Натурфилософская, позитивистская и диалектическая точки зрения на соотношение философии и естествознания.

1. Світовідчуття;

2. Світосприйняття;

3. Світорозуміння;

Світовідчуття – спосіб ствердження світогляду, в якому світ і ставлення людини до нього відтворюються у чуттєво-емоційній формі. Переживання та оцінки звернені не до окремих явищ, а до світу в цілому і до загальної позиції людини в ньому. Це є духовний стан людини, який визначає прийняття чи неприйняття людиною світу, її довіру або недовіру у ставленні до людей тощо.

Світосприйняття – на цьому рівні світогляду світ дається людині як цілком предметна реальність, яка певним чином організована та впорядкована. На цьому етапі переважають різного типу знання, просторово-часові уявлення про світ, які об’єднуючись утворюють цілісний образ світу.

Світорозуміння – рівень світогляду, на якому відбувається подальша конкретизація світосприйняття, що перетворює його в вищий рівень організації світогляду, що дозволяє надати людині мотиви та орієнтири вибору у кожній життєвій ситуації. Тобто світ набуває цілісності. Світорозуміння – абстрактне мислення + теоретичне пізнання.

 

2. Світогляд і філософія

Філософія має органічний зв’язок зі світоглядом. Що ж таке світогляд? Слід підкреслити, що у визначенні цього поняття немає чіткості. Воно не є загальновизнаним. У сучасних філософських працях про світогляд мовиться таке: “світогляд – це форма суспільної відомості; “світогляд – це форма самоусвідомлення особистості”; “світогляд – це система поглядів на світ і на місце людини у цьому світі”; “світогляд – це система принципів діяльності людини”; “ світогляд – це погляд людини на світ як ціле”; світогляд – це спосіб духовно-практичного освоєння світу”.

Ці визначення, безумовно, мають сенс. Вони свідчать про те, що поняття “світогляд” – багатогранне, відображає складні процеси духовно-практичного життя людини. З усіх вище наведених визначень найбільш узагальненим є таке: світогляд – це форма суспільної свідомості, спосіб духовно-практичного освоєння світу.

Філософія і світогляд в цьому контексті мають органічну єдність. Філософія теж є специфічним світоглядом. Певним способом духовно- практичного освоєння світу. Філософія як світогляд є системою найбільш загальних поглядів на світ, природу, суспільство, людину, пізнання. Філософія як світогляд теоретично обґрунтовує свої положення і висновки, основні принципи соціально-політичної, наукової, моральної, естетичної діяльності людини, тобто освоює світ як духовно (теоретично), так і практично.

Філософія і світогляд, безумовно, мають спільність. В чому вона полягає? Спільність філософії і світогляду полягає в тому, що вони: 1) є своєрідними формами суспільної свідомості, способами духовно-практичного освоєння світу; 2) мають однаковий предмет осмислення – відношення “людина – світ”; 3) дають цілісне уявлення про світ, людину, її походження і т.п.; 4) мають спільність за деякими своїми функціями (наприклад, виховною).

Разом з тим, філософія і світогляд – це не тотожні поняття. В чому полягає їх нетотожність?

1. Поняття “світогляд” більш широке за обсягом ніж поняття “філософія”. Світогляд включає в себе різноманітні погляди людини на світ – філософські, релігійні, суспільно-політичні, економічні, етичні, естетичні і т.п.

2. Для характеристики світогляду використовуються поняття “загальна картина світу”, “світовідчуття”, “світосприйняття”, “світоуявлення”, “світорозуміння” тощо. Для філософії найважливішими в цьому контексті є “світорозуміння”.

3. Філософія і світогляд різні за своєю структурою. Перша включає в себе онтологію, логіку, теорію пізнання (гносеологію), діалектику, антропологію і т.п. В структуру останнього включаються: (досвід, знання, віра, ціннісні орієнтації, переконання тощо).

4. Філософія представляє собою форму суспільної свідомості, світогляд і науку. Світогляд як система поглядів на світ, як спосіб його духовно-практичного освоєння не є наукою. Світогляд може ґрунтуватися на не наукових засадах.

5. Філософія відображає і обґрунтовує своє осмислення світу своїми методами, принципами, законами, своїм логіко-понятійним апаратом, маючи таку функцію, як логіко-гносеологічна. Світогляд не має такої функції.

3. Категоріальна структура світогляду

Світогляд — це сукупність узагальнених уявлень про світ, переконань та ідеалів, знань і почуттів, оцінок, через призму яких людина відноситься до дійсності, до інших людей і самої себе. Cвітогляд людини має інтегративний, цілісний характер, а не є простою сумою його складових частин. Разом з тим світогляд не є чимось аморфним, безструктурним: в ньому виділяються відносно самостійні компоненти. До найважливіших з них відносяться: знання, цінності, почуття, переконання, оцінка минулого і віра в майбутнє, воля.

Знання — це ідеальне відображення дійсності в свідомості людини. Слід зауважити, що у світогляд входять не, всі і не будь-які знання, а лише ті, які є життєвоважливими для людини., Цінності — позитивне або негативне відношення до явищ оточуючого світу, яке грунтується на потребах та інтересах людей, культурі певного соціуму.

Почуття —- емоційно-чуттєве переживання людиною явищ природи, дій і вчинків інших людей і своїх власних дій.

Переконання — інтелектуально-емоційна позитивна оцінка певних ідеалів, норм, дій і вчинків, на які людина орієнтується у своєму житті.

Оцінка минулого і віра в майбутнє теж входять в структуру світогляду. Людина живе не лише в «тепер», яке є миттєвістю, а й проектує своє майбутнє, а також оцінює минуле.

Воля — психологічна здатність людини підпорядковувати свою діяльність, вчинки свідомо поставленим цілям. Воля — це серцевина особистості, те, що робить людину особистістю.

В структуру світогляду варто включити і самосвідомість. Це — один із найістотніших компонентів свідомості, який полягає в усвідомленні себе в якості суб'єкта практичної і пізнавальної діяльності, в оцінці своїх дій, потреб і інтересів, своїх почуттів, думок, мотивів поведінки та ідеалів, свого становища в природному і соціальному середовищі.

Ще раз хочемо наголосити на тому, що світогляд, як і свідомість загалом, має цілісний характер і тому всі структурні елементи світогляду взаємопов'язані між собою і взаємовпливають один на одного.

4.Світогляд як форма суспільної свідомості людини і спосіб духовного освоєння світу.

 

5.Міфологія і філософія

Філософія не могла з’явитися сама для себе. Її зародження як науки передували інші форми людського свідомості, які існували раніше. При цьому крок панування інших видів і форм, які об’єднані загальним заголовком «міфологія», займає більш довгий історичний проміжок часу беручи до уваги, що він корінням сягає в глибину людської історії.

Філософія і міфологія є частинами одного цілого, так як перша з їх сформувалася на базі здобутого досвіду другої.

Справа в тому, що міфологічна свідомість — це більш старий вид свідомості як такого. Конкретно даний вид історичної форми з’єднує всередині себе збори перекладів. Вони в належний їм час були основою всього людського свідомості.

Міф — це головний структурний елемент даної форми сприйняття буття. Філософія і міфологія мають один корінь, яким є це древнє сказання, суть якого більш справжня, ніж багато теорії в науці. Справа в тому, що всі легенди — це реалізація поведінкової логіки, а не апріорних умовиводів. Але так як вони — база буття, яке було багато тисячоліть назад, між сучасними науковими підходами та історичним минулим є значні відмінності.

Так, перший відмінність філософії від міфології полягає в тому, що свідомість, яка лежить в базі другої форми, є не теоретичним, а розроблене на базі практичних уявлень багатьох поколінь, їх досвіду і світосприйняття. Всі головні структурні одиниці тут нерозривно пов’язані і являють собою єдину систему. При цьому зауважимо, що дані переплетення понять в подальших наукових теоріях будуть займати зворотні позиції (наприклад, фантазія і дійсність, річ і слово, створення і найменування).

Філософія і міфологія відрізняються один від одного, так як у міфі немає протиріч, у той час як у всіх судженнях філософів центральне місце займає конкретно розміщення явищ.

Не рахуючи цього, тут існує поняття повного генетичного споріднення всіх створінь на землі, хоча в майбутньому подібне сприйняття буде розглядатися як світогляд, що не логіки і сенсу

Зауважимо, що для філософії чуже все сакральне і священне. Судження будуються на здогадах, що мають більш або найменш реальну базу. А ось в міфології все життя повинна стояти на тих постулатах, які були заповідані праотцями. Цій свідомості чуже відчуття руху часу, чому свідченням є поділ історії життя на землі на два періоди: еру «золотого століття» (люди в цей час були досконалістю) і «профани» еру (звичаї на сто відсотків зіпсовані).

 

Міф — це знакова система, заснована на слабенькому розвитку абстрактних форм, метафоричності і чуттєвості. Але філософія та міфологія пов’язані конкретно з цими поняттями, так як таке сприйняття людського і світового буття не може пропасти в підсумку історичного розвитку. Справа в тому, що теорія стає потрібним атрибутом людського життя тоді, коли з’являється відчуття незадоволеності досвідом і бажання осягати світ без вербування практичних основ. Філософія заснована на світогляді, що бере початок в переказах і легендах. Вона приводить в підтримку власних теорій не віру, а підтвердження.

 

Так, філософія та міфологія, подібності та відмінності яких справді є, все ж таки, працюють нерозривно і синхронно. Обидва історичних напрямки грунтуються на так званому подиві, яке дає поштовх для майбутнього зания. Виходить, що міфологія несе всередині себе самодостатнє здивування, яке потрібно тільки прийняти. А ось у філософії після чого кроку починається час зания і пошуку доказів того або іншого поняття.

 

В цілому, філософія є раціоналізована формі міфології.

 

6.Філософія і наука

 

Філософія, як було показано вище, є не лише формою суспільної свідомості, а й світоглядом, певним способом духовно-практичного освоєння світу. Тепер слід відповісти на запитання, а чи є філософія наукою?

Взаємозв’язок філософії і науки – традиційно неоднозначна і складна проблема. Одні філософи визнають за філософією статус науки (наприклад, Арістотель, Гегель, Ортега-і-Гассет), інші це категорично заперечують (наприклад, О. Конт, так звані логічні позитивісти – Р. Карнап, М. Шлік, Л. Вітгенштейн та інші).

Філософська концепція логічних позитивістів – це “послідовний емпіризм”. З точки зору цього напрямку, все доступне нам знання про зовнішній світ отримується лише завдяки емпіричним наукам. Філософія ж представляє теоретичну галузь знання, тому вона не може бути наукою. “Філософія, – писав Р. Карнап, – віднині не визнається як особлива галузь пізнання, котра стоїть поряд з емпіричною наукою”.

М. Шлік вважав, що філософія має право на існування, але лише як теоретичний засіб для логічного аналізу мови – мови емпіричної науки. “Філософія не є наукою”, – підкреслював цей філософ.

Заперечення щодо філософії як науки притаманне і сучасній концепції сцієнтизму. Сцієнтизм (від лат. scientia – знання, наука) – світоглядний напрямок у філософії, в основі якого лежить уявлення про наукове знання як найвищу культурну цінність. Однак: а) в цю цінність включається лише природниче і точне знання; б) науковим знанням вважається лише те, котре здобуто емпіричним (дослідним) шляхом, з допомогою конкретних природно-наукових методів (метод – шлях дослідження, сукупність прийомів чи операцій практичного чи теоретичного пізнання). З такої точки зору, не лише філософія втрачає свій статус, але і всі гуманітарні науки оголошуються свавільними, необґрунтованими, у яких домінує суб’єктивізм, оціночні моменти.

Дійсно, філософія не є експериментальною наукою. Вона не використовує для своїх проблем конкретно-природничі методи пізнання. Але це зовсім не означає, що філософія не є наукою.

 

Філософія не може будуватися за природничо-науковими зразками. Вона має своє “поле” дослідження, свою міру точності і свою міру доведення. Для філософії основним предметом розгляду є, як відомо, найбільш загальні проблеми буття природи, людини, суспільства, їх відношення.

 

Філософія підтверджує свої знання, як правило, не окремими експериментами, а широкими засобами людської предметної діяльності – практикою як сукупністю матеріально-виробничої, суспільно-політичної, експериментально-наукової, чуттєво-споглядальної діяльності людини.

 

Природничі науки мають своїм предметом конкретні матеріальні об’єкти і властивості. Для хімії, наприклад, таким предметом є перетворення речовин, зміна їх складу або будови. Предметом фізики є, як відомо, природа, її властивості. Фізіологія вивчає життєдіяльність цілісного організму і його окремих частин – клітин, органів, функціональних систем тощо.

 

Цілком логічно, що для пізнання сутності таких об’єктів, і їх властивостей, застосовуються методи, прийоми, операції, що адекватні цим наукам, такі, скажімо, як рентгеноструктурний, масспектрографічний, якісний, кількісний і т.д. Ці методи, безумовно, дають можливість отримати дослідне знання, котре можна перевірити експериментально.

 

На відміну від природничих наук, філософія має свою специфіку. Основним предметом філософії є, як це вже було показано вище, найбільш загальні проблеми буття. Філософія – це наука про узагальнене. Останнє може бути пізнаним на шляху використання широких абстракцій, найбільш загальних понять, теоретичного мислення – на рівні застосування діалектики, її основоположних принципів: єдності світу, зв’язку, відображення, практики, суперечності, історизму і т.д., на рівні діалектичного методу.

 

Таким чином, сутність філософських проблем буття, які є найбільш загальними, може бути з’ясована, розкрита адекватними їй загальними методами.

“Наука – сфера людської діяльності, функція якої вироблення і теоретична систематизація об’єктивних знань про дійсність; одна із форм суспільної свідомості”.

“Наука – форма людських знань, складова частина духовної культури суспільства; система понять про явища і закони дійсності... Наука має на меті дослідження на основі певних методів пізнання об’єктивних законів розвитку природи, суспільства і мислення.

 

Далі. “Мета науки – опис, пояснення і передбачення процесів і явищ дійсності, котрі складають її предмет... на основі вивчення законів, що відкриваються нею”.

 

Отже, для науки (будь-якої) важливими структурними елементами є: 1) предмет дослідження; 2) закони, котрі вона відкриває; 3) понятійний (категоріальний) апарат, котрий вона використовує; 4) методи дослідження явищ і процесів дійсності.

 

Філософія, як наука, має всі ці структурні елементи. Вона має свій предмет, свої закони розвитку, свій понятійний апарат, і свої методи, що дає їй можливість адекватно відображати об’єктивну дійсність.

 

Що є спільним для філософії і науки?

Спільним для філософії і науки є те, що: 1) філософія і наука є формами суспільної свідомості; 2) філософія і наука здобуті знання представляють у теоретичній формі, у формі логічних доведень своїх висновків; 3) філософія і наука є структурними елементами наукового світогляду, тобто включаються в структуру світогляду; 4) філософія і наука мають однопорядкові структурні елементи (предмет, закони, поняття (категорії), методи дослідження).

 

Разом з тим, філософія і наука мають і відмінності: 1) у філософії понятійний апарат, закони мають на відміну від будь-якої науки всезагальний характер, тобто екстраполюються на всі сфери дійсності; 2) філософія, як відомо, є форою суспільної свідомості. Наука окрім цього виступає ще як безпосередня продуктивна сила суспільного виробництва; 3) закони і понятійний апарат філософії виконують функцію загальної методології пізнання. Закони і понятійний апарат окремої науки виконують методологічну функцію лише для цієї науки; 4) філософія дає загальну цілісну картину світу. Окрема наука досліджує лише певну сферу дійсності і тому такої цілісної картини світу дати не може; 5) філософія включається в теоретичне обґрунтування будь-якого світогляду. Наука є важливою складовою наукового світогляду.

 

Для більш змістовного з’ясування особливостей філософії, необхідно розглянути її взаємозв’язки з іншими формами суспільної свідомості, наприклад, з релігією, правом, показати, що є для них спільним і відмінним.

 

7. Історичні типи світогляду та їх прояв у світоглядові сучасної людини.

 

Історичні типи світогляду: міфологія, релігія, філософія.

Світогляд має історичний характер. Це означає, що індивідуальний світогляд змінюється на протязі життя окремої людини, а суспільний світогляд еволюціонує з поступом людства.

На протязі історії людської цивілізації сформувалися три типи світогляду: міфологія, релігія і філософія.

Міфологія (від грецького «міф» — переказ, оповідь і «логос» — вчення) — це такий спосіб розуміння природних і суспільних явищ, що полягає в одухотворенні і персоніфікації цих явищ, наділенні їх людськими за характером, але фантастично розвиненими і спотвореними властивостями. Міфологія є універсальним типом світогляду первісних суспільств; всі етноси своїм першим світоглядом мають міфологію. Для філософського осмислення міфологічного світогляду важливо звернути увагу на: 1) тематику міфів, яка охоплює світоглядні проблеми; 2) на ідентичність цієї тематики у різних народів.

Релігія (від. лат.. це— набожність, святиня) — така форма світогляду, в якій присвоєння людиною світу здійснюється через його подвоєння на земний і небесний, потойбічний і поцейбічний, грішний і сакральний. Принципово важливо уяснити, що найважливішою ознакою релігії є існування надприродної істоти — Бога. Тому суттю релігійного світогляду є віра в Бога. При вивченні особливостей зазначеного типу світогляду варто мати на увазі, що сучасні світові релігії виникають внаслідок тривалого розвитку попередніх релігійних уявлень (тотемізму, анімізму, язичництва).

Основна відмінність філософського світогляду від міфологічного і релігійного полягає в тому, що він складає лише ядро світогляду, тоді як релігія і міфологія повністю співпадають з відповідним світоглядом.

Варто також зазначити, що світогляд у певній своїй формі притаманний будь-якому суспільству і будь-якій людині. Причому формування вищого типу світогляду не приводить до повного зникнення попередніх його форм: вони співіснують, хоча історично попередній тип світогляду й відсувається на задній план і виконує підпорядковуючу роль в порівнянні з домінуючою формою. Так, міфологія не зникає з утворенням релігії і філософії і почасти виконує в першій з них чи не найголовнішу роль. Відомо, наприклад, наскільки міфологічним був світогляд радянських людей стосовно проблем «світлого майбутнього», ролі вождів в його створенні і у відношенні до власного народу. Це ж стосується, хоча і в меншій мірі, й інших сучасних суспільств.

Сучасна людина має більший, ніж попередники, ідейний простір для осмислення себе, своїх можливостей, для з’ясування цілей власної життєвої стратегії, ціннісних та моральних настанов. Розвиток інформаційних комунікаційних технологій збільшили джерела отримання інформації про навколишній світ, принципи облаштування різноманітних соціокультурних систем, шляхи їх вдосконалення, про зміст повсякденного життя людей в різних суспільствах. Розширення меж свободи, впровадження демократичних процедур та створення інституцій громадянського суспільства спонукали сучасну людини також до творчості в світоглядних пошуках. В той же час світові світоглядні комплекси виступають підгрунтям або мейнстримом в пошуках сучасною людиною ідейних настанов своєї світоглядної карти.

По-перше, світоглядний вибір сучасної людини здійснюється, перш за все, в релігійних та світських межах. У відсотковому відношення до чисельності населення планети (приблизно 7 млрд.) прихільників християнської віри – 33.35% (з яких римсько-католицької – 16,83%,протестанти – 6,08%, православних – 4,03%, англіканських – 1,26%), мусульмани – 22,43%, індуїстської – 13,78%, буддистської – 7,13%, сикхів – 0,36%, єврейської – 0,21%, багаї – 0,11%, інших релігій – 11.17%, нерелігійних – 9,42%, атеїсти – 2,04% [1]. Світські світоглядні комплекси людини 21 століття базуються на різноманітних філософських засадах. Поширеними залишаються екзистенційна, волюнтаристська, діалектико-матеріалістична, прагматична та герменевтична картини світу. Популярними в аспекті вибору життєвих стратегій залишаються філософські системи Конфуція, Платона, Ф. Ніцше, А. Камю, З. Фрейда, К. Маркса та інших.

 

По-друге, світоглядні пошуки сучасної людини зпираються на традиціоналістське чи модерністське підгрунтя. Перше більш спрямовано на консерватизм у світорозумінні, а модерністське більш налаштовано на змінність, плинність в розумінні світу, бо й він сам знаходиться у стану постійної мінливості і змін. Незважаючи на універсалізацію та уніфікацію світу національно-етнічний світоглядний комплекс є домінуючим на сьогодні. Він перетворився в глобалізованому світі на націовідрізняльний, етноформуючий і етноконсолідуючий чинник певної країни, етносу чи регіону.

 

По-третє, зазначимо зростастання масштабів кроскультурного пастишу у світоглядних пошуках сучасної людини. Цьому сприяє сучасна економіка та масштабні міграційні потоки, які зробили сучасну робочу силу в етнокультурному та релігійному аспекті мобільною і різнобарвною.. Переміщення робітників, потоків грошей, ідей, знань в епоху глобалізації з неминучістю викликає світоглядне змагання, запозичення ідей та цінностей, колажність світоглядних систем.

 

По-четверте, посилюється рух до створення особистісних світоглядних комплексів, до індивідуальної автономії в реалізації життєвої стратегії. Особливо це проявляється в умовах загострення кризових явищ в суспільстві, невиконання владою чи певною політичною партією соціальних проектів та планів щодо реформування суспільства. Потрясіння, що обумовила світова фінансово-економічна криза, викликало у сучасної людини бажання існувати в іншому, більш безпечному режимі, звідси – прагнення до «соціального самобудування”, певне відокремлення і відчудження від загально прийнятих світоглядних настанов, особливо в ієрархії ціннісних орієнтацій, намагання у власному житті покладатися насамперед на свої власні сили і здоровий глузд.

 

По-пяте, тенденціями розвитку світоглядних орієнтацій сучасної людини є рух до інформаційного ускладнення, змістовної наповненності, естетичної вишуканості. Якщо раніше формування світоглядних орієнтацій здійснювалося, головним чином, в сім’ї, навчальних закладах, оточенням, то на сучасному етапі все більш ефективним для поширення світоглядних ідей є використання новітніх комунікаційних технологій та можливостей соціальних мереж, особливо це актуально для молоді та інтелектуалів. Підсумовуючи, зазначимо, що світоглядні пошуки сучасної людини базуються на різноманітних ідейних засадах, які відрізняються субстанціональним підгрунтям, ієрархією цінностей, стратегіями активності і стилєм життєдіяльності індивидів. Фактом соціального розвитку людства стає «світоглядна пастишність», різновекторність, креативність, світоглядних пошуків сучасної людини

8. Національне та загальнолюдське у світоглядові сучасної людини

9. Поняття ментальності. Риси української ментальності та їх відображення у світоглядові????????????

Ментальність", "менталітет" (від лат. mens - розум, мислення, душевний устрій) - це стійкий спосіб специфічного світосприйняття, характерний для великих груп людей (етносів, націй, соціальних прошарків), що обумовлює особливість способів їх реагування на явища оточуючої дійсності, поєднує людей у соціальні та історичні спільноти.

Ментальність формується століттями, залежно від традицій культури, соціальних структур і усього середовища життєдіяльності людини, і сама, у свою чергу, їх формує, виступаючи як важливий чинник культурно-історичної динаміки. Іншими словами, ментальність, з одного боку, є результатом культури і традицій, а, з іншого - сама є глибинним витоком розвитку культури.

Таким чином, ментальність являє собою душевний устрій, типовий для людей даної культури, психологічні особливості, котрі лежать в основі звичаїв і моралі людей, виявляючись в автоматизмі психологічних реакцій на типові події і ситуації.

10.

11.Метод і методологія. Багаторівневість методологічного знання.

Термін метод (від грецького metodos) у широкому розумінні -шлях до чогось, тобто спосіб соціальної діяльності. Поняття методологія у філософії має два значення: перше - система способів, заходів і операцій, що застосовують у науці та інших сферах діяльності; друге - вчення про систему, теорія методу. Методологія -метанаукове дослідження, спрямоване не на об'єкт, а на знання про об'єкт, тобто на методи і засоби, за допомогою яких здобуте. Основне призначення методології - здійснювати критичні функції у ставленні до науки. Така традиція закладена німецьким філософом Ім-мануїлом Кантом. На думку Іммануїла Канта, перед методологією стоїть завдання не просто описувати пізнавальний процес, а визначати можливості здобуття нового знання. Іммануїл Кант сформулював питання, що мають методологічне значення і в сучасних умовах «як можливе теоретичне природознавство?»; «як можливе загальне і необхідне знання?»; «які умови реалізації спадкоємності у пізнанні?». Така суть методологічного підходу до пізнання. Методологія тому не може бути дескриптивною (описувальною) або нормативною (пропонованою), її завдання полягає в тому, щоб з позицій минулого досвіду наукового знання, його історії аналізувати сучасний стан наукового пізнання, і на цій підставі прогнозувати дальший розвиток, усвідомлюючи, що будь-яке таке прогнозування має сугубо ймовірний і евристичний характер.

У сучасній філософії проблеми методології та методу обговорються у філософії науки, системному підході, синергетиці, феноменології та ін. Сучасна методологія уникає крайніх оцінок методологічних програм або абсолютизації будь-якої з них, що мало місце у минулому. Багатьма дослідниками обгрунтовується методологічний плюралізм (тобто різні методологічні підходи). У сучасній науці склалася багаторівнева концепція методологічної теорії. В арсеналі сучасної методології є багато різних підходів, які розглядались раніше, також є принцип соціальної зумовленості пізнання, соціокультурний детермінізм, тобто наука розглядається як підсистема культури, ураховуються суб’єктивні параметри пізнавального процесу, редукціонізм та ін. У наступному підрозділі будуть розглянуті питання про роль філософії як методології пізнання та два основних методологічних підходи: діалектика та метафізика.

12. Зміна предмета філософії в процесі історичного розвитку.

Філософія як певна система знань з’явилася бл. 2,5 тис. років тому. Першим запровадив цю назву давньогрецький вчений Піфагор (друга половина 6 ст. - початок 5 ст. до н.е.). Слово “філософія” походить від двох грецьких слів: “філео” – “люблю” та “софія” – “мудрість”, отже означає “любов до мудрості”, “любомудріє”.

З точки зору пізнання всю реальність світу можна розглядати як взаємопов’язану єдність двох великих елементів: суб’єкта і об’єкта. Суб’єктом називають активну частину реальності, що виступає носієм пізнавальної діяльності; об’єктом – дійсність, на яку спрямовано процес пізнання. Суб’єктом пізнання є людина (або людська спільнота, або, навіть, людство в цілому). Об’єктом виступає навколишній світ у цілому або його окремі складові: природа, суспільство, нарешті, сама людина, адже людина намагається пізнати ті чи інші свої властивості.

Предмет філософії можна визначити як “…світ у цілому (природа, суспільство і мислення) у своїх найзагальніших закономірностях, розглядуваний під кутом зору суб’єкт-об’єктного відношення”[5,22]. Отже, предметом філософії не є окремо взяті світ або людина, а система відношень “людина – світ”.

Таке уявлення про предмет філософії виникло не відразу. Впродовж тривалого часу вона сприймалась як своєрідна “цариця наук”. У Стародавній Греції поняття “філософ” було рівнозначно слову “мудрець” взагалі, тобто людина, яка має грунтовні знання в різних областях.

Проте вже за часів давнини людина за допомогою філософії намагалася знайти відповіді на питання, які прийнято називати вічними: “…що таке світ і хто така людина? Як вони співвідносяться між собою? Чи створені вони кимось, чи залежать від когось, чи існують самі по собі?…Чи має їхнє існування якусь мету або призначення? Що є найбільш цінним у світі та в людському житті?…”[1,41].

Кожне нове покоління філософів по-новому розв’язує для себе ці проблеми. “Йдеться про те, що ідеї, сформульовані в ході історичного розвитку філософії, зберігають свою актуальність і для сучасності, і для майбутнього”[5,31].

Звичайно, формуваннння предмету філософії не було швидким одноразовим актом. Це був тривалий процес поступового виявлення специфічного філософського змісту, усвідомлення його окремішності від попередніх типів світогляду – міфології та релігії.

Процес історичної трансформації предмету філософії обумовлений як об’єктивними, так і суб’єктивними причинами. “До об’ективних причин слід віднести стан, рівень накопичених конкретних і філософських знань про навколишній світ (природу, людину і суспільство), про духовні, в першу чергу пізнавальні особливості, можливості як окремої людини, так і суспільства в цілому. До суб’єктивних причин відносять своєрідність насамперед форми осягнення предмета філософії тим чи іншим філософом, філософською школою або течією”[6,11].

У Стародавній Індії “…коріння перших філософських узагальнень сягає найдавніших (111-11 тис. до н.е.) записів міфологічних текстів, до так званих “Вед” (…) і стародавнього епосу “Махабхарата” і “Рамаяна”…У давній Елладі філософське знання теж виростає на грунті міфологічних (“орфічних”) гімнів 8 ст. до н.е. та героїчного епосу “Іліади” й “Одіссеї”[5,32].

Саме до давньогрецької філософської традиції слід віднести і початки виокремлення людини з-поміж інших “речей” навколишнього світу. “Людина стає спеціальним “предметом” філософствування…Протагор висловив це у своїй знаменитій тезі “Людина є мірою всіх речей – існування існуючих і неіснування неіснуючих”[5,45]. Це дозволяє говорити про людиномірність предмета філософії.

Певної трансформації зазнав предмет філософії за часів середньовіччя. Перебуваючи під необмеженим впливом релігії, середньовічна культура тлумачить речовий світ як зовнішню видимість духовного світу. При цьому найдосконалішим втіленням духовності середньовічна думка одноголосно визнає Бога, людина ж заслуговує на увагу філософії як така, що створена за його "образом і подобою".

Формування індустріального суспільства, що розпочалося в Західній Європі наприкіні Х111 – на початку Х1У ст., виявилося тісно пов’язаним з радикальними змінами в суспільній свідомості, переходом її на вищу сходинку культурно-історичного розвитку – добу Відродження з її новою гуманістичною культурою, орієнтованою на людини як вищу цінність.

Якщо гуманізм був притаманний всій добі Відродження як цілісному явищу в духовній історії людства, то уявлення про предмет філософії впродовж цього періоду дещо змінюються. “На етапі раннього, або італійського, Відродження наголос падає головним чином на природну людину; на етапі ж пізнього, або північного Відродження наголос явно зміщується в бік природи взагалі, природи як джерела постійних спонук продуктивно-виробничого життя і предмета прикладання технологічних зусиль” [5, 86-87].

Подальше затвердження індустріальної цивілізації дедалі надає предмету філософії раціоналістичної спрямованості. Більш опукло це виявилося за т.зв. Нового часу (17-18 ст.). Поступова зміна світоглядних орієнтирів спонукає філософію ототожнювати буття з природним буттям, виводить на перший план матеріалістичні тенденції у філософській думці. Заплямувавши середньовічну філософію як прислужницю богослов’я, філософія Просвітництва наближує свій предмет до предмету природничих наук. Водночас він стає ще більш людиномірним, зосереджуючись на найістотніших рисах специфічно людського буття – свободі, творчості і т.і.

Аж до Х1Х ст. межі між філософією та іншими науками були розмиті, нечіткі. Крім власне філософського, світоглядного знання філософія містила в собі безліч природознавчих, релігійних, етичних та інших елементів. “…Гегель вважав, що “філософія є квінтесенція культури”, “епоха, схоплена в думці”, а для Канта філософія виступала “завершенням культури “розуму”, була символом “культури рефлексії” тощо…”[2,21].

Послідовники марксизму, особливо його радикального напряму – ленінізму, також відводили філософії місце своєрідної “супернауки”, яка не тільки розтлумачує світ, а вказує як його перетворити (звісно, на шляхах революційної руйнації капіталізму і побудови комунізму).

Іншої точки зору стосовно філософії дотримувалися прихильники позитивізму – напряму, започаткованого у другій половині Х1Х ст. О.Контом. Вони оголошували єдиним джерелом дійсного знання певні, конкретні науки, передовсім, природознавчі й заперечували цінність філософської рефлексії, оголосивши всю допозитивістську філософію “метафізикою”.

Принципові вади марксистського та позитивістського сприйняття філософії та її предмету були виявлені самим ходом культурно-історичного розвитку. Зараз практично безперечним є той факт, що існує власне філософський предмет пізнання: принципи співвідношення людини і світу.

13. Етапи розвитку світової філософії. Функції філософії.

Світовий філософський процес характеризується кількома основними етапами свого розвитку:

 

Давня філософія (VII ст. до н. е. — V ст.). її репрезентують давньоіндійська філософія (веданта, міманса, вайшешика, санкх'я, йога тощо), давньокитайська (Лао-цзи, Кун-цзи, Мен-цзи та ін.), давньогрецька (Піфагор, Сократ, Платон, Арістотель та ін.).

 

Середньовічна філософія (VI ст. — XV ст.). На її теренах працювали такі видатні мислителі, як А. Аврелій (Блаженний), Ф. Аквінський, Абу Алі Ібн-Сіна та ін.

 

Філософія Нового часу (XVI ст. — перша половина XIX ст.). У ній виокремлюють:

 

— добу Відродження (М. Кузанський, М. Коперник, Дж. Пікко делла Мірандола, Дж. Бруно);

 

— Просвітництво і бароко (Ф. Бекон, Т. Гоббс, Дж. Локк, Р. Декарт, Б. Спіноза, Г.-В. Лейбніц);

 

— німецьку класичну філософію (І. Кант, Й. Фіхте, Ф.-В.-Й. Шеллінг, Г.-В.-Ф. Гегель);

 

Сучасна філософія (друга половина XIX — XX ст.). Її репрезентують такі філософські течії:

 

— позитивізм (неопозитивізм, постпозитивізм О. Конт, Г. Спенсер, Е. Мах, Р. Авенаріус, К. Поппер, М. Шлік, Р. Карнап тощо);

 

— екзистенціалізм (М. Гайдеггер, К. Ясперс, Ж.-П. Сартр, Г. Марсель, А. Камю та ін.);

 

— філософія життя (3. Фрейд, Ф. Ніцше, А. Бергсон та ін.);

 

— філософія науки (Т. Кун, І. Лакатос, П. Фейєрабенд та ін.);

 

— філософська антропологія (М. Шелер, Г. Плесснер, А. Гелен);

 

— неотомізм (Ж. Марітен, Е. Жільсон, Ю. Бохенський та ін.);

 

— феноменологія (Е. Гуссерль, Ф. Брентано, П. Рікер та ін.);

 

— герменевтика (Ф. Шлегель, Ф. Шлейєрмахер, В. Дільтей та ін.);

 

— структуралізм (К. Леві-Строс, М.-П. Фуко);

 

— прагматизм (Ч. Пірс, В. Джемс, Дж. Дьюї).

Основні функції філософії

 

 

Онтологічна (опис та пояснення наявного буття світу)

Світоглядна (розгляд різних поглядів на світ)

Гносеологічна (виявлення пізна