СЛОВНИК ТЕРМІНІВ 5 страница

73. Конечність людського буття. Проблема смислу життя людини.

Одним із могутніх, можна сказати майже абсолютних, обмежень для людини постає смерть.

Конечність надає людському існуванню сенсу оскільки робить людське життя визначеним, завершеним. Не можна сказати, щоби невизначена за часом тривалість була зовсім позбавлена сенсу, але в своїй реальності людина у багатьох відношеннях постає кінцевою, обмеженою. Для людини питання про безмежність постає, як ми це вже бачили при розгляді проблеми свободи, не в плані відсутності будь-яких меж, а в плані існування можливостей для їх подолання та розширення.Якби ми були безсмертні, то могли б спокійно відкладати кожен свій вчинок на безмежний час. Але перед обличчям смерті як абсолютного й неминучого кінця, як межі наших можливостей, ми зобов'язані максимально використати відведений нам час, не втратити жодної можливості наповнити життя сенсом і змістом. У підвалинах сенсу людського існування лежить принцип незворотності, він накладає на людину відповідальність за свою долю, робить цю відповідальність невідворотною.Людина знає про існування смерті, але водночас у ній живе прагнення безсмертя, яке свідчить про те, що не лише смерть, а й безсмертя постає реальним моментом і чинником людського життя. Це значить, що людське життя набуває завершеності та сенсу через смерть, але ця завершеність передбачає існування зв'язків, що виводять це ж обмежене життя за його власні межі, у певну неперервність та тривалість вищого та ширшого плану.Окреме життя набуває значущості лише тому, що існують інші життя, що із смертю окремої людини не зникає людство, а в разі останньої події - не зникає та лінія всесвітніх зв'язків, у межах яких життя стало можливим та здійснилося, і т. ін.Наведене міркування дозволяє розглядати смерть та безсмертя у органічній єдності, і, окрім того, розглядати їх на різних рівнях та в різних проявах.По-перше, слід мати на увазі те, що смерть не постає зовнішнім у відношенні до життя явищем, яке, як інколи здається, раптово та ззовні вривається у життя; вмирати може лише те, що живе, а тому все людське життя супроводжується моментами незворотності та вмирання. Наприклад, ми не можемо повернути тих подій, які вже відбулися та відійшли від нас у часі; І біологічно наше життя супроводжується народженням нових клітин в організмі та відмиранням старих. У цьому плані смерть постає як припинення усіх припинень, як остаточне припинення нашого життя у певних його якостях.По-друге, навіть біологічно ми стикаємося не лише зі смертю, а Різ моментами безсмертя, оскільки ми майже безсмертні генетично (гени не зникають доти, доки існує даний вид живих істот), частково безсмертні у своїх дітях, а частково - взагалі у всякому живому, органічному процесі.Проте, ми чудово розуміємо, що такого роду безсмертя нас може тішити мало, оскільки нас не стільки хвилює питання про живе як таке, скільки про своє особисте, індивідуальне життя, тобто для нас питання про безсмертя звучить у варіанті запитання Л. Толстого: "А чи залишиться щось у світі після припинення мого фізичного існування?".Тому, по-третє, питання про смерть та безсмертя обертається для нас питанням про природу та долю в нашому єстві того, що перевершує фізичне. Тобто, йдеться про безсмертя душі. В історії людства відомі різні варіанти тлумачення питання про долю людської душі: атеїзм, матеріалізм та натуралізм, як правило, не визнавали і не визнають ні душі, ні можливості її існування поза конкретним тілом. Різного роду релігії, навпаки, наполягають на безсмерті душі та неминучості її певної відплати за наміри та вчинки після припинення фізичного існування певної людини. Нарешті, існують концепції перевтілення душі, згідно з яким вона є безсмертною, але реально може діяти лише у з'єднанні із тілом, тому після смерті останнього відроджується в іншому тілі, несучи із собою всю інформацію про попереднє життя і спокутуючи їхні провини. Як свідчать численні опитування громадської думки, більшість людей у розвинених, цивілізованих країнах вірить у те, що душа не вмирає разом із тілом, а тому вірить і у те, що вчинене у земному житті буде позначатися на її подальшій долі. Слід сказати, що у концепції безсмертя душі та посмертному відродженні людини не так вже й багато фантастичного; принаймні, сьогодні, коли генна інженерія впритул підійшла до здійснення клонування живих організмів, ця концепція взагалі набуває досить конкретних окреслень. Сучасна інформатика вже сьогодні має можливості зберігати невизначено тривалий час інформаційний еквівалент певної особистості; хто знає, можливо це є одна із перспектив реального досягнення особистісного безсмертя? Можливо, згодом цей інформаційний еквівалент особистості можна буде "прищеплювати" конкретним людям (особливо — нащадкам).По-четверте, незрівнянно повніше індивідуальне існування увічнюється у творіннях культури, де творець проявляється з усіма особливостями свого мислення, почуттів, світосприйняття, темпераменту, переплетіння свідомого та несвідомого та ін. На сьогодні саме культурно-історичний процес розвитку людства здатний вже виводити людину за її земного життя за межі свого індивідуального та конкретно-історичного існування і включати у діалог із особистостями минулого, передавати естафету людям майбутнього.Окрім цього можна назвати ще й такі виявлення безсмертя:історичне, яке внаслідок незворотності минулого робить унікальним те місце, що його займає кожна людина в історичному процесі життя;соціальне, що постає як реальність впливу життя людини на думки і вчинки своїх сучасників і прийдешніх поколінь.Отже, людина є єдністю вічного і тлінного, скінченого і нескінченного. Як жива істота людина не може не жахатися смерті, не відчувати страху перед нею, проте реальне осмислення феномену людини дозволяє стверджувати, що смерть не постає для людини явищем виключно негативним.Ще давньогрецький філософ Епікур у свій час стверджував, що людина повинна дякувати богам за те, що нікому не надано насильно утримати її в цьому житті. Відомо й те, якої величі набуває в людській духовності феномен людської самопожертви, особливо тоді, коли він здійснюється заради інших людей. Людина причетна і до смерті, і до вічності; останнє засвідчує саме той момент, який ми вже відзначали неодноразово: життя (і буття) людини не можна звести до життя її організму. Прагнення безсмертя, боротьба за нього постає показником того, наскільки людина спромоглася фактор своєї причетності до вищого і вічного реалізувати в практичному плані, наскільки вона засвоїла природне, в тому числі - і в собі.У кінці XX ст. проблема смерті людини виявила себе у кількох нових аспектах: це є проблеми тонування людини (відтворення генетичного "двійника" людини), проблема "евтаназії"("щасливої смерті"). Про клонування вже згадувалось, а "евтаназія " пов'язана із питанням про те, чи можна людині, що страшенно страждає від болю, проте точно доживає останні дні, допомогти піти із життя безболісно? Як з'ясувалося, на це питання не існує єдино можливої правильної відповіді; з одного боку, якщо "евтаназію "узаконити, навряд чи хто дасть гарантію того, що її не будуть використовувати зі злочинними намірами, з іншого боку, в разі її узаконення зникнуть стимули пошуку інших шляхів боротьби із передсмертним стражданням. У той же час не можна робити і тих, хто страждає, бранцями прогресизму. Деякі країни сьогодні схильні узаконити "евтаназію", проте інші рішуче наполягають на її забороні. Врешті, якщо ми визнаємо право людини розпорядитися вчасним життям, то. напевне, повинні визнати і лише її право вирішувати питання про "евтаназію ". Все інше—питання про соціальні, моральні, релігійні, сімейні наслідки такого вирішення — вирішується суспільством в залежності від його стану та рівню розвитку. Але останнє, як відомо, інколи може значно перевершити право окремої людини.Як бачимо, залежно від того, на якому рівні розглядають природу людини, формуються ті чи інші уявлення про смертність, безсмертя і комплекс пов'язаних з ними моральних проблем.З питанням про смерть та безсмертя органічно пов'язане і питання про сенс людського існування. З усвідомленням себе в якості особистості, а тим більше - індивідуальності, людину починає хвилювати питання: чи є у процесі людських народжень і смертей якийсь вищий сенс, ніж просто продовження тваринного життя у зміні популяцій. Людина на деякий час може забути про це питання, зануритись у щоденні турботи, віддатися справам —громадським, особистим, професійним. Але повністю звільнитися від питання про сенс життя вона не може, бо, вчасне, не вона ставить це питання, а саме життя ставить його перед людиною (особливо — в ситуаціях вибору) і змушує її відповідати на нього - і то не лише словами, а й вчинками Отже, знаходження сенсу буття — це питання не лише самопізнання людини, а її самоздійснення.Питання про сенс буття — це питання про існування у людини таких життєвих цінностей, орієнтирів, ідеалів, принципів, під які вона може підводити більшість ситуацій або вирішень, з якими стикається у житті. Якщо певне конкретне явище узгоджується із названими провідними життєвими орієнтирами, людина бачить у ньому сенс; якщо входить у зв'язок із ними, проте, за змістом їм суперечить, людина його не приймає, відкидає, засуджує; якщо ж таке явище взагалі не стикується із життєвими орієнтирами, воно постає для людини як безглузде, позбавлене сенсу.Таким чином, питання про сенс передбачає наше вміння оцінювати реальні події та явища власного життя, тобто вміння оперувати як стратегічними життєвими цінностями, принципами та орієнтирами, так і знаннями про життя, дійсність, людину. В сенсі, тим більше—сенсі життя, концентруються найперші людські цінності і прагнення, в ньому людське життя постає сконцентрованим, цілісним. Ось чому найпростішою відповіддю на питання проте, в чому полягає сенс життя, може слугувати така: у таму, за що ви згідні віддати своє життя. Стає також зрозумілою і теза одного кіногероя: знати відповідь на питання про сенс життя, це всеодно, що знати дату своєї смерті. Тут ціна життя та сенс ототожнюються, а смерть постає лише як остаточне засвідчення такої ціни. Але, окрім цього, в даному вислові проблискує ще й такий момент: поки життя триває, воно постає відкритим майбутньому, і, отже, лишається можливість здійснення вчинків, що можуть подати все життя дещо в іншому ракурсі. Звідси випливає досить поширена теза про те, що виший сенс людського життя полягає в пошуку та продукуванні сенсів.Звідси стає зрозумілим, що сенс—це виключно людське явище. Коли людина вміє його вбачати у дійсності, ним оперувати, вона йде попереду стихійних процесів життя, принаймні, претендує на те, щоби взяти своє життя у своє свідоме вирішення та врегулювання. Ясно також і те, що поза людиною з її життєвими прагненнями, інтересами, жаданнями сенсу не існує, а тому стає зрозумілою філософська теза про те, що саме людина наділяє дійсність сенсами, хоча сама ця дійсність постає умовою і підставою для смислового відношення.Звичайно, далеко не кожна людина ставить та вирішує питання про сенс свого життя, але реально воно все одно вписується у певний образ людського самовиявлення. Тому можна виправдано стверджувати: якщо ми самі не дбаємо про сенс свого життя та не реалізуємо його, то його за нас буде реалізовано—чи то стихією життя, чи то іншими людьми. Філософія ж однозначно наставляє нас на те, щоби ми були гідними дарованого нам випадку нашого життя і розпорядилися ним належним чином, тобто—із думкою про сенс, життєві вчинки, відповідальність, реалізацію себе і своєї свободи.Творчість і свобода надають сенсу видам людської діяльності і є передумовами самореалізації особистості. Прагнення здійснити сенс життя є основним мотивом людської поведінки, який не виводиться з інших потреб, а навпаки - визначає їх. Він притаманний усім людям і є рушійною силою розвитку особистості.=Висновки=Людське буття настільки складне, розмаїте, варіативне, що це дає можливість розуміти людину як мікрокосм, як своєрідне зосередження, фокусування потенцій світу, виведення їх у виявлення та окреслення з найбільшою повнотою і виразністю.Зазначені характеристики людини пов'язані з її біологічною неспеціалізованістю, а отже — універсальністю, унаслідок яких людина постає суб'єктом історичного процесу. Основою специфічно людського способу самоутвердження у світі постає людська діяльність, спрямована на створення сфери соціокультурних процесів. У цій діяльності людина набуває власне людських якостей, проявляючи водночас свої сутнісні сили та багаторівневу складність своєї природи.Людська індивідуальність є вищою сходинкою у людському самовдосконаленні. Формування індивідуальності передбачає певну орієнтацію у цінностях людського буття, серйозне ставлення до питання про смерть, безсмертя та сенс життя.

74. Ключові питання, принципи і категорії антропології.

Антрополо́гія (грец. ανθρωπος — людина, λογος — слово) — біологічна наука, що вивчає тілесну природу людини, її походження і подальший розвиток, близько стоїть до суспільних наук, також наука про походження й еволюцію людини, утворення людських рас і про нормальні варіації фізичної будови людини. Як самостійна наука сформувалася в середині 19 століття.Поняття антропології в спеціальному і широкому значенні Загальної, комплексної науки про людину не існує. Є велика кількість конкретних, спеціальних наук, що вивчають людину в певній проекції, створюють ідеальні моделі окремих сторін багатогранного феномена людини. Але ці моделі існують самі по собі, не перетинаючись і нб з'єднуючись. У сучасних умовах існує практична необхідність інтеграції наук про людину в єдину комплексну дисципліну - людинознавство, чи антропологію. Термін «антропологія» у науці закріплений за дисципліною, що вивчає природне походження людини та її рас, мінливість будови тіла людини у часі і територіально. Антропологія включає три розділи: вчення про походження людини (антропогенез), морфологію людини і етногенез (расознавство). Це антропологія у вузькому, спеціальному розумінні слова. У XIX ст. Л. Фейєрбах ввів у філософію антропологічний принцип: категорія людини була обгрунтована ним як головна категорія нової філософії. Він писав: «Нова філософія перетворює людину, включаючи і природу як базис людини, в єдиний, універсальний і вищий предмет філософії, перетворюючи, отже, антропологію, у тому числі і фізіологію, в універсальну науку». Антропологія в розумінні Л. Фейєрбаха є універсальна наука про людину, яка включає комплекс людинознавчих знань. З антропологічного принципу беруть початок філософські концепції, автори яких вважають поняття «людина» в якості основної світоглядної категорії та на її основі розробляють систематичні уявлення про природу і суспільство. У Росії послідовником антропологічного принципу у філософії був М. Г. Чернишевський. Найбільш повно і докладно антропологічний принцип був реалізований М. Шелер в розробленій ним філософської антропології. Філософська антропологія як гуманістична філософій Основоположник філософської антропології М. Шелер вважав, що всі основні проблеми філософії можна звести до питання, що є людина. На відміну від філософських вчень про людину, в яких він аналізувався як залежна частина якогось цілого (природи, суспільства), філософсько-антропологічне вчення розуміє людини в її тотальності і самоцінності, як творчу та вільну особистість. Філософи-антропологи ставлять завдання вироблення принципів, керуючись якими можна було б захистити гідність і свободу людини. М. Шелер у філософській антропології бачив головну науку про сутність людини, його метафізичної природі, про сили і здібності, які рухають їм, про основні напрями і законів його біологічного, психічного, духовного і соціального розвитку. «Задача філософської антропології, - писав М. Шелер, - точно показати, як з основної структури людського буття... випливають усі специфічні монополії, звершення й справи людини: мова, совість, інструменти, зброя, ідеї справедливого й несправедливого, держава, керівництво, образотворчі функції мистецтва, міф, релігія, наука, історичність та громадськість». Філософська антропологія повинна була стати фундаментом не тільки філософії, але і будь-якого знання про людське життя в цілому. Нова філософія повинна була з'єднати конкретно-наукове вивчення різних сторін і сфер людського буття з філософським осмисленням: осягнути людське в людині, його справжнє ядро, його вільну і творчу сутність, створити цілісний образ людини. При цьому вона не вторгалася в теорії конкретних наук про людину, а критично осмислювала їх межі та можливості. Вчення філософської антропології про людину має фундаментальне значення для сфери освіти та педагогічної діяльності. Цілісний філософський образ людини, можна розглядати як ідеал освітньої системи, конкретізіруемий щодо її головного суб'єкта - розвивається особистості людини. Проте цей образ неможливо прямо запозичувати з робіт філософів-антропологів, він повинен бути вироблений спільними зусиллями представників різних наук, і в першу чергу філософами, культурологами, соціологами, етнографами, педагогами, біологами, психологами, істориками. Поняття педагогічної антропології Поняття «педагогічна антропологія» у науковий обіг ввів К. Д. Ушинський. Він використовував його при обговоренні питань про педагогічній науці та практиці підготовки педагогів. К. Д. Ушинський обговорював питання про статус педагогіки, про те, чи є спеціальна наука виховання. Він вважав, що педагогіка, поряд з медициною та політикою, не може бути названа наукою в строгому сенсі слова, оскільки своєю метою має практичну діяльність, а не світ явищ природи чи людської душі, К. Д. Ушинський називав педагогіку мистецтвом, а не наукою виховання. З цього випливало, що «педагогіка не є зібрання положень науки, але тільки збори правил виховної діяльності». У цьому сенсі, вказував К. Д. Ушинський, педагогіка відповідає терапії в медицині. Але як було б безглуздо для медиків обмежитися вивченням однієї терапії, так було б безглуздо для вихователів обмежитися вивченням однієї педагогіки як зібрання правил виховання. «Не можемо ми назвати педагогом того, - писав К. Д. Ушинський, - хто вивчив лише кілька підручників педагогіки і керується у своїй виховній діяльності правилами і настановами, поміщеними в цих«педагогіка», не вивчивши тих явищ природи й душі людської, на яких... засновані ці правила і настанови». Автор відрізняє «педагогіку у великому сенсі, як збори знань, необхідних або корисних для педагога, від педагогіки у тісному сенсі, як збори виховних правил». Головним для педагогічного антрополога є питання про сутність людини і її утворення. На думку О. Больнова, цю сутність не можна розуміти як незмінну і задану на всі часи: педагогіка не повинна орієнтуватися на завершену картину людини, так як це закриває їй погляд у майбутнє. «Відкритість" сутності людини - світоглядна основа свободи дій для вихователя. Навчання та виховання визначаються як категорії людського буття і поза людиною не мисляться.Антропологічний погляд на освіту повинен створити новий тип педагогіки. Її головним завданням має стати розуміння сутності виховання з позицій філософської антропології. Для педагогічної антропології «відкритим питанням», як вважав В. Лох, стає процес виховання, і вона повинна зрозуміти виховну обумовленість людини. У розумінні І. Дерболава, педагогічна антропологія - це одна з наукових дисциплін в системі наук про навчання і виховання людини, свого роду теорія педагогічної діяльності. Вона вивчає і обгрунтовує можливості виховання взагалі. Крім педагогічної антропології мають право на існування дидактика, методика. Педагогічна антропологія не досліджує конкретні педагогічні проблеми, а виступає як методологія наук про виховання. У той же час педагогічна антропологія узагальнює біологічні, психологічні, соціологічні дані про буття людини в освітньому процесі. Представляється доцільним систематизувати та узагальнити основні ідеї і досягнення педагогічної антропології: 1. Розуміння освіти як невід'ємної ознаки людського буття, як спрямованого процесу становлення та самостановления людини. Примітно, що виховання у педагогічній антропології розуміється не як функція суспільства, держави, а як атрибут людського буття. 2. Виведення цілей і засобів освіти з сутності людини, цілісний образкоторого розкривається у філософській антропології. 3. Пронизанность антропологічним принципом усіх конкретних наук про людину, включених до сфери виховання, розуміння їх як регіональних антропології (історичної, економічної, біологічної, психологічної, соціальної і т.п.). 4. Значне розширення крута традиційних понять педагогіки, включення у категоріальний апарат педагогічної антропології нових понять, що відображають людську сутність і сферу особистісних відносин. Назвемо деякі з них: «життя», «свобода», «сенс», «совість», «гідність», «творчість», «духовне планування», «віра», «надія», «подія», «зустріч», «криза», «пробудження», «ризик», «трагедія», «антропологічне простір», «антропологічне час», «самостановления». 5. Опис конкретних умов і механізмів виховання з антропологічних позицій, з позицій «детоцен-тризму». 6. Відкриття діалогічної природи процесу виховання (М. Бубер). 7. Визначення дитинства як найціннішого періоду людського життя; дитина у педагогічній антропології не тільки ступінь онтогенезу; він є ключем у розумінні сутності людини.