кайрос стереже епохальні періоди історії.

Соціальний процес пов'язується з послідовною зміною явищ соціального буття, по суті, це соціальні зміни в динаміці. Хронотоп у розумінні М. Бахтіна тлумачиться як певний момент часу-простору. Етос, за М. Шелером, — структура устремлінь, яка панує в межах певної фази розвитку. Нова структура устремлінь формує відповідний етос, який розглядається як соціально-етичне поняття. У етосі нового покоління відбувається синтез устремлінь двох попередніх поколінь [118, с. 422].
На відміну від ньютонівського фізичного часу, історичний час дискретним, перервним, має властивість породжувати якісно нові форми.

Суспільство існує в постійному русі — від минулого до майбутнього. Його теперішній стан може розглядатися лише як фаза між тим, що було, і тим, що буде. Попередні стадії розвитку суспільства причинно пов'язані з нинішньою стадію, а вона, в свою чергу, формує умови для майбутньої.

Зв'язок сучасного з минулим становить основу традиції. Минуле ніколи не зникає цілком, його фрагменти залишаються, забезпечуючи продовження процесу. Археологія надає речові спогади про минуле. Колективна пам'ять виходить за межі спогадів певної особистості. Водночас історичний час завдяки механізмам пам'яті, потягу до певної мети панує над минулим та майбутнім, у творчі моменти стає особливо продуктивним [272, с. 509].

За підрахунками А. Тоффлера 70 % населення землі живуть у різному минулому, 25 % — у сучасному, 3 % — в майбутньому, а маргінали взагалі випадають з будь-якого часу [275, с. 81].

Суттєва різниця у часовій орієнтації тлумачень архаїчності та сучасності ускладнює подолання аномії, формування цінностей та соціальних норм. Все це формує нагальну проблему оволодіння новими культурними навичками не протиставляти різні етнокультурні та соціально-політичні концепції соціального та історичного часу. Зокрема, це стосується тлумачення проблеми соціально-історичної еволюції