Основные черты и направления философии Возрождения (антропоцентризм, гуманизм и гелиоцентризм).

Важнейшей отличительной чертой философии эпохи Возрождения оказывается его ориентация на человека.

Процесс освобождения от церковных догм – новое философское мировоззрение. Главные признаки перехода к новому: отказ от схоластической философии и переосмысление античных текстов на основе современных догм.

В это время происходит новый виток развития. Из античности было взято следующее: возрождение проблемы человека (антропоцентризм), возрождение натурфилософии, возрождение значимости наук, искусств. Из средневековой философии было сохранено: монотеистические представления о мире, то есть идея единого бога продолжает существовать, но она трансформируется в новое представление о боге, которое получило название пантеизм («всебожие», «бог во всем»). К характерным чертам философии эпохи Возрождения относят такие как антропоцентризм и гуманизм – преобладание интереса к человеку, вера в его безграничные возможности и достоинство; пантеизм – отрицание личного Бога и приближение его к природе, или отождествление их; принципиально новое, научно-материалистическое понимание окружающего мира (шарообразность, а не плоскости Земли, вращение Земли вокруг Солнца, а не наоборот и т.д.); большой интерес к социальным проблемам, обществу и государству; торжество индивидуализма; широкое распространение идеи социального равенства.

Основные направления эпохи Возрождения являлись:

- гуманистическое (Д.Алигьери, Ф.Петрарка, Л.Балла) – в центр внимания ставило человека, обосновывало самодостаточность, самоценность человека, воспевало его достоинство, величие, могущество и свободу, независимость от божественной воли, антицерковная и антисхоластическая направленность

-Антропоцентризм –ориентация на человека, человек есть центр Вселенной и цель всех совершающихся в мире событий. Философия понимается как наука, обязанная помочь человеку найти свое место в жизни. Философское мышление этого периода можно охарактеризовать как антропоцентрическое. Центральная фигура не Бог а человек Бог — начало всех вещей, а человек - центр всего мира. Общество не продукт Божьей воли, а результат деятельности людей. Человек в своей деятельности и замыслах не может быть ничем ограничен. Ему все по плечу, он может все.

-Гелиоцентризм –согласно этому направлению Земля является центром Вселенной. Вселенная, звезды, планеты вращаются вокруг Земли, которая покоится на месте. Таким образом, Земля является центром сотворенного мира.(Н.Коперник, Дж.Бруно)

9.Проблема метода познания в науке и философии (эмпиризм Ф.Бэкона и рационализм Р.Декарта). Проблема субстанций в философии Нового времени (Р.Декарт, Б.Спиноза, Г.Лейбниц). Эмпиризм - направление в теории познания, которое отдает приоритет чувственному познанию, полагая, что истинное знание о мире можно получить только с помощью опыта.

Рационализм - направление в теории познания, согласно которому подлинное знание о мире можно получить только при помощи разума.

Ф. Бэкон выступает против схоластической философии средневековья, полагая, что философия и наука должны служить жизни и практике. Именно в этом они находят свое оправдание. Цель научного знания - приносить пользу и увеличивать власть человека над природой. Наука является средством, а не целью самой по себе. Она должна познать причинную связь природных явлений, чтобы затем использовать эти знания для блага людей. Знание, не приносящее практических плодов, - ненужная роскошь. Любое истинное знание может и должно быть применено на практике.

Р. Декарт применяет правила метода, чтобы превратить философию в строгую науку, напоминающую математику. Первое правило требует найти очевидное знание. Для его нахождения необходимо все подвергнуть сомнению, чтобы обнаружить нечто совершенно несомненное. Применяя одновременно первое и второе правило, анализируя имеющиеся у нас знания и представления, Р. Декарт приходит к выводу, что сомнительно все: наши чувственные впечатления, которые то и дело нас обманывают, наши теоретические знания, которые, возможно, вложены в наш разум злым демоном. Для обоснования своей позиции Рене Декарт использует аргументы античного скептицизма, который вновь стал пользоваться популярностью в эпоху Возрождения. Сомнительно существование внешнего мира, которое может быть галлюцинацией, соответственно, нельзя быть убежденным даже в существовании собственного тела. Сомнительно все, кроме самого акта сомнения. Но акт сомнения есть акт мышления, значит, существует нечто мыслящее, мыслящий предмет, который Декарт называет духовной субстанцией или субъектом мышления. На основании этого Декарт делает свой знаменитый вывод: «Я мыслю, следовательно, существую».

10.Энциклопедисты, теисты и материалисты Французского Просвещения (Ф.Вольтер, Д.Дидро, Ж.Ламетри, П.Гольбах, Ж.-Ж.Руссо). Особенности философии Французского просвещения. Патріархом французьких просвітителів став (Франсуа- Марі Аруе) Вольтер. Вольтер виступив з програмою радикального оновлення суспільної свідомості на основі критики католицької церкви, релігійного фанатизму і забобонів. Перші сім томів "Енциклопедії " вийшли у світ в 1750-1757 рр. Енциклопедисти звернули всю свою дотепність і здоровий глузд проти традиційних понять про душу і тіло, чесноти і публічної влади, а також освячених тисячолітнім авторитетом церкви уявлень про Бога і його ставлення до природного і історичному світу. Французькі просвітителі прагнули показати, що всі раніше загальновизнані уявлення про світ, людину і Бога самі по собі аж ніяк не є істинними. Вони отримують відомий зміст і значення лише у свідомості окремих індивідів і груп людей, які засвоюють їх під впливом умов свого життя, інтересів, виховання і звичок. Необхідною результатом негативного ставлення французьких просвітителів до традиційного змісту знання стало утвердження принципу розумової віри або в матерію, предметно протиставлену свідомості взагалі, або в невідоме вища істота, зване ім'ям Бога. Дені Дідро розгорнув цю загальну установку в програму розвитку матеріалістичної філософії Просвітництва. Дідро переконаний, що наші поняття істинні лише за умови їх відповідності речам поза нас, яке встановлюється тільки досвідом, або роздумами, заснованими на спостереженні та експерименті. Згідно Дідро, це зовсім не означає, що ми не маємо права припускати, в чому полягає сутність природи і, виходячи з того, що встановлено дослідним шляхом, приписувати цієї субстанції певні властивості. Більше того, ми навіть зобов'язані чинити так, бо ніяким іншим способом не можна визначити той предмет, який щоразу протистоїть нам як мислячим істотам. Оскільки немає ніяких емпіричних підстав говорити про наявність у всесвіті яких інших причин, крім причин матеріальних, діючих один на одного, Дідро визначає природу як загальний результат поєднання різнорідних елементів інертної матерії, що знаходиться в постійному русі. Перша спроба розгорнутого викладу матеріалістичних поглядів у XVIII столітті належить ЖюльенуОфре де Ламетрі. Як і Дідро, Ламетрі розділяє локковське положення про емпіричному джерелі всіх наших знань і переконання в тому, що сутність чого б то не було непізнавана. Разом з тим, виходячи із загальних матеріалістичних установок, він приписує матерії, поряд з протяжністю, властивість руху. Рух трактується їм як здатність матерії до активної зміни своїх форм і здатність відчувати, або відчувати. Ламетрі вважає, що саме від цих атрибутів матерії залежать всі її модуси, тобто стану матеріальних тел. Від метафізичної протяжності похідними тілесна величина, фігура, спокій і положення. Від рушійної сили - теплота і холодність тел. Від здатності відчувати залежать не тільки відчуття і сприйняття, а й мислення. Згідно Ламетрі, модуси є форми існування матерії. Тільки у своїх модифікаціях абстрактна матерія та її атрибути виступають як щось чуттєво існуюче, дане у відчуттях і досвіді, що додають будь-яким нашим твердженнями силу очевидності. З матеріалістичним вченням про природу, обобщившим досягнення природознавства своєї епохи, виступив барон Поль Анрі Гольбах. Він вважав, що всесвіт або природа як така являє собою систему, тобто ціле, що складається з частин, кожна з яких так само є цілим, системою. Ці приватні системи необхідним чином залежать від загальної системи природи, а вона залежить від своїх складових. Основою загального взаємозв'язку явищ виступає, по Гольбаху, безперервний ланцюг матеріальних причин і дій, замкнута в безпочатковий і нескінченний круговорот змін, які різні речі, рухаючись, постійно викликають один в одному. У силу руху, сообщаемого і одержуваного за простим механічним законам тяжіння, інерції і відштовхування, кожна річ виникає, відоме час існує і зникає, розпадаючись на складали її частини. З них негайно складається інша річ, підвладна тій же долі. Так у вічному творенні і руйнуванні своїх частин стверджує себе велике ціле природи. Людина, вказує Гольбах, є частина і продукт природи. У вченні про суспільний договір Жан- Жака Руссо французьке Просвітництво зробило крок трохи далі натуралізму матеріалістів. Цей успіх був досягнутий завдяки дослідженню їм проблеми походження держави і права. Згідно Руссо, незважаючи на те, що фактично або історично підставою держави і права виступає насильство, їх справжнє підставу є свобода. "Право сильного" є уявне право, бо поступка силі є лише підпорядкуванням необхідності. Істинне право покоїться на боргу як вільному акті волі, зобов'язуючого людини дотримуватися прийнятий ним закон незалежно від будь-яких обставин. Свобода є сутність людини. Саме свобода відрізняє його від дикого звіра, яким керують інстинкти, а також від раба, що не має ні прав, ні обов'язків і повинностей наказам пана. Відмовитися то своєї свободи означає відмовитися від своєї людської гідності, вважає Руссо, і немає такої винагороди, яке могло б відшкодувати людині втрату всього.

10.1) Основні особливості філософії Просвітництва: критика церкви і релігії (антиклерикалізм, деїзм, атеїзм); сенсуалізм в теорії пізнання; механіцизм і детермінізм в антропології; віра в нескінченний прогрес розуму і людства; концепції панедукаціонізма і іннеізма в етиці. Центральною темою філософії Просвітництва є критика церкви і релігії. Будучи ідейним продовженням епохи Відродження, руху Реформації та філософії Нового часу, французьке Просвітництво розвивалося в рамках процесів секуляризації, звільнення науки, філософії, мистецтва і повсякденному житті людей від влади церкви і релігії. У своєму знаменитому «Заповіті» предтеча французького Просвітництва Ж. Мельє висловив протест проти нестерпних умов життя простих людей, показав початкову зв'язок релігії з панівним класом, виступив з критикою релігійних забобонів і духовного святенництва католицької церкви. З точки зору Ж. Мельє, релігія - головне джерело всіх соціальних зол суспільства. Церква та релігія за допомогою віри в Бога підтримують несправедливий соціальний устрій суспільства. Інший попередник філософії Просвітництва Ш. Монтеск'є в роботі «Перські листи» також виступає з антиклерикальними заявами: духовенство розбещене, своєкорисливо і жорстоко, воно «спалює інакомислячих як солому». Християнство претендує на релігію любові, а на ділі призводить до релігійного фанатизму. Франсуа Марі Аруе (Вольтер), сам вихований у дусі вільнодумства, у своїх творах також викриває жахи релігійного фанатизму, критикує політичний деспотизм, Намагається розвінчати пієтет простого народу перед церквою і монархією. Вольтер пориває з християнством і переходить на позиції деїзму. З точки зору деїзму, Бог творить і облаштовує всесвіт, приводить її в рух, а потім більш не втручається в її функціонування. Світ розвивається за своїми Власним природним законам.