Простір і час

Простір є форма координації співіснуючих об'єктів, станів матерії. Воно полягає в тому, що об'єкти розташовані поза один одного (поруч, збоку, внизу, вгорі, всередині, ззаду, спереду і т.д.) і перебувають у певних кількісних відносинах. Порядок співіснування цих об'єктів та їх станів утворює структуру простору.

Явища характеризуються тривалістю існування, послідовністю етапів розвитку. Процеси відбуваються або одночасно, або один раніше чи пізніше іншого; такі, наприклад, взаємини між днем ​​і вночі, взимку і навесні, влітку і восени. Все це означає, що тіла існують і рухаються в часі. Час - це форма координації змінюваних об'єктів та їх станів. Воно полягає в тому, що кожен стан являє собою послідовне ланка процесу і перебуває у певних кількісних відносинах з іншими станами. Порядок зміни цих об'єктів і станів утворює структуру часу.

Простір і час - це загальні форми існування, координації об'єктів. Загальність цих форм буття полягає в тому, що вони - форми буття всіх предметів і процесів, які були, є і будуть в нескінченному світі. Не тільки події зовнішнього світу, а й усі почуття, думки відбуваються в просторі і в часі. У світі все тягнеться і триває. Простір і час мають свої особливості. Простір має три виміри: довжину, ширину і висоту, а час лише одне - направлення від минулого через даний до майбутнього.

Простір і час існують об'єктивно, їх існування незалежно від свідомості. Їх властивості і закономірності також об'єктивні, не є породженням завжди суб'єктивної думки людини.

---Особливого значення набула у філософії того часу проблема обгрунтування знання і способів його досягнення. У розв'язанні цієї проблеми розрізняють два напрями — раціоналізм і емпіризм. Раціоналізм (у вузькому розумінні цього терміна) прийняв за еталон одержання достовірного знання певні принципи організації останнього, підпорядковані суворим правилам логічного виводу й однозначності результатів. Переконливим прикладом раціоналізму може бути творчість Б.Спінози. Орієнтація ж на досвідне природознавство як еталон одержання достовірного знання породила емпіризм (Ф.Бекон, Т.Гоббс, ДжЛокк — матеріалісти; Д.Юм, Дж.Берклі — ідеалісти).

Раціоналізм (від латинського — розумний) — філософський напрям, який визнає розум основою пізнання. Раціоналізм протистоїть як ірраціоналізму, так і емпіризму.

Як цілісна гносеологічна концепція раціоналізм склався в Новий час під впливом успіхів математики і природознавства. На відміну від середньовічної схоластики і релігійного догматизму, раціоналісти XVII—XVIII століть (Р.Декарт, Б.Спіноза, Н.Мальбранш, Г.В.Лейбніц) спиралися на ідею природного порядку — нескінченного причинного ланцюга, який пронизує увесь світ.

Обґрунтовуючи безумовну достовірність наукових принципів і положень природознавства й математики, раціоналісти намагалися з'ясувати, як знання набуває об'єктивного, всезагального і необхідного характеру. Таке знання, на їх думку, досягається завдяки розуму, який виступає як його джерелом, так і критерієм істинності. Так, до вихідного положення сенсуалізму "немає нічого в розумінні, чого раніше не було б в чуттях" Лейбніцдодав: "крім самого розуму", тобто здатності розуму осягти не лише зовнішні, поверхневі, випадкові властивості речей, а й всезагальне, необхідне. На думку раціоналістів, розум відіграє визначальну роль як у пізнанні, такі в діяльності людей.

Абсолютизація ролі розуму і недооцінка чуттєвого пізнання привела раціоналістів до ідеалістичних висновків, відливу мислення від об'єкта пізнання, визнання вроджених ідей (Де-карт), властивостей мислення, незалежних відчуттів (Лейбніц).

Культ розуму характерний і для французьких матеріалістів XVIII століття.

Емпіризм (від грецького — досвід) — напрям у теорії пізнання, згідно з яким зміст знання може бути поданим або як опис досвіду, або зведеним до нього. На противагу раціоналізмові емпіритики зводять раціональну пізнавальну діяльність до різноманітних комбінацій чуттєвого матеріалу, який дається в досвіді. Раціональне пізнання, нібито нічого не додає до змісту чуттєвого пізнання.

На думку Ф.Бекана, Гоббса, Локка, Кондільяка, чуттєвий досвід відображає об'єктивно існуючі речі.

Емпіризм наштовхнувся на нерозв'язні труднощі, зокрема на проблему виділення вихідних компонентів досвіду і реконструкції на цій основі всіх видів і форм знання. Ці труднощі змусили емпіриків виходити за межі чуттєвих даних і розглядати їх поряд із певними характеристиками свідомості, логічними операціями (індуктивним узагальненням), звертатися до апарату логіки і математики для опису чуттєвих даних як засобів побудови теоретичного знання. Емпірикам так і не вдалося обгрунтувати індукцію на чисто емпіричній основі. До емпіриків належали і деякі ідеалісти нового часу, зокрема Дж.Беркліі Д.Юм.

Відношення між емпіризмом і раціоналізмом не можна розуміти спрощено. Адже деякі раціоналісти визнавали необхідність досвідчених джерел пізнання, а деякі емпірики не заперечували роль розуму. Так, раціоналіст РДекарт не ігнорував досвід, чуттєві дані, а емпірик Т.Гоббс визнавав першорядне значення математичних знань. Раціоналіст Г.В.Лейбніц погоджувався навіть з тим, що увесь зміст людського інтелекту береться з чуттєвоїдіяльності (правда, при цьому дуже слушно додав, що сама ця діяльність неможлива без спрямовуючого впливу інтелекту). До речі, відсутність однозначних визначень понять емпіризму та сенсуалізму приводить до невиправданого їх ототожнення. Очевидно, визнаючи поняття сенсуалізму, треба виходити з того положення, яке чи не найпереконливіше обгрунтував Дж.Локк: у розумі немає нічого, що попередньо не було б опосередковане діяльністю органів чуття.

56.Феноменологія. Категорія «дух», «душа», «сумління», «свідомість»: в теологічному,