Історія філософської думки на Україні. Гносеологічний і антропологічний зміст

На величезній території, що обмежувалася на заході Верхньою і Середньою Віслою, півночі — Прип'яттю, північному сході та сході включала пониззя Березини й Десни, а по Дніпру доходила до гирла Сули (південний же рубіж проходив від Дніпра й Росі на захід до верхів'їв Південного Бугу, Дністра, Пруту та Сяну) — виникають поселення протослов'янських племен1.
Благодатні грунти, багатий рослинний і тваринний світ сприяли виникненню ще в III тис. до н.е. трипільської землеробської культури, носії якої є "мовними предками слов'ян". У подальшому тут з'являється Антська держава (II ст.), а згодом — Куявія та Славія.
Об'єднання цих територіально-державницьких утворень призвело до виникнення Київської Русі, на терені якої розпочався процес формування української суспільно-політичної і філософської думки. Його становлення супроводжувалося проявом як загальноцивілізаційних, так і специфічних ознак,тенденцій.
Закономірно, що процес становлення тієї чи іншої національної ментальності передбачає наявність протофілософсько-го (міфологічного) періоду. Логіка розвитку філософської думки розпочинається з міфу і завершується становленням "Логосу". Не виключенням була в цьому плані і вітчизняна філософія, їй також передують своя міфологія і епос. Але при всій цій за-гальноцивілізаційній подібності, чітко вирізняється специфічне. Становлення і формування філософської думки відбувалося в "котлі", де сплавлювалися воєдино загальноцивілізаційні та специфічні ознаки та тенденції. Специфічним для цього процесу було й те, що він проходив у ситуації творчого діалогу киє-во-руської міфології та епосу з візантійським християнством, котре широко культивувало ідеї грецького філософського платонізму та неоплатонізму. Ідеї східного християнського світогляду були представлені на території Київської Русі виключно як філософсько-богословські трактати, тексти. Зокрема, широко були розповсюдженими "Шестиднева" Іоанна, екзарха Болгарського, "Ізборники Святослава" 1073, 1076 pp. та ряд інших документів. Результатом такого "спілкування" стало виникнення нового типу світогляду, києворуської ментальності, яка характеризується не тільки розмаїттям, а й глибиною думки. Слід зазначити, що названі твори втрачали свою первісну специфіку і набували києворуської форми викладу й ментальності, ставали феноменом києворуської філософської культури. Діалог етнонаціонального (поганського) і християнського (греко-візантійського) світоглядів привів до того, шо перший, поступово став втрачати свою "первісну"' автономність, замкненість і перетворюватися на засіб прочитування (розуміння) "іншого" змістуз метою його творчого засвоєння, укорінення в фунт києворуської ментальності. Пам'ятки культури, особливо києворуська книжність, стали специфічним засобом передання (переведення) християнського змісту в тодішню свою світоглядну дійсність.
У цей період світогляду українського етносу було притаманне емоційно-піднесене і водночас шанобливе ставлення, боготворіння рідної землі, природи, в постійному зв'язку з якими народ черпав життєві сили, енергію, волю та незламність духу. Разом з тим йому (етносу) був характерний як індивідуалізм в поєднанні з ідеєю рівності та поваги до окремої людини, її свободи, так і негативне ставлення до неприйняття насилля, деспотизму, абсолютизму тошо. Всі ці риси знайшли своє відображення не тільки в ментальності українського народу, а й істотно вплинули на тип і стиль філософствування. Більше того, життєлюбність, поетичне, лірико-пісенне сприйняття природного та соціального світу, гостре переживання сьогоденності (минущості) життя сприяли становленню гуманістичної філософії. Л юдина, її внутрішній світ, духовність є пріоритетами української філософії. В їх контексті "крутиться" і розроблюється вся філософська проблематика, що визнає перевагу серця над розумом. Ця риса є істотною для української філософії взагалі. В ній ми не знайдемо таких "жорстко" раціоналістичних філософських систем, як, наприклад, у англійських мислителів Ф.Бекона, Дж.Локка, Т.Гоббса, чи французьких — Д.Дідро, П.Гольбаха, Ж.Ламетрі, К.Гельвеція або німецьких — І.Канта, Г.Гегеля тошо. "Брак" раціон&іізму в українській філософії компенсується духовністю. При цьому вона не тільки не програє, а й вигідно займає належне місце в контексті світової філософської думки. Більше того, цілий ряд проблем, за які бралися вітчизняні мислителі, часто вирішується правильніше, порівняно із західноєвропейською та візантійською філософською думкою. Так, митрополит Іларіон у своїй праці "Слово про закон і благодать" (1051 p.), незважаючи на свій релігійний сан, відкидає божественне походження держави, влади тощо, тоді як візантійські та західноєвропейські мислителі в переважній більшості стояли на позиціях креаціонізму. Зокрема, поділяли цю позицію Г.Амартол (IVст.), ААвгустин (Vct.), Ф.Аквінський (XIII ст.). А в "Ізборнику Святослава" (1073 р.) поряд з уривками "Діалектики" ІоанаДамаскіна (VII—VIII ст.) знаходимо оригінальне тлумачення і розуміння філософії. Філософія тут визначається як "пізнання сущого,... пізнання природи сущого... пізнання речей божественних і людських, тобто видимих і невидимих. Філософія є уподібненням богові..., мистецтвом з мистецтв і наукою з наук.... Філософія є любов'ю до мудрості: істинна мудрість є бог. А тому любов до бога є істинна філософія"1.
Східна візантійська (платонівсько-християнська) традиція тлумачення мудрості знайшла подальший розвиток у філософському просторі Київської Русі. "Софія" є не просто знанням, знанням речей самих по собі, а їх суті, сенсу, котрий є не що інше як "божественний задум" їх творіння. Філософське знання спрямоване на осягнення божественної істини, яка є таємницею людського буття. Але через пізнання зовнішнього світу відкривається таємниця божественної істини. Мудрість у тому й полягає, що вона є своєрідним розгадуванням власного "Я".
Божественність істини, її надприродний характер, робить неможливим її сприймання з допомогою органів чуття, оскільки ті є природними. На природно-речовому рівні істина нам являється як знак, але останній потребує розшифрування, тлумачення. Тому-то у києво-руських філософів, уже з Климента Смолятича (середина XI ст.) розрізняються два види пізнання істини: "благодатний"(безпосереднє бачення істини святими і апостолами) та "приточний" (для всіх іншихлю-дей), що забезпечує істинне тлумачення, шлях якого полягає в способі руху від знаку до істини. Остання осягається через міркування, роздуми над книгою, текстом. Тому філософ має шукати істину не в речах світу, де вона існує одвічно, будучи проголошеною божественним "одкровенням", а в слові, тексті. Специфічність цього процесу полягає в тому, що осягнення істини із суб'єкт-об'єктивного відношення переноситься в площину суб'єкт-суб'єктних відносин. Розуміння, екзегеза, "осяяння", "просвіщення" мають своїм джерелом істини не тільки слово, текст, а й мовчання... Звідси випливає, що пошуки перетворюються в розгадування сенсу власного "Я", а відтак — головним предметом філософствування є людське "Я", тобто — людина.
Цю ж думку розвиває Кирило Туровський у "Слові до розслабленого", коли стверджує, що Бог заради людини створив землю й небо, на котрій ростуть всілякі трави та дерева. Окрім антропоцентричного характеру філософії Туровського, тут має місце думка щодо єдності людини і Всесвіту. Вони не протиставляються один одному, а виступають як мікро- і макрокосмос.
Уже з цього періоду в києворуській філософській думці стає помітною тенденція кордоцентризму. Органом розуміння, осягнення істини виступає серце. Воно є центром протидіючих у людині сил світу благодаті і світу гріха, зводить воєдино мисль, волю та віру. Митрополит Іларіон у "Слові про закон і благодать" пише, що коли Володимир задумав увести християнство на Русі, то у нього в серці "засяяв розум". Водночас необхідно зазначити, що вітчизняні філософи пошук істини ведуть не тільки у сфері духовного "Я" людини, трансцедентального, відгородженого від природної реальності, а й у "посейбічній" природній реальності. Так, В.Мономаху "Повчанні" проводить ідею сходження від потойбічного світу духу до посейбічної, прекрасної земної реальності, створеної богом. Думки про особисту гідність людини, її неповторну індивідуальність притаманні "Молінню Даніїла Заточника" та ін.
Українська філософська думка настійливо веде пошук шляхів єдності духовного і природного світів, творця з "твар-ним", створеним Богом і речево-предметним світом. На відміну від західноєвропейської філософської думки, українська — не абсолютизує розрив між тілом і душею, не протиставляє їх як несумісні сутності, а йде іншим, перспективнішим шляхом. Так, К.Туровський проголошує органічну єдність "плоті і душі в тілі". На його думку, тіло може протистояти духові, але не душі.
Значну роль у творчих пошуках києворуських мислителів займає етична проблематика. Розробка образу святого в "Патериках", "Житіях" утворюють "агіографічну" літературу, яка є специфічним пластом вітчизняної філософської культури. Інтерес до людини, сенсу життя зумовлює становлення і розвиток історіософської проблематики. Обґрунтовуючи погляд на закономірності розвитку історії, митрополит Іларіон виділяє дві епохи, які характеризують поступ людської історії. Це епоха Старого Заповіту, де стосунки між людьми грунтуються на засадах рабства, покори й панування "Закону" та епоха Нового Заповіту, де панують свобода, істина, "Благодать". Ці епохи послідовно змінюють одна одну в процесі розвитку, а рух всесвітньої історії постає як процес поступового поширення християнства на всі народи світу.
Києворуські мислителі активно розробляли теорію суспільного примирення та загальної згоди на засадах моралі. Вихід з кризи, соціального розбрату вони вбачали у вихованні людини відповідно до принципів любові, милосердя, терпіння тощо. Таким чином, започатковується етичне спрямування у києво-руській філософії. Більше того, мова йде про повну "етизацію" філософії. Можна стверджувати, що філософія Київської Русі не знає етично нейтральних проблем. Філософська думка переломлюється через призму глобального конфлікту добра і зла, а відповідно до цього вирішуються і всі суспільні проблеми.
Такий тип філософствування зберігся до середини XV ст., хоча рамки його територіального розповсюдження то звужувалися, то розширювалися. Після татаро-монгольської навали цей стиль філософствування зберігається і отримує подальший розвиток у Галицько-Волинському князівстві, а пізніше - у Великому князівстві Литовському, що продовжувало розвивати форми духовності Київської Русі. Загальновідомий факт, що мова Київської Русі була державною мовою Великого князівства Литовського. Більше того, кодекс законів Литовської держави — Литовський статут — було не тільки написано цією мовою, а й змістовно він багато у чому збігався з києворуськими законами.
Зорієнтованість на внутрішній, духовний світлюдини знаходить свій вияв в ідеях неоплатонізму (вчення психазму — в перекл. з грец. — німотність, спокій) і ареопагітизму (вчення Псевдо-Діонісія Ареопагіта). Ідея безпосереднього єднання людини з богом досягається самозаглибленням людини у свій внутрішній світ, що приводить до "просвітлення", яке досягається шляхом "очищення" розуму від раціоналізму і наповнення його духовністю.
У філософській літературі цього періоду стають відчутними мотиви боротьби українського народу за національне визволення. Це період виходу на арену козаччини і братств та братських шкіл, які доклали значних зусиль до розвитку національної культури. В цей період ідеї західноєвропейського Ренесансу, Реформації, культури бароко проросли гарними здобутками натерені вітчизняної духовності. В контексті загальної культури філософська думка самостійно набуває контурів специфічної галузі теоретичного мислення. Все виразніше проявляється тенденція до синтезу арістотелізму і платонізму. При цьому необхідно відмітити, що пріоритетність останнього все ж зберігається. Більше того, десь з XVI-XVII століть, як стверджують деякі дослідники, вона розвивається в такий спосіб, що дасть змогу стверджувати про появу українського неоплатонізму1.
Разом з тим уже з XV ст. українські мислителі переклали цілий ряд книг науково-енциклопедичного характеру. Це і "Арістотелеві врата", і логічні трактати єврейського вченого Мойсея Маймоніда та "Логіка Авіасафа" арабського філософа Аль-Газалі. Проблемам астрономії та астрології були присвячені "Шестикрид" і "Космографія", які грунтувалися на латиномовному трактаті англійського вченого ХНІ ст. Иоана де Сакрабоско (Джон Галіфакс) та перекладів єврейського вченого XVI ст. Імануеля-бар-Якоба. Розуміння і тлумачення Всесвіту подається варістотелівсько-птоломеївськомудусі. На цьому грунті серед представників української культури поширюються ідеї гуманізму. Юрій Котермак (Дрогобич), Павло Русин із Кросно, Станіслав Оріховський, Шимон Шимонович та ін., одержавши ґрунтовну освіту і працюючи в університетах Західної Європи, самі були гуманістами. Вони не тільки сприяли перенесенню цих ідей на грунт України, але й зробили значний внесок у формування підвалин європейського гуманізму та Відродження.
Представники гуманістичного напряму становили інтелектуальну, елітарну, культуроцентричну течію. Вони вважали, що поширення знань про світобудову приведе до вдосконалення розумових здібностей людини. їх світоглядні орієнтири були спрямовані на утвердження свободи й гідності особи та ідеалів соціальної справедливості. Відповідно цьому найкориснішою й найпершою серед наук, здатних забезпечити реалізацію цих проблем, вважали філософію.
Ренесансний гуманізм став ідеологічним підґрунтям для виникнення нового етапу філософствування, безпосередньо пов'язаного з діяльністю братств, "братських шкіл". Соціально-економічні, національні, віросповідні суперечності надзвичайно загострилися після Люблінської (1569 р.) та Брестської (1596 р.) уній, що зумовило міжконфесіональну полеміку православних і католицьких християн. Розвиток філософської думки цього періоду здійснювався в лоні полемічноїлітератури. Поштовхом для полеміки стала книга польського єзуїта П.Скарги "Про єдність церкви божої" (Вільно, 1577 р.), в якій відкрито проголошувався "хрестовий похід" на "схизматів" (православних громадян України), їх віру, церкву, мову тощо. У відповідь Г.Смотрицький у творі "Ключ царства небесного" (1587 p.), С.Зизаній у "Казанні св. Кирила" (1596 p.), M. Смотрицький у "Треносі" (1610 р.), З.Копистанський у "Книзі про віру єдину" (1619-1621 pp.) та "Книзі про правдиву єдність православних християн" (1623 р.), Л.Зизаній у "Катехізисі" (1627 р.) та інші захищали "православну прабатьківську віру", широко використовуючи аргументацію ареопагітизму. Зокрема, Ки-рило-Транквіліон Ставровецький з позицій ареопагітичного апофатизму стверджував, що "Бог же выше всякого разума й мовы", "самый ясный разум". А відомий полеміст І.Вишенсь-кий зосередив свою увагу на "духовній" людині, оскільки лише в дусі можливе безпосереднє спілкування людини з Богом. Осягнути Бога неможливо розумом, оскільки останній охоплює лише негативні визначення Бога - те, чим Бог не є. Дійсне, справжнє осягнення Бога можливе ірраціональним, містичним осяянням душі. Не відкидає мислитель і ролі розуму в пізнанні, за умови, коли розум не є "зрозумілим", а "євангельським розумом" він виконує функцію нижчого ступеня пізнання, може стати "підготовчим щаблем" на шляху осягнення істини.
Значною віхою в розвитку філософської думки було створення Острозького науково-освітнього осередку, до якого входили: колегія, друкарня та гурток. Його представники: Й.Княгицький, К.Лукаріс, Д.Наливайко, К.Острозький, В.Су-разький, Х.Філарет та інші продовжили боротьбу проти католицької експансії, спроб окатоличити та полонізувати Україну і українців. Обґрунтовуючи свої філософські погляди, вони спиралися на духовну спадщину українського народу. Прекрасне знання цієї спадщини було умовою успішної боротьби з поневолювачами. Як патріоти вони захищали українську культуру, мову, вбачаючи в них запоруку самозбереження українського етносу (народу, нації). Вони внесли значний внесок у розвиток критики теорії та практики католицизму, показали взірець глибокого осмислення актуальних проблем суспільного життя. Мала місце і спроба подолати з позицій пантеїзму християнський дуалізм співвідношення Бога (творця) і світу, ним створеного. Так, у вченні К.-Т. Ставровецько-го світ і природа перестають бути символами Бога. Вони зливаються з Богом і самі перетворюються на Бога. При цьому слід зазначити, що осмислення філософсько-богословської проблематики здійснювалося з позицій раціоналізму.
Незаперечним є вплив братств, "братських шкіл" на розвиток гуманістичних і реформаційних ідей в Україні. Вони були осередками просвітництва, книгодрукування, навчання і виховання та поширення знань серед української людності, і не тільки. Досить часто вони ініціювали та самі створювали навчально-освітні заклади. За таких умов було створено Киє-во-Могилянський колегіум, а згодом — академію. Істотний внесок в її створення зробили Київське братство, діячі вченого гуртка, що існував при друкарні Києво-Печерської Лаври, у витоків якого стояли І.Борецький, К.Сакович, Е.Плетенець-кий, З.Копистенський, П.Могила та інші. Виникнення цього професійного закладу сприяло не тільки ознайомленню із здобутками західноєвропейської логіки, філософії та культури, а й розвитку професійної філософської діяльності. Ф.Прокопо-вич, І.Галятовський, С.Яворський, І.Гізель, Л.Баранович, Г.Кониський, Й.Кононович-Горбацький, Г.Щербацький та багато інших мислителів поряд з вітчизняною традицією широко використовували досягнення західноєвропейської науково-філософської думки епохи Відродження та Нового часу, зокрема ідеї М.Коперніка, Г.Галілея, П.Гасенді, Р.Декартата інших. В їх філософії значне місце займала натурфілософська проблематика. Природа розумілася ними не лише як досконале породження Бога, а й тлумачилася як матеріальний світ, де діє певна сукупність законів. Для них природа — гідний предмет для об'єктивного дослідження. Тлумачення співвідношення Бога і природи здійснюється в рамках пантеїзму і деїзму. З одного боку, йде процес ототожнення Бога з природою, а з іншого — роль Бога обмежується актом творіння або першопричини тощо. В обгрунтуванні вчення про однорідність матерії (земної і небесної), її постійну кількість, незнищу-ваність і ненароджуваність, невіддільність форми від матерії, проблеми простору й часу, розвитку, співвідношення кількісних і якісних змін та інше пояснювалося з позицій механістичного підходу.
Не залишалась осторонь їх інтересів і гносеологічна проблематика. Аналіз процесу пізнання здійснюється в контексті дослідження відчуття, сприйняття, пам'яті, мови та мислення. Чуттєве відображення розглядається як основа пізнання і вирішальний критерій істинності. Фундаментом пізнавальної діяльності є відчуття, які поділялися ними на зовнішні (зір, слух, нюх, дотик, смак) і внутрішні (уявлення, фантазія, оцінка, пам'ять, сон). Чуттєве відображення — це перший етап пізнавального процесу, тоді як другим, завершальним — є раціональне пізнання. Пізнання пов'язується з діяльністю розумної душі, дарунку Бога людині. Досліджуючи роль розуму, мислительної діяльності^ вони вивчали психологію і особливо логіку, яка, на думку И.Кононовича-Горбацького, є "найкращою вчителькою нашого розуму", необхідним засобом отримання нових знань, інструментом пізнавальної діяльності людини.
Філософія представників Києво-Могилянської Академії безпосередньо пов'язана з людиною, її прагненнями, переживаннями та практичними інтересами. їх антропоцентризм споріднений з гуманістичною спрямованістю. В ньому постійно підкреслюється велич і гідність людини. "Повнотою досконалостей, рівною цілій природі" вважав людину Ф.Прокопович. Не втеча від світу, а активна діяльність людини, боротьба із суспільним злом, вадами, злочинами та печаллю і негодою проповідувалися їх філософією. Широко пропагувалися свобода, воля та патріотизм людини. Історія, держава тлумачаться з позицій теорії суспільного договору та природного права.

59. Загальна характеристика Філософії Відродження Філософське мислення цього періоду можна охарактеризувати як антропоцентричний.В епоху Відродження індивід набуває набагато більшу самостійність, він все частіше представляє не той чи інший союз, а самого себе. Звідси виростає нове самосвідомість людини і його нова громадська позиція: гордість і самоствердження, свідомість власної сили і таланту стають відмінними рисами людини. Індивід епохи Відродження схильний приписувати всі свої заслуги самому собі. Різнобічність - ось ідеал возрожденческого людини. Людина стає творцем самого себе. У результаті людина вже не потребує божественної благодаті для свого порятунку. У міру того як людина усвідомлює себе як творця власного життя і долі, він виявляється і необмеженим паном над природою.У період відродження величезну значимість набуває мистецтво, і як результат, виникає культ людини-творця. Творча діяльність набуває свого роду сакральний (священний) характер.З антропоцентризмом пов'язаний характерний для Відродження культ краси. В епоху Відродження, як ніколи раніше, зросла цінність окремої людини. Вище всього в цю епоху ставиться своєрідність і унікальність кожного індивіда.В епоху Відродження філософія знову звертається до вивчення природи. Інтерес до натурфілософії посилюється до кінця XV - початку XVI століття у міру того, як переглядається середньовічне ставлення до природи як несамостійною сфері.В розумінні природи, так само як і в трактуванні людини, філософія Відродження має свою специфіку - природа трактується пантеїстично. Християнський Бог тут ніби зливається з природою, а остання тим самим обожнюється.Натурфілософи Відродження, наприклад знаменитий німецький лікар, алхімік і астролог Парацельс застосовував Магік-алхімічне розуміння природи, виражене прагненням керувати природою з допомогою таємних, окультних сил, характерне саме для XV-XVI століть. Натурфілософи прагнули усунути ідею творіння: світова душа представлялася як іманентна самій природі життєва сила, завдяки якій природа набуває самостійності і не потребує більше в потойбічному початку. Представники

• Франческо Петрарка (1304-1374)
• Колюччо Салютаті (1331-1406)
• Георгій Ге (ок.1360-1452)
• Леонардо Бруні (1370/1374-1444)
• Поджо Браччоліні (1380-1459)
• Джорджо з Трабзона (1395-1486)
• Микола Кузанський (1401-1464)
• Віссаріон Нікейський (1403-1472)
• Лоренцо Валла (1405-1457)
• Іоанн Аргиропуло (1415-1487)
• Марсіліо Фічіно (1433-1499)
• Леонардо Да Вінчі (1452-1519)
• Джироламо Савонарола (1452-1498)

Йоганн Рейхлін (1455-1522)

• П'єтро Помпонацці (1462-1525)
• Джованні Піко делла Мірандола (1463-1494)

Алессандро Ахелліні (1463-1512)

• Еразм Роттердамський (1466-1536)
• Николло Макіавеллі (1469-1527)
• Віллібальд Піркгеймер (1470-1530)
• Микола Коперник (1473-1543)
• Томас Мор (1478-1535)
• Франческо Гвіччардіні (1483-1540)

Мартін Лютер (1483-1546)

• Ульріх Цвінглі (1484-1531)
• Агріппа (1486-1536)
• Ульріх фон Гуттен (1488-1523)
• Хуан Гінеса де Сепульведа (1489-1573)
• Хуан Луїс Вівес (1492-1540)
• Парацельс (1493-1541)
• Франсуа Рабле (1493-1553)
• Вільям Тиндейл (1494-1536)
• Андре де Говейа (1497-1548)
• Філіп Меланхтон (1497-1560)
• Джероламо Кардано (1501-1576)
• Нострадамус (1503-1566)
• Бернардіно тілі (1509-1588)
• Гійом Постіль (1510-1581)
• Андрій Везалий (1514-1564)
• Петро Рамус (1515-1572)
• Франческо Робортелло (1517-1567)

Жан Боден (1529-1596)Франческо Патриція та КЕРСО (1529-1597)Етьєн де Ла Боесі (1530-1563)Джакомо Дзабарелла (1533-1589)Мішель Монтень (1533-1592)Франсуа Вієт (1540-1603)Юст Ліпсі (1547-1606)Джордано Бруно (1548-1600)Франсиско Суарес (1548-1617)Джон Непер (1550-1617)Чезаре Кремоніні (1550-1631)Олива Сабуко де Нантес (1562-1625)Галілео Галілей (1564-1642)Томмазо Кампанелла (1568-1639)Йоганн Кеплер (1571-1630)Вільям Гарвей (1578-1657)Гуго Гроцій (1583-1645)Рене Декарт (1596-1650)Блез Паскаль (1623-1662)

Гуманізм (від лат. humanitas - Людяність, humanus - Людяний, homo - Людина) - світогляд, в центрі якого знаходиться ідея людини як вищої цінності; виникло як філософська течія в епоху Відродження (див. ренесансний гуманізм).Гуманізм стверджує цінність людини як особистості, його право на свободу, щастя, розвиток, прояв своїх здібностей ^[1].У дослідженні Ю. Чорного "Сучасний гуманізм" наводиться класифікація гуманістичних поглядів, яку в 1949 р. у своїй студентської роботі запропонував майбутній американський дослідник Уоррен Аллен Сміт (Warren Allen Smith):

• гуманізм - поняття, що означає інтерес до людині або вивчення гуманітарних дисциплін (study of the humanities);
• древній гуманізм - поняття, що відноситься до систем поглядів Аристотеля, Демокрита, Епікура, Лукреція, Перикла, Протагора або Сократа;
• класичний гуманізм - гуманізм епохи Відродження; поняття, що відноситься до древніх гуманістичним ідеям, що отримали розвиток в епоху Ренесансу у таких мислителів як Бекон, Боккаччо, Еразм Роттердамський, Монтень, Томас Мор і Петрарка;
• теїстичний гуманізм - поняття, яке включає в себе як християнських екзистенціалістів, так і сучасних теологів, які наполягають на здатності людини працювати над своїм порятунком спільно з Богом;
• атеїстичний гуманізм - поняття, що описує творчість Жан-Поля Сартра та ін;
• комуністичний гуманізм - поняття, що характеризує переконання деяких марксистів (наприклад, Фідель Кастро), які вважають, що послідовним натуралістом і гуманістом був Карл Маркс;
• натуралістичний (або науковий) гуманізм - еклектичний набір установок, народжених в сучасну наукову епоху і сконцентрованих на вірі у вищу цінність і самовдосконалення людської особистості ^[2].

За визначенням давньоримського політика і філософа Цицерона, гуманізм - вища культурне та моральний розвиток людських здібностей в естетично закінчену форму в поєднанні з м'якістю і людяністю.Згідно з визначенням, наведеним у Статуті Міжнародного гуманістичного та етичного союзу ^[3],Гуманізм - демократична, етична життєва позиція, яка стверджує, що людські істоти мають право і обов'язок визначати зміст і форму свого життя. Гуманізм закликає до побудови більш гуманного суспільства за допомогою етики, заснованої на людських та інших природних цінностях, в дусі розуму і вільного пошуку, за рахунок використання людських здібностей. Гуманізм не теістічен і не приймає "надприродне" бачення реального світу.(Англ.) ^[4]Згідно з визначенням Американської асоціації гуманістів,Гуманізм - це прогресивна життєва позиція, яка без допомоги віри в надприродне утверджує нашу здатність і обов'язок вести етичний спосіб життя з метою самореалізації та в прагненні принести більше благо людству. (Англ.) ^[5]Гуманізм епохи Ренесансу:

• Данте Аліг'єрі,
• Леонардо да Вінчі,
• Франческо Петрарка,
• Колюччо Салютаті,
• П'єтро Паоло Верджера,
• Боккаччо,
• Леонардо Бруні,
• Енео Сільвіо Пікколоміні (папа Пій II),
• Лоренцо Валла,
• кардинал П'єтро Бембо,
• Вівес (Іспанія),
• Роберт Ествен (Франція),
• Фабер Стапуленсіс,
• Карл Бовіль,
• Жан Боден,
• Мішель де Монтень,
• Томас Мор (Англія),
• Джон Колі,
• Філіп Сідней,
• Томас Еліот,
• кембріджська школа,
• Рудольф Агрікола,
• Йоганн Рейхлін,
• Дезидерій Еразм,
• Конрад Цельтиса,
• Ульріх фон Гуттен,
• Муціан Руф,
• Конрад Пейтінгер,
• Віллібальд Піркгеймер.

Неогуманізм (інтерес до античності, знову прокинувся в кінці XVIII - початку XIX століття):

• Вільгельм фон Гумбольдт,
• Лессінг,
• Гердер,
• Гете, Йоганн Вольфганг,
• Шиллер, Фердинанд Каннінг Скотт. Марксистський (соціалістичний) гуманізм Згідно марксистської теорії, гуманізм - світогляд, що визнає найвищою цінністю людини, її гідність, благо, вільне гармонійний розвиток. Гуманістичні ідеї як система поглядів зародилися в XIV-XV вв., Отримавши значне поширення і розвиток в епоху Відродження і буржуазних революцій XVII - початку XIX ст. в "боротьбі прогресивних сил проти феодально-станового гноблення і духовної диктатури церкви".У марксистській теорії на перший план виходить так званий пролетарський, соціалістичний гуманізм, який, як стверджується, представляє собою "якісно новий стрибок у розвитку гуманізму", результат "критичної переробки гуманістичних ідей минулого".Особливість соціалістичного гуманізму полягає в його партійності, класовому (спочатку, пролетарському) характер, висунення на перший план інтересів трудящих мас, які протиставляються інтересам "гнобителів" і - в кінцевому рахунку, "буржуазному псевдогуманізм з антикомуністичним змістом".Як заявляється в марксистській теорії, мірилом гуманності людських вчинків є те, наскільки вони на практиці сприяють вирішенню назрілих завдань суспільного прогресу, "звільнення трудящої особистості", створенню соціалістичного і комуністичного суспільства. Відмінні риси марксистського гуманізму:

• твердження "нерозривності зв'язків особистостей з колективом, суспільством", неприйнятність "індивідуалізму і егоїзму",
• проголошення "пролетарського, соціалістичного інтернаціоналізму" на противагу "націоналізму, расизму, шовінізму, всім проявам людиноненависництва і мракобісся",
• визнання людини праці вищої цінністю життя, турбота про його всебічному розвитку, про створення "щасливого життя, наповненою глибоким змістом і радісним творчістю",
• "Оптимізм, віра в сили людини, в його здатність творити добро, переробляти світ за законами справедливості і краси".

Згідно марксистської теорії, тільки побудова комуністичного суспільства здатне вирішити такі великі гуманістичні завдання, як звільнення трудящих від капіталістичної експлуатації, політичного гніту, національного поневолення, знищення потреби і безробіття широких народних мас, ліквідацію протилежності між розумовою і фізичною працею, між містом і селом, викорінення безправ'я жінок, позбавлення народних мас від духовного поневолення. ^[6] Гуманізм в наші дні Юрій Чорний у своїй роботі "Сучасний гуманізм" пропонує наступну періодизацію розвитку сучасного гуманістичного руху:

• виникнення (середина XIX ст. - початок 1930-х рр..);
• становлення і розвиток організованого гуманістичного руху (початок 1930-х рр.. - початок 1980-х рр..);
• виділення світського (секулярного) гуманізму в якості самостійного ідейного руху, його остаточне розмежування з релігійним гуманізмом (початок 1980-х рр.. - теперішній час). ^[7]Сучасний гуманізм являє собою різноманітні ідейні руху, процес організаційного оформлення яких почався в період між двома світовими війнами і інтенсивно продовжується в наші дні. Поняття "гуманізм" як визначення власних поглядів на життя застосовують агностики, вільнодумні, раціоналісти, атеїсти, учасники етичних товариств (прагнуть відокремити моральні ідеали від релігійних доктрин, метафізичних систем і етичних теорій з тим, щоб надати їм незалежну силу в особистому житті і суспільних відносинах).Організації прихильників гуманістичних течій, що існують у багатьох країнах світу, об'єднані в Міжнародний гуманістичний і етичний союз (МГЕС). Їх діяльність будується на основі програмних документів - декларацій, хартій і маніфестів, найбільш відомими з яких є:

• Гуманістичний маніфест I (1933),
• Гуманістичний маніфест II (1973),
• Декларація світського гуманізму (1980),
• Гуманістичний маніфест 2000 (1999),
• Амстердамська декларація 2002,
• Гуманізм та його устремління (2003),

Суттєву роль у розвитку гуманістичних поглядів, пропаганді гуманістичних цінностей та координації зусиль гуманістів грають і інші міжнародні та регіональні гуманістичні організації (Світовий союз вільнодумних, Міжнародна академія гуманізму, Американська гуманістична асоціація, Голландська гуманістична ліга,Російське гуманістичне суспільство, Індійська радикальна гуманістична асоціація, Міжнародна Коаліція "За Гуманізм!" та ін)Видатні теоретики сучасного гуманістичного руху і прихильники ідей гуманізму:

• Яаап П. ван Прааг (Jaap P. van Praag, 1911-1981), професор філософії в Утрехті (Голландія), згодом перший голова МГЕС
• Гарольд Джон Блекхіт (Harold J. Blackham, нар. В 1903), Великобританія
• Пол Куртц (Paul Kurtz, нар. в 1925), США
• Корлісс Ламонт (Corliss Lamont, 1902-1995), США
• Сідні Хук (1902-1989), США
• Ернест Нагель (1901-1985), СШААльфред Айер (1910-1989), президент Британської гуманістичної асоціації в 1965-1970Джордж Сантаяна (1863-1952), США

Секуляризм - концепція, згідно з якою уряд і інші джерела права повинні існувати окремо від будь-якого типу релігій та релігійної віри.З одного боку, секуляризм може означати свободу від релігійних законів і навчань і відсутність примусу до релігійного віросповідання з боку держави і суспільства, які мають бути нейтральними в питаннях релігії. З іншого боку, секуляризм може означати концепцію про те, що діяльність людей, особливо політична, повинна бути заснована на доказах і фактах, неупередженої внаслідок релігійного втручання [1].Сучасний секуляризм бере початок у творах античних філософів, таких як Епікур і Марк Аврелій, середньовічних ісламських мислителів (Ібн Рушд), філософів епохи Просвітництва (Дідро, Вольтер, Джефферсон та ін)

 

60. Космоцентризм — філософський напрямок античності, система філософських поглядів, що з'явилася в Стародавній Греції, за якою світ сприймається як космос, різноманітний, гармонійний і, водночас, здатний вселити жах. Всі явища навколишнього світу розглядалися через призму космосу.Впродовж VI–I століть до нашої ери у Стародавній Греції відбувався бурхливий розквіт культури й філософії. За цей період було створено нове неміфологічне мислення, нову картину світу, центральним елементом якої стало вчення про космос.Космос охоплює Землю, людину, небесні світила. Він замкнутий, має сферичну форму й у ньому відбувається постійний кругообіг — все виникає, тече й змінюється. Із чого виникає, до чого вертається — ніхто не знає. Космоцентризм античної філософії — це перший етап розвитку світової філософської думки, який тривав з 6 століття до нашої ери по шосте сторіччя нашої ери. Рання антична філософія була заснована на міфологічному уявленні про світ, який нерозривно пов’язаний з природою та її явищами, тому вона носила назву «фізичної», тобто натуральної. Космоцентризм античної філософії розглядає космос як центр світобудови, в основі якого лежить природна природна гармонія.Головним було питання про походження світу — з чого, з якої матерії, яким чином зародилося життя. Філософи-«фізики» знаходили відповідь в природних явищах, а джерелом порядку і гармонії вони вважали природу. У давньогрецькій мові слово «природа» було протилежністю слова «хаос».Основним завданням своїх роздумів мислителі ставили пошук першооснови буття, якоїсь матерії, з якої зміг зародитися не тільки весь видимий світ, але і розумні одушевлені істоти.Для позначення поняття "першооснова" давньогрецькі філософи ввели термін «Архе». Представники мілетської школи в якості неї розглядали всі можливі природні явища: наприклад, Фалес першоосновою всього сущого називав воду, Геракліт — вогонь, Анаксагор — землю, а Анаксимен — повітря. А представники шкіл нематеріалістіческой спрямованості в якості первородного субстанції називали абстрактні поняття: «дао», «логос», «ейдос», «інь-янь».Справжнім переворотом в філософській думці стала логіка Парменіда, згідно якої «ніщо» не може існувати, а «бути» для речі означає, що вона вже не зможе стати чим-небудь, чим вона не є в поточний момент часу. Такий абстрактно-логічний підхід до пояснення сущого знайшов подальший розвиток у багатьох філософських школах. Зокрема, Демокріт, я