63. Філософія як самостійна галузь знань виникла в стародавньому грецькому суспільстві в VI–V ст. до н. е. Можна виділити такі найбільш загальні специфічні риси:
– теоретичне ставлення до світу (замість образного міфологічного світогляду);
– натурфілософія (не віддиференційована від конкретно-емпіричного знання);
– відсутнє, в основному, свідоме протиставлення мислення і буття (вперше питання про відношення мислення і буття поставив Парменід (VI– V ст. до н. е.) у зв'язку з розподілом буття на чуттєво даний та на світ, що осягається розумом);
– наївний матеріалізм (все загальне в речах (субстанція) розглядається як певна конкретна речова структура);
– стихійна діалектика.
Засновником античної філософії вважається Фалес (624–547 pp. до н. е.) із Мілета. Він першим поставив завдання виявити єдине, основоположне начало розмаїтого світу, що дається людині в її відчуттях. Таким началом він вважав воду. В епоху панування міфологічного світогляду зведення якісного різноманіття речей до єдиної субстанції вимагало глибини та сміливості думки. Визнання як першооснови, єдиного першоначала чогось предметного, матеріального дає змогу стверджувати, що філософія зароджується як матеріалістичний погляд на світ.
Правда, цей матеріалізм характеризується як наївний, оскільки загальне в речах розглядається як якась конкретна речова структура.
Але перший "пролом" у міфологічній свідомості було зроблено. Вслід за Фалесом, Анаксімен за першооснову брав повітря, Анаксімандр – апейрон (гр. – безкінечне, невизначене, незнищуване), Геракліт – вогонь, Демокріт – атоми, Емпедокл – чотири стихії: вогонь, повітря, воду, землю.
Мілетці крім розробки філософських концепцій займалися вивченням конкретних явищ і розв'язанням практичних завдань. Було відсутнє розчленування наукового знання, в поняття "філософія" входили всі галузі знання, тобто її предметом була природа в цілому (натурфілософія). Так, Фалес був і природознавцем, і будівником мостів, вимірювачем пам'ятників, пірамід, храмів у Єгипті, передбачив сонячне затемнення, першим розділив рік на 365 днів. Анаксімандр виготовив сонячний годинник, розробив особливу карту суші та моря.
Античні філософи прагнули вирішити проблему збагнення мінливості, плинності буття.
Геракліт (із Ефеса) стверджував, що всі предмети, а також душа людини походять з одного начала – вогню, – тому що вогонь найбільш рухливий, мінливий, безперервно плинний. Геракліт вперше свідомо розробляє діалектичний погляд на світ і справедливо вважається засновником античної діалектики. Але його діалектика натуралістично-космологічна і споглядальна. Він не доходить до розробки діалектики мислення, діалектики понять. Його заслуга – утвердження діалектичного погляду на природний світ.Проблему руху прагнув вирішити також Зенон. Він висуває свої знамениті апорії (від гр. – трудність, безвихідне становище): "Дихотомія", "Ахілл", "Стріла" та ін. Останні, за Зеноном, стверджують суперечливість руху. В результаті він приходить до заперечення руху, про який свідчать почуття. Знайшовши суперечливість руху, Зенон робить висновок про суперечливість мислення, яке осягає рух. Цим було закладено основу розробки діалектики понять для відображення діалектики об'єктивного світу.
Важливим етапом у розвитку античної філософії було атомістичне вчення Демокріта (460–370 pp. до н. е.).
Демокріт, обґрунтовуючи першоначала, вважав, що об'єктивно існують атоми і пустота. Безкінечна кількість атомів наповнює безкінечний простір – пустоту. Атоми повні, непроникні. Неможливо, щоб в одному і тому самому місті існували два тіла, два атоми. Атоми незмінні, постійні, вічні. Вони рухаються в пустоті, з'єднуються між собою й утворюють безкінечну кількість світів. Оточуючий нас світ – це не що інше як народження та смерть безкінечних світів, що складаються з атомів. Атоми відрізняються один від одного за формою, величиною, порядком і положенням.
Рух – невід'ємна властивість атомів. Рух розумівся Демокрітом не лише як просте, прямолінійне переміщення атомів у пустоті, але і як вихроподібне, в результаті якого виникають, розвиваються та гинуть світи.
Душа, за Демокрітом, теж складається з атомів. Вони – вогненні, гладенькі. Ми вдихаємо в себе вогненні атоми. Дихання не дозволяє вийти з тіла всім вогненним атомам. Якщо їх вийде багато, то настане непритомність, а потім і смерть.
Розвиток світу здійснюється закономірно, причинно, обумовлено. Все має причину, безпричинних явищ немає. Ніякої розумності в світі немає. Відносну доцільність у світі Демокріт називав наслідком тривалого розвитку матеріального світу, комбінацій атомів. Помилково вважав, що немає випадкових явищ і процесів. Випадковим він називав те, причину чого ми не знаємо.
Атомістичне пояснення природи, хоча воно і метафізичне (незмінність атомів), здійснило значний вплив на подальший розвиток природознавства.
Демокріт побудував своєрідне вчення про пізнання. Він вважав, що від предметів, речей витікають найтонші ейдоси, образи. Ці ейдоси є своєрідними копіями речей. Через органи чуттів вони проникають в людину, викликають подразливість, стикаються з вогненними атомами душі і викликають відповідні відчуття, уявлення та думки про речі та предмети зовнішнього світу. Але органи чуттів дають лише матеріал, "темне знання". Більш досконалим органом пізнання Демокріт вважав мозок людини, розум. Мстою пізнання є, за Демокрітом, вивчення причинно- наслідкових зв'язків, встановлення того факту, що основою всіх речей і предметів є атоми.
Послідовник Демокріта Епікур (341–270 pp. до н. е.) приписував атомам відмінність не лише за величиною, формою, положенням і порядком, а й за вагою.
Крім прямолінійного руху атомів, який спричиняється вагою, Бпікур допускав їх самовільне, спонтанне (тобто внутрішньо зумовлене) відхилення від прямої лінії. Тут розвивається глибока думка про активність атомів і визнання елемента випадковості в їх взаємодії, тоді як Демокріт відкидав будь-яку випадковість і переходив певною мірою на позиції фа. талізму.
У теорії пізнання Епікур, як і Демокріт, розвивав ідеї про відображення предметів, що існують поза нами, у відчуттях та мисленні людини. Але на відміну від Демокріта він вважав, що органи чуттів дають абсолютно точне уявлення про властивості та якості предметів і явищ.
Розвиток античної філософії логічно прямував до антропологічної, власне людської проблематики. Вже принцип Протагора ("Людина – міра всіх речей") привчав людей не покладатися на авторитет і прийняту думку, а виходити в усіх судженнях з власного розуміння.
Антропологічний поворот в античній філософії зробив Сократ (470–339 pp. до н. е.). Принципом своїх філософських роздумів Сократ зробив вислів: "Пізнай самого себе". Це означало початок нового етапу в розвитку філософської думки: призначення філософії віднині – не вивчення природи, а пізнання людини.
Сократ прагнув осмислити людину через розгляд специфіки її діяльності. Правда, діяльність розумів у досить вузькому плані – у сфері моральної поведінки. Він ототожнював знання і доброчесність – оскільки людина в своїх діях керується знанням, то має давати собі чіткий, свідомий звіт відносно принципів, якими вона керується.
Сократ висунув важливе філософське положення: основою діяльності людини є загальні поняття, які за своєю природою є ідеальними. Він досліджує природу загальних понять, але виключно у сфері моралі. Аналізу практичної діяльності людини він не торкається.
Походження та знаходження загальних поняті для Сократа є таємницею. З метою знаходження сутності загальних понять Сократ розробляє особливий метод – майєвтику. Це не що інше, як процедура підведення співрозмовника до правильної відповіді шляхом питань, які б наводили, допомагали шляхом знаходження протиріч в судженнях опонента.
Платон (427–347 pp. до н. е.) зробив спробу дати відповідь на питання про походження та знаходження загальних понять. Він вважав, що ідеї (загальні поняття) – це ідеальні зразки або моделі існування всього реального світу, чуттєвого розмаїття речей. Вони існують самостійно в особливому світі, який відділений від природного та соціального буття. Всі конкретні речі і люди існують в силу причетності до ідей, які знаходяться в потойбічному світі. Реальний чуттєвий світ є блідою копією світу ідей.
Концепція Платона – це класичний варіант об'єктивного ідеалізму, на який орієнтувалося багато філософів на наступному двотисячолітньому шляху розвитку філософії.
Платон розробив філософську систему, в якій відобразилися типові уявлення епохи про взаємини людини та світу. Згідно з його твердженням, світ – це всезагальний космос, він – завершений, цілісний, гармонійний. У ньому є місце і суспільному життю людей, і кожній людській істоті. При цьому існує певна аналогія, подібність основних структур світу: космосу, держави, людської душі. Будова всіх їх троїста:
– в космосі – це, по-перше, вищий вічний світ ідей (першообрази чуттєвих речей); по-друге, душа світу (те, що об'єднує світ чуттєвих речей); по-третє, тілесний світ чуттєвих речей;
– в державі – це ієрархія трьох станів: філософи – правителі, воїни – стражники, вільні трудівники (землероби і ремісники);
– в людині – це розумна, шалена (афектна) і пожадлива (хтива) душа.
Платон розглядає людину як єдність душі і тіла. Людська душа безсмертна, причому до народження людини вона перебувала в потойбічному світі і спостерігала блискучий світ вічних ідей. Тому в земному житті душі людини виявляється можливим осягнення ідей як пригадування того, що бачилося раніше. Тілесне начало має специфічно людські ознаки: людина є "...істота безкрила, двонога, з плоскими нігтями єдина з істот, що здатна до сприйняття знань, які ґрунтуються на "міркуваннях".
Тут підкреслюються дві специфічні ознаки людини – і фізичного, і духовного порядку. Сутність людини не зводиться до якоїсь однієї ознаки.
Цікавими є думки Платона стосовно походження та устрою держави. Держава, за Платоном, з'являється як результат властивих від народження людям потреб і самі стани (класи) держави виникають в результаті розвитку природних потреб людини. На його думку, суспільство складається з трьох станів: філософів, які на основі споглядання ідей управляють всією державою; воїнів, основним завданням яких є охорона держави від внутрішніх та зовнішніх ворогів; робітників (землеробів і ремісників), які підтримують державу матеріально.
Платон вважає, що може існувати три основних форми правління – монархія, аристократія і демократія. Кожна із них поділяється ще на дві:
– монархія – влада одного, може бути законною (цар) або насильницькою (тиран);
– аристократія – влада небагатьох, може бути владою кращих або гірших (олігархія);
– демократія – влада всіх, може бути законною або беззаконною (насильницькою).
Всі шість форм державної влади Платон піддає жорсткій критиці. Найгіршими він вважає демократію, олігархію і тиранію і будує власний зразок державного устрою. Створений ним утопічний плав державного і суспільного устрою в історії філософії отримав назву "ідеальної держави Платона".
"Ідеальна держава" – це рабовласницька аристократична республіка або монархія. Платон прагне теоретично обґрунтувати аристократичну форму рабовласницької держави. Він робить спробу розробити засоби, за допомогою яких можна було б втілити ідеальну державу в життя: необхідно встановити спільність дружин та дітей воїнів (стражів), позбавити їх власності, з дитинства виховувати в них військову доблесть; на чолі держави мають стояти філософи, які від природи здатні пізнавати буття та істину, досягти ідеї блага, яка, знаходячись за межами буття, так само сяє в світі ідей (і осягається розумом), як у світі видимому – сонце.
Одним із найвидатніших античних філософів був Арістотель (384–322 pp. до н. е.) – учень Платона, вчитель Александра Македонського. Він суттєво трансформував систему об'єктивного ідеалізму. Критикує теорію ідей Платона ("Платон мені друг, але істина дорожча"). На відміну від останнього, який стверджував самостійне, окреме одне від одного існування світу ідей і світу речей, Арістот1ель вважає, що сутність речі невід'ємна від самої речі. Річ існує сама по собі, незалежно від ідеї.
Арістотель виділяє чотири види причин, що спричиняють існування речей:
– матерія, тобто те, з чого виникають речі (мідь для статуї, глина для горщика);
– форма, яка перетворює пасивну матерію і робить річ саме такою, конкретною річчю. Поняття форми в Арістотеля близьке платонівському поняттю ідеї, як моделі речей;
– рухаюча причина, те, звідки йде початок руху, що оформлює матерію (Арістотель: рухаючою причиною дитини є батько);
– цільова причина, те, заради чого відбувається переміна (здоров'я – мета прогулянки).
Завдяки сумісній дії всіх чотирьох причин і існують речі, що несуть свої начала у собі самих, мають власну сутність. Форма – активна, матерія – пасивна. Матерія – лише можливе буття речі, форма надає речам їх дійсне буття. Становлення речі визначається ентелехією (внутрішньою метою руху), тим, заради чого вона є, існує. Цим самим Арістотель вперше у філософії, у чітко усвідомленій формі сформулював проблему телеології, тобто вчення про доцільність світу.
Історичною заслугою Арістотеля є створення логіки як методу пізнання дійсності. За Арістотелем, логіка є органон, тобто власне людський винахід.
Великим відкриттям Арістотеля є усвідомлення якісної відмінності суспільного життя від природного буття і розуміння людини як істоти суспільної, існування якої можливе лише в суспільстві.
Але загальний світогляд рабовласницького суспільства вплинув навіть на видатний розум Арістотеля. Це проявилося у поясненні ним рабства. Рабів він позбавляє не лише умовного громадянства, але й людськості взагалі: "раб є знаряддям, що говорить". Явище рабства, як і держави, Арістотель виводить з природи. Він не розумів, що це суспільне явище.
64. Лекція на тему „Філософія Нового часу та Просвітництва (ХVІІ- ХVІІІ ст.)”
1. Емпіризм і раціоналізм як основні напрями у філософії Нового часу
2. Філософська думка в Англії (ХVІІ- ХVІІІ ст.)
3. Раціоналістичні системи Б.Спінози та Г.Лейбніца
4. Філософія Просвітництва
1. Емпіризм і раціоналізм як основні напрями у філософії Нового часу
Новий час – доба видатних досягнень у науці, культурі та філософії. Першу половину цієї доби (ХVІІ ст.) визначають як століття геніїв, вільнодумців, а другу (ХVІІІ ст.) – як століття Просвітництва. Основними напрямами у філософії цієї доби були емпіризм і раціоналізм.
Емпіризм – напрям у філософії, який проголошує, що основний зміст наукове пізнання отримує з чуттєвого досвіду. Розум не дає ніякого знання, а лише систематизує дані чуттєвого досвіду.
Засновник емпіризму - англійський філософ Френсіс Бекон.
Видатні представники емпіризму: Томас Гоббс, Джон Локк (Англія), Джон Дьюї (США).
Раціоналізм - напрям у філософії, що визнає розум єдиним джереломі достовірною основою пізнання й поведінки людини.
Найвідоміші представники раціоналізму: Рене Декарт, Бенедикт Спіноза.
2. Філософська думка в Англії (ХVІІ- ХVІІІ ст.)
Першим філософом Нового часу, засновником англійського матеріалізму та емпіризму вважається англійський філософ Френсіс Бекон (1561 - 1626).
Основні твори: "Новий Органон", "Про гідність і примноження наук".
Народився Ф. Бекон в сім'ї одного з найвищих урядовців єлиизаветинського двору, навчався в університеті Кембриджа, готував себе до державної служби, зробив блискучу кар'єру. У 1617 р. став хранителем великої печатки, лордом-канцлером і пером Англії, котрому король доручав управління державою. Але державна кар'єра філософа дуже швидко зазнала краху. Ф. Бекона звинуватили в хабарництві, і він мусив визнати свою провину на суді. Суд позбавив Бекона всіх відзнак і присудив до ув'язнення та великого штрафу. Король скасував цей вирок, але політична кар'єра Бекона скінчилася, проте такий поворот у його житті мав і позитивні наслідки: Бекон цілковито піддався іншій своїй пристрасті - науці.
Серед численних філософських питань, над якими він працював протягом життя, провідне місце посідає проблема могутності людського знання й експериментального дослідження природи. Виступивши провісником нової науки, Ф. Бекон започаткував емпіризм як методологічний напрям у науковому пізнанні. І в цьому полягає непересічне значення його філософських праць.
Ф. Бекон відкрив для нас царину наукового знання як такого. Його філософські ідеї поширилися далеко за межі XVII ст. Філософ прагнув звільнити людський інтелект від влади фальшивих теорій і необґрунтованих фактів, спрямувавши його на неупереджене дослідження буття. І тому його філософія зберігає своє значення, залишаючись співзвучною тим настроям, що панують і в науці XXI ст.
Основні погляди Ф. Бекона
- Головне покликання філософії – пізнання природи й опанування її силами;
- для опанування силами природи необхідно розробити новий метод - метод індукції;
- існують "привиди" ("примари"), які перешкоджають людині отримати істинне знання:
1) "привиди роду" пов'язані з недосконалістю самого людського розуму. Розум домішує до природи речей свою природу;
2) "привиди печери" - неправильне виховання, погані звички;
3) "привиди площі" - породжуються спілкуванням;
4) "привиди театру" - сліпа віра в авторитети;
- існують три шляхи пізнання:
1) "шлях павука" - спроба людського розуму виводити істини самого себе;
2) "шлях мурахи" - нагромадження голих фактів;
3) "шлях бджоли" - перетворення емпіричних фактів на наукову істину.
Томас Гоббс (1588-1679) - англійський філософ, політичний теоретик, засновник новоєвропейського атеїзму.
Основні твори: «Про тіло», «Про людину», «Про громадянина» «Левіафан».
Т. Гоббс народився в родині сільського священика здобув гарну освіту, закінчив один із коледжів Оксфордського університету. Ще в дитинстві Гоббс чудово засвоїв латину й грецьку мову, в університеті вивчав філософію Аристотеля і фізику. Неабияку роль у становленні його наукових поглядів відіграло знайомство з італійським ученим Галілео Галілеєм. Т. Гобс допомагав Ф. Бекону в роботі й був його особистим секретарем.
Важливим елементом філософської системи Т. Гоббса є вчення про моральні аспекти людської діяльності. Природі людини, за Т. Гоббсом, властиві прагнення до самозбереження, себелюбство, жадібність. Усе життя людини є складною грою пристрастей та інтересів, що наближає людину до тваринного світу. Поняття добра і зла Гоббс розглядає у зв'язку з відчуттями задоволення і незадоволення, що їх переживає людина. На відміну від математики, предмет якої не викликає пристрастей і не зачіпає людських інтересів, наука про мораль і не може сформулювати свої положення так, щоб вони не заперечувались людьми. Гоббс був переконаний: якби математична істина, згідно з якою три кути трикутника дорівнюють двом прямим, суперечила б чиїмось інтересам учення геометрії було б відкинуто, а математичні книги - спалені.
Хоча Гоббс мав серед сучасників небагато прихильників, його філософське вчення відіграло важливу роль у подальшому розвитку матеріалістичної філософії. Він був одним із засновників соціології Нового часу, батьком семіотики як науки, привертав до себе увагу як політолог, котрий розкрив анатомію диктатури як форми державної влади.
Джон Локк (1632 - 1704) народився в пуританській сім'ї. Його батько був судовим чиновником. Дж. Локк навчався у вестмінстерській монастирській школі, а потім - в Оксфордському університеті. Найтісніші контакти він установ з англійським хіміком Р. Бойлем, виявляв інтерес до філософії, вивчаючи твори П. Гассенді й Р. Декарта.
Свою теорію пізнання Дж. Локк починав із критики розвинутої в межах раціоналістичної філософії теорії вроджених ідей. Підґрунтя цієї теорії було закладене Р. Декартом. Дж. Локк прямо й недвозначно стверджував: "В душі немає вроджених принципів". Дж. Локк не тільки матеріаліст, він репрезентував протилежний раціоналізмові методологічний принцип є емпіризм. Його полеміка з прихильниками раціоналістичної методології й теорії пізнання - невід'ємною складовою історії філософської думки Нового часу. Саме з Локкової філософії починається істерія британського емпіризму XVIII ст. Велику увагу Дж. Локк приділяв суспільно-політичним проблемам, і став одним із перших теоретиків правової системи буржуазного суспільства.
Основні погляди Дж. Локка
• Критикує теорію "вроджених ідей". "Вроджених ідей немає", а людський розум на початку – tabula rasa (чиста дошка, на якій досвід пише свої письмена);
• усі людські знання мають досвідне походження;
• усі чуттєві якості поділяються на первинні та вторинні. Первинні - об'єктивні якості (протяжність, фігура, рух, вага тощо), вторинні - суб'єктивні (колір, запах, смак, звук тощо);
• людині притаманні природні права, які є даром Божим усьому людству, - право на життя, свободу і власність;
• власність - результат особистої праці людей;
• саме власники становлять основу суспільного життя й держави;
• "головною метою вступу людей до суспільства є прагнення мирно й безпечно користуватися своєю власністю, а головним знаряддям і засобом для цього слугують закони".
У першій половині XVIII ст. в Англії домінувала філософія Дж. Локка, однак у духовному житті англійського суспільства посилилися і консервативні настрої. Одним із філософських теоретиків консерватизму був Джордж Берклі (1685 - 1753), автор класичної системи суб'єктивного ідеалізму.
Народився Дж. Берклі на півдні Ірландії, освіту здобув у коледжі Св. Трійці Дублінського університету, в університеті зацікавився філософією. основні праці: "Дослід щодо нової теорії зору", "Трактат про принципи (іюдського знання", "Три розмови між Гіласом і Філонусом". Остання праця Написана у формі діалогу, учасники якого уособлюють позиції матеріалізму (Гілас) та ідеалізму (Філонус). Зрозуміло, що у цій філософській дискусії переміг Філонус.
Філософ багато мандрував країнами Європи, захищав релігійну етику, здобув сан єпископа. Долаючи вади локкової концепції, Дж. Берклі запропонував ідеалістичний варіант сенсуалізму. Апелюючи до здорового глузду, він заперечив реальне існування загальних і абстрактних ідей. Він стверджував, що єдиним об'єктом пізнання можуть бути лише конкретні речі, які сприймаються чуттєвим шляхом. За Берклі, існує лише те, що сприймають органи чуттів. Це і є позиція радикального сенсуалізму. Інакше кажучи, існувати для Дж. Берклі - означає сприйматися. Коли ведуть мову про безумовне існування речей, незалежно від їхнього відношення до нашої чуттєвості, то це щось незрозуміле. Реальне існування речі та її відчутність, твердив філософ, невіддільні одне від одного: "Об'єкт і чуттєвість насправді одне й те саме і не можуть бути абстраговані одне від одного".
Міркування Дж. Берклі про зв'язок між чуттєвим сприйманням і існуванням предметів і явищ слушні. Факт такого існування для людини справді невіддільний від факту їх чуттєвого сприйняття, але це зовсім не означає, що речі існують лише тоді, коли вони сприймаються, що вони можуть існувати самі по собі. Кожна з речей, за Дж. Берклі, наприклад, є сукупністю різноманітних чуттєвих ідей. Зір дає мені ідею червоного, жовтого або іншого кольору. На дотик я сприймаю ідею твердого, кулеподібного. Смак дає мені ідею солодкого або кислого. Сукупність цих ідей я називаю яблуком так кожна окрема річ є лише сукупністю ідей, що даються моєю чуттєвістю Дж. Берклі вважав, що всі тіла, з яких складається всесвіт, не мають жодного існування поза нашим духом.
Свою філософію Дж. Берклі розглядав як спосіб подолання скептицизму. Він наголошував, що відчуття, чуттєві речі - єдина й остання реальність, з якою ми маємо справу. Що ж до речей поза нашим чуттєвим досвідом, то будь-які абстрактні міркування про них позбавлені сенсу. Саме в цьому полягає сутність суб'єктивного ідеалізму Дж. Берклі. Філософ, безумовно, мав рацію, наголошуючи на суб'єктивному характері всіх наших відчуттів. За способом існування вони справді суб'єктивні й цілком антропоморфні. Проте це означає, що ці відчуття позбавлені будь-якого об'єктивного змісту, що вони жодним чином не відтворюють об'єктивні властивості предметів і явищ. Сучасні психологія і фізіологія нагромадили достатньо аргументів на користь того факту, що чуттєве сприйняття будується саме як процес уподібнення. Відображаючи зовнішні предмети та явища, суб'єктивна діяльність певного органа, уподібнюється певним предметним якостям, а суб'єктивний образ виникає як переживання такої подоби.
Філософська точка зору, коли весь світ зводиться до суб'єктивних переживань окремої людини, називається соліпсизмом. Дж. Берклі прагне уникнути крайнощів соліпсизму. Коли йдеться про те, що тіла не існують незалежно від духу, наголошує він, "я маю на увазі не цю або ту індивідуальну душу, але всі душі, хоч якими б вони не були". Отже, світ, за Дж. Берклі, складається з певної сукупності суб'єктів, душ, здатних до сприйняття предметів і явищ. За цих умов ми стикаємося з цілою низкою проблем. Так якщо способом існування чуттєвих речей є їх сприймання, то з цього випливає парадоксальний висновок, що світ у цілому і кожна окрема річ мають щоразу зникати, тільки-но їх перестають сприймати. Аби уникнути цього парадоксу Берклі припускає існування безлічі людських душ. Якщо ж предмет чи явище не сприймаються жодною з людських душ, то вони існуватимуть у сприйнятті Бога. Отже, суб'єктивний ідеалізм Дж. Берклі доповнює ідеалізмом об'єктивним.
Таким чином, Дж. Берклі визнав існування світу в трьох випадках:
• коли світ сприймає людське "Я";
• коли світ сприймає "хтось";
• коли світ існує у розумі Бога як сукупність "ідей", що становлять єдино можливе підґрунтя людських відчуттів.
Усе вищезазначене дає підстави зробити висновок, що суб'єктивний ідеалізм Дж. Берклі нерозривно пов'язаний з релігією, вірою в Бога. Як Релігійний діяч, свою філософію він розвивав як апологетику й обґрунтування віри і засіб спростування матеріалізму та атеїзму.
Основні ідеї Дж. Берклі
• Існує лише те, що сприймають органи чуттів;
• кожна річ є сукупністю різноманітних чуттєвих ідей:
• відчуття - єдина реальність, з якою ми маємо справу;
• світ складається з певної сукупності суб'єктів, душ, здатних до сприйняття предметів і явищ;
• якщо предмети та явища не сприймаються людиною, то вони сприймаються Богом.
Викладений послідовно сенсуалізм приводить не тільки до соліпсизму, а й до скептицизму, що його у добу Нового часу репрезентував англійський філософ Девід Юм (1711 - 1776), який завершив лінію британського емпіризму.
Народився: Д. Юм в Единбурзі, в родині незаможного дворянина, здобув юридичну освіту в Единбурзькому університеті, намагався займатися комерцією. У віці 26 років Д. Юм написав першу філософську працю "Трактат про людську природу". Починаючи з 1752 р., він обіймав посаду бібліотекаря юридичного товариства в Единбурзі, написав низку праць із історичної, політичної та моральної проблематики.
У своїх філософських працях, найвідомішими серед яких були "Трактат про людську природу" та "Дослідження щодо людського пізнання", Д. Юм розвинув емпіричну філософію Дж. Локка. Критики Юмової філософії слушно звертають увагу на те, що він усував головне гносеологічне питання про взаємозв'язок речей та ідей, об'єктивних якостей та відчуттів. Дійсно, Д. Юм відмовлявся розглядати цю проблему. Він просто констатував факт наявності чуттєвих вражень у людській душі. Головне ж, що цікавить філософа, - це співвідношення чуттєвих вражень та ідей. Первинними Д. Юм вважав саме враження, а вторинними - похідні від них ідеї. Всі ідеї людина отримує не інакше як від чуттєвих вражень: "Ми нездатні сформувати правильну ідею про смак ананасу, без того, щоб насправді скуштувати його".
Не заперечуючи об'єктивного існування причинного зв'язку, Д. Юм заперечував упевненість більшості науковців у тому, що наші поняття адекватно відображають цей зв'язок. Якщо цей зв'язок і є, то він залишав недоступним нашому пізнанню, не здатному вийти за межі чуттєвого досвідом. Ми не можемо нічого знати й про ті об'єктивні причини, які породжують нам власні перцепції (сприйняття). В досвіді ми маємо справу лише з перцепція ми, ані на крок не виходимо за ці межі. Отже, будь-які міркування про зовнішнє буття, що начебто спричинює нашу чуттєвість, так само безпідставні. Наше власне тіло й зовнішні щодо нього предмети і явища - насправді лише наше сприйняття, тому ніякого зовнішнього буття для нас не існує. Це не більше як ілюзія, яку легко зруйнувати за допомогою простого експерименту. Достатньо злегка натиснути на око, і зображення роздвоїться. А те, що сприймається - зовнішній предмет чи явище, виявить свою справжню сутність - бути лише чуттєвим образом. За Д. Юмом, жодна людина не сумнівається, що дерево, будинок і т.п. існують незалежно від нас. Проте довести це, спираючись на досвідне знання, ми не можемо, тому що у нас немає вражень зовнішнього буття. Розуму реально не дано нічого, крім чуттєвих сприймань, а знати, що поза ними ми не можемо. "Насправді, - відзначав Д. Юм, - ми ні на крок не можемо вийти за межі самих себе й не сприймаємо ніякого існування, окрім тих перцепцій, що з'явилися в межах цього вузького кола. Цей універсум нашої уяви немає жодної ідеї, крім тих, що були породжені тут." Цей вислів якнайкраще характеризує скептицизм Д. Юма. Цей скептицизм полягає у запереченні пізнаванності об'єктивного світу і зв'язків міме предметам явищами.
Слід наголосити, що, на відміну від Берклі, Д. Юм не відкидав зовнішнє буття як таке, але й не визнає можливості щось знати про нього. За Д. Юмом ідея зовнішнього існування, так само як ідея причинності й необхідності, не має реального змісту, оскільки вони не даються чуттєвим сприйняттям. Єдиною підставою для них може бути віра.
Свій скептицизм Д. Юм спрямовував на основні філософські поняття такі як субстанція, причина, необхідність, буття, дух. Він висловлював сумнів щодо можливості знати не тільки матерію, а й Бога. Не тільки зовнішні для нього об'єкти, а й наша власна сутність залишається нам недоступною.
З позицій скептицизму Д. Юм підходив і до розв'язання проблеми релігії. Він критикував релігійні погляди за антропоморфізм, висміював релігійні обряди, забобони, віру в чудеса. Все не дає підстави визнати Д. Юма однодумцем просвітителів.
За Д. Юмом, перші релігійні уявлення були викликані не споглядання природи, "але турботами про життєві справи, а також тими повсякчасним надіями й побоюваннями, які спонукають розум людини до дії". Оскільки люди схильні уподібнювати всі інші явища до себе, вони наділили невідомі причини людськими рисами. Так Д. Юм пояснює антропоморфізм перших релігійних уявлень. Персоніфікація незнаних причин, від яких залежить щастя і нещастя людини, породила в її уяві богів.
Не можна вважати Д. Юма атеїстом на тій: підставі, що він критично ставився до традиційних релігій з їхніми обрядами та забобонами. Ведучи мову про негативне ставлення Д. Юма до релігії, треба визнати, що в протистоянні науки й релігії симпатії Д. Юма були на боці саме науки. У цьому випадку варто пригадати відомий вислів Ф. Бекона, що його любив повторювати Д. ІОм: філософія в невеликій дозі робить людей атеїстами, а у великій - примирює їх з релігією. В цілому ж скептичне ставлення Д. Юма до традиційних релігій ґрунтувалося на емпіризмі. Він був переконаний, що релігійні догми, віра в надприродні чудеса, потойбіччя суперечить чуттєвому досвіду і здоровому глузду.
Отже, скептицизм шотландського філософа завершує емпіричну лінію в британській філософії XVIII ст. Д. Юм створив оригінальну філософську систему, підґрунтя якої становили емпіризм і феноменологія. Ця філософія справила значний вплив на подальший розвиток англійської філософської думки. Вона стала теоретичною основою майбутнього позитивізму Дж. Ст. Мілля і Г. Спенсера.
Основні ідеї Д. Юма
• Усуває головне гносеологічне питання про взаємозв'язок речей та ідей, об'єктивних якостей та відчуттів;
• у співвідношенні чуттєвих вражень з ідеями первинними вважає враження, а вторинними - похідні від них, ідеї;
• заперечує існування причинного зв'язку між предметами та явищами;
• людина не може нічого знати про ті об'єктивні причини, які породжують її власні сприйняття (перцепції);
• наше власне тіло і зовнішні предмети та явища - це лише наші сприйняття. Ніякого зовнішнього буття для нас не існує;
• не тільки зовнішні щодо нас об'єкти, а й наша власна сутність залишається для нас недоступною. Це яскраво виражений скептицизм Д. Юма, який полягав у запереченні пізнаванності світу і зв'язків між предметами та явищами.
Рене Декорт (1596-1650) - родоначальник нової філософії у Франції, автор теорії дуалізму.
Основні твори: "Міркування про метод", "Основи філософії"".
Народився Р. Декарт (латинізоване ім'я Ренатус Картезіус) у дворянській родині на півдні Франції, в невеликому містечку Лає, навчався в єзуїтській школі. Схоластичне шкільне викладання на все життя викликало в Декарті огиду до цієї філософії. Натомість він захопився математикою, після закінчення школи вивчав медицину та інші науки, служив в армії баварського короля. У 1628 р. Р. Декарт вирушив до Голландії, де прожив два найплідніші десятиліття. Там він написав свої головні філософські та природничонаукові праці.
Першою його філософською працею був методологічний тракт "Міркування про метод". Цей твір став своєрідною програмою для нової науки, підґрунтям усього європейського раціоналізму. Філософ обстоював думку про безмежні можливості людського розуму.
Метод Р. Декарт докорінно відрізнявся від наукового методу Ф. Бекона. Останній виходив із того, що лише чуттєвий досвід, експеримент може бути джерелом достовірного знання. На думку ж Декарта, джерелом достеменне знання може бути тільки людський розум, інтелект.
На відміну від Р. Бекона, для якого уособленням наукового методу була індукція. Р. Декарт послуговувався методом логічної дедукції. Він одним із перших почав розрізняти інтелектуальну інтуїцію, тобто безпосереднє "бачення" розумом, і чуттєву.
Важливою ознакою раціоналізму є уявлення про те, що розум людини не порожній. Він із самого початку містить у собі вічні й необхідні істини. Як і Ф. Бекон, Р. Декарт критикував схоластику, прагнув філософськи обґрунтувати новий тип наукового знання і розробити відповідний йому метод. Проте погляди на сутність цього методу в них були різні. Ф. Бекон пішов шляхом емпіризму, Р. Декарт створив систему раціоналізму. Перший сповідував матеріалізм, другий - філософський дуалізм.
Основні погляди Р. Декарта
• Джерелом достеменного знання є розум;
• сходження істини починається із сумніву;
• сумнів - це мислення, звідси: "Я мислю, отже я існую";
• субстанція - це річ, яка існує так, що не потребує для свого існування нічого, крім самої себе;
• вищою субстанцією є Бог:
• Бог створив дві субстанції - матеріальну і духовну. Існування духовної субстанції не залежить від матеріальної, і навпаки. Звідси – дуалізм Декарта;
• вроджені ідеї існують завжди у розумі Бога і людини, передають покоління до покоління. Такими ідеями є: "Бог існує", "число існує, "душа існує" тощо;
• методом пізнання є дедукція - перехід від загального до конкретного.
3. Раціоналістичні системи Б. Спінози та Г. Лейбніца
