СЛОВНИК ТЕРМІНІВ 7 страница

 

Частина третя «Бог і створене» складається із 7 розділів: «Божественна діяльність і еволюція», «Божественне провидіння», «Молитва, яка прохає», «Мораль і божественний авторитет», «Проблема зла», «Теодіцея», «Скептичний теїзм і проблема зла». Сучасна аналітична філософська теологія в цих розділах задається де-факто одним питанням: Як може існувати Бог, якщо у світі є стільки зла і недовершеностей? Підстави для цього питання знаходяться скрізь – від теорії еволюції до розгляду моральних проблем, якими сповнена як загальнолюдська історія, так і особисте життя звичайної людини. При розгляді цієї проблематики автори намагаються залишитися в межах розсудкової логіки, нехтуючи можливостями екзистенціального аналізу чи логіки теодрами. Не дивно, що максимально можливим звершенням для цього розділу є доведення того, що добро існує поруч із злом, як світло поруч із тінню: добро необхідне для самого розрізнення зла як зла. Зло не є єдиною реальністю, із якою ми стикаємося, але воно не є і тінню добра (недовершеністю, яка супроводжує довершеність), а самостійною реальністю, яка породжується свідомою діяльністю, так само як і добро. У цій частині «Оксфордського керівництва» безпомічність аналітичної філософської теології особливо впадає в очі. Елементарне для сучасної феноменологічної філософської теології та філософії релігії мислення «зла» як дарунку свідомої істоти (дар смерті, дар хвороби, дар страждань, дар бідності, тощо) є неможливим для аналітичного дискурсу. В результаті залишається непояснюваним феноменом існування зла поруч із добром. Проста констатація факту існування добра і зла, віднесення їх до наслідків діяльності свідомих істот – це лише початок для систематичної феноменології добра і зла у житті, у трагічних відносинах людини та Бога, у переплетінні життя відносного і Життя абсолютного.Четверта частина «Проблеми християнської філософської теології» містить такі розділи: «Трійця», «Первісний гріх та відкуплення», «Боговтілення», «Воскресіння тіл», «Рай і пекло», «Євхаристія: реальна присутність і реальна відсутність». Звичайно аналітична філософська теологія зосереджує свої зусилля на доведенні, що християнські догмати говорять про логічно можливі реальності. Як і в неотомізмі (в тому числі протестантському неотомізмі Нормана Гайслера), першою ознакою можливості того, що стверджується догматами, є відсутність логічної суперечності. Зокрема, посилання на таємницю, надприродність, чудо не можуть бути перепоною для мислення на тему – чи суперечать твердження християнської теології законам логіки, чи ні. Автори четвертої частини «Оксфордського керівництва» намагаються відразу довести занадто багато: ще не довівши логічну можливість того чи іншого догмату, вони переходять до аналізу, чому їхня версія розуміння догмату краща за інші інтерпретації, представлені у традиції та дискусіях. Від того, що такий-то стан речей логічно можливий, автори часто переходять до тверджень, що такий стан речей реально можливий. Таким чином, на місце прийняття догматів вірою ставиться процедура оцінки правильності цих догматів з особистої точки зору того чи іншого аналітичного філософа. Вибір тієї чи іншої інтерпретації догмату як правильної залишає кожен раз без відповіді найпростіші питання: ця версія автора правильна – тому що вона логічного несуперечлива? Чи тому що вона відповідає фактам? Чи тому що вона найкраще пояснює традиційне віровчення? Де-факто, про догмати у цій частині книги виносить свій суд суб’єктивний розсудок кожного автора, позбавлений будь-якої віри чи надрозудкової раціональності. Відповідно, в цьому розділі відсутнє мислення теологічне і відсутнє мислення традиційно-філософське. Звертання до традиції є поглядом розсудку у пошуках матеріалу для власних довільних побудов і оцінок. В дійсності за допомогою таких міркувань можна визнати логічно і фактично вірогідним будь-що, а не лише ті речі, про які говорять християнські догмати. Ця частина книги вдало стверджує правоту Канта: проблема розсудку при мисленні про трансцендентне не у тому, що він нічого

 

Філософська теологія: сучасний стан і перспективи. Частина ІІ

 

12 09 2013 |

Рецензії, Богослов'я

Юрій Чорноморець

 

Початок див. тут

 

Сучасна філософія релігії, яка спирається на аналітичну традицію, повторює шлях, який вже було пройдено античною та модерною філософією. Спочатку довершеним вираженням аналітичної філософії релігії була фраза Л. Вітгенштейна «Про що не можна говорити, про те слід мовчати». Існування нумінозних відчуттів, містичної інтуїції, релігійного апріорі категорично заперечувалося. Релігія вважалася областю ірраціонального і або критикувалася (Рассел), або вважалася ненауковою корисною діяльністю по аналогії із мораллю чи мистецтвом (Вітгенштайн). Релігія та теологія мислилися як позамежні для раціонального наукового дискурсу.

 

Сучасна аналітична філософія релігії виникла із пропозиції Плантінги та Суінберга розглядати релігію як область вірогідного. По відношенню до цієї області і застосовується раціональне мислення, яке вибирає ті теологічні концепції, які більш вірогідні, критикуючи менш вірогідні. Така філософія релігії аналогічна до зусиль Хр. Вольфа або філософської теології у версії каппадокійців. Важливо, що наукове знання у межах такої філософії не розглядається як аподиктичне знання про необхідне буття. А тому така філософія вже не є формою метафізики, але є пост-метафізичним вірогідним знанням про можливе буття. Отже, маємо парадоксальне поєднання аналогічної до кантівської тези про неможливість аподиктичного знання про Бога із дозволом мислити про Бога у межах гіпотетичного знання. При цьому прив’язка до моралі чи фактів є необов’язковою, а внутрішня несуперечність гіпотез – обов’язковою.

 

 

Саме в межах такого роду дискурсу і побудовано «Оксфордське керівництво із філософської теології». Перша частина називається «Теологічні пролегомени» і складається із таких розділів: «Авторитет Писання, традиція і Церква», «Одкровення і богонадхнення», «Наука і релігія», «Теологія і таємниця». Зміст цієї частини є цілком аналогічним до змісту першої книги «Платонівської теології» Прокла! Так само, як і у Прокла, з точки зору філософії обмірковуються питання, які традиційно відносяться до сфери релігійної теології. Єдина суттєва відмінність між дискурсом Прокла і сучасних філософів, яку все-таки авторам вдається зберегти, полягає у наступному: Прокл претендував на аподиктичність власних пропедевтичних роздумів, а в першій частині «Оксфордського керівництва» мова йде про найбільш вірогідні раціональні схеми, які б пояснювали відповідну проблематику. Цікаво, що у цій частині відсутній аналіз доказів буття Бога, але в інших аналогічних підручниках ці докази та їх оцінка з точки зору аналітичної філософії звичайно складають левову частку матеріалу. В межах аналітичної традиції доводиться не те, що Бог існує із необхідністю (Аристотель, неоплатоніки, Ансельм, Декарт), а те, що для розуму властиво визнавати високу вірогідність існування Бога (Тома Аквінат).

 

Друга частина «Божественні атрибути» складається із 6 глав: «Простота і самодостатність», «Всезнання», «Божественна вічність», «Всемогутність», «Всеприсутність», «Моральна довершеність». Аналіз цих якостей відбувається в ключі віднайдення авторами таких версій розуміння конкретних атрибутів, які приймаються як найбільш вірогідні. Дискурс позбавлений намагань здійснити єдино правильну дедукцію атрибутів, виходячи із нормативного поняття про Бога. Але з іншої сторони, атрибути Бога розглядаються як позитивні властивості, які можна осягнути розсудком, дати їх визначення. Визнається складність та неоднозначність понять про Божественні атрибути, але не більше. В традиції з часів античності обов’язковим елементом вчення про Бога було твердження про існування трасценденталій – таких властивостей, які знаходяться над всіма атрибутами і яким не може бути надане розсудкове визначення. До таких надкатегоріальних властивостей звичайно відносять Благо, Красу, Любов, Істину, Єдність. Із цих трансценденталій лише Благо аналізується у розділі «Моральна довершеність». Але при цьому Божественне Благо намагаються визначити і пояснити, виходячи із звичайних понять про добро, запозичених із кількох етичних систем. Очевидно, що благо не розглядається у такому аналізі як трансценденталія: останні не можуть бути поясненими із чогось іншого, крім як із самих себе та із поняття Буття. Отже, в даній частині «Оксфордського керівництва» маємо версію розсудкової метафізики про атрибути, позбавлену будь-якого ширшого аналізу цієї проблематики, який був би можливий при застосуванні дискурсу про трансцеденталії.

Частина третя «Бог і створене» складається із 7 розділів: «Божественна діяльність і еволюція», «Божественне провидіння», «Молитва, яка прохає», «Мораль і божественний авторитет», «Проблема зла», «Теодіцея», «Скептичний теїзм і проблема зла». Сучасна аналітична філософська теологія в цих розділах задається де-факто одним питанням: Як може існувати Бог, якщо у світі є стільки зла і недовершеностей? Підстави для цього питання знаходяться скрізь – від теорії еволюції до розгляду моральних проблем, якими сповнена як загальнолюдська історія, так і особисте життя звичайної людини. При розгляді цієї проблематики автори намагаються залишитися в межах розсудкової логіки, нехтуючи можливостями екзистенціального аналізу чи логіки теодрами. Не дивно, що максимально можливим звершенням для цього розділу є доведення того, що добро існує поруч із злом, як світло поруч із тінню: добро необхідне для самого розрізнення зла як зла. Зло не є єдиною реальністю, із якою ми стикаємося, але воно не є і тінню добра (недовершеністю, яка супроводжує довершеність), а самостійною реальністю, яка породжується свідомою діяльністю, так само як і добро. У цій частині «Оксфордського керівництва» безпомічність аналітичної філософської теології особливо впадає в очі. Елементарне для сучасної феноменологічної філософської теології та філософії релігії мислення «зла» як дарунку свідомої істоти (дар смерті, дар хвороби, дар страждань, дар бідності, тощо) є неможливим для аналітичного дискурсу. В результаті залишається непояснюваним феноменом існування зла поруч із добром. Проста констатація факту існування добра і зла, віднесення їх до наслідків діяльності свідомих істот – це лише початок для систематичної феноменології добра і зла у житті, у трагічних відносинах людини та Бога, у переплетінні життя відносного і Життя абсолютного. Тому третя частина переконливо доводить, що із можливості аналітичної філософії мислити про проблеми зла і добра у межах теології ще не висновується, що ця філософська теологія є ефективним методом для віднайдення відповідей на головні світоглядні питання стосовно життя, добра, зла. Після прочитання цієї частини все одно неможливо зробити висновки про те, які версії про добро і зло є більш вірогідними, а які мають бути відкинуті. Загалом саме ця частина найбільш переконливо доводить безплідність аналітичної філософської теології як цілого проекту при всіх можливих окремих досягненнях. Яскраво видно, що аналітична філософська теологія безнадійно метафізична, як і так філософська теологія Хр. Вольфа, яку критикував І.Кант. Єдина відмінність полягає у тому, що теоретики барокової схоластики (особливо Ф. Суарец) і метафізики у дусі Хр. Вольфа розвивали філософську теологію більш сміливо, уявляючи все що завгодно, так ніби їхній розсудок дійсно бачив Бога. Аналітична філософська теологія на порядок скромніша і лише рухається до того моменту, коли розсудок буде уявляти Бога так, як ніби суб’єкт ясно бачить Його перед собою із аподиктичною очевидністю.

 

Четверта частина «Проблеми християнської філософської теології» містить такі розділи: «Трійця», «Первісний гріх та відкуплення», «Боговтілення», «Воскресіння тіл», «Рай і пекло», «Євхаристія: реальна присутність і реальна відсутність». Звичайно аналітична філософська теологія зосереджує свої зусилля на доведенні, що християнські догмати говорять про логічно можливі реальності. Як і в неотомізмі (в тому числі протестантському неотомізмі Нормана Гайслера), першою ознакою можливості того, що стверджується догматами, є відсутність логічної суперечності. Зокрема, посилання на таємницю, надприродність, чудо не можуть бути перепоною для мислення на тему – чи суперечать твердження християнської теології законам логіки, чи ні. Автори четвертої частини «Оксфордського керівництва» намагаються відразу довести занадто багато: ще не довівши логічну можливість того чи іншого догмату, вони переходять до аналізу, чому їхня версія розуміння догмату краща за інші інтерпретації, представлені у традиції та дискусіях. Від того, що такий-то стан речей логічно можливий, автори часто переходять до тверджень, що такий стан речей реально можливий. Таким чином, на місце прийняття догматів вірою ставиться процедура оцінки правильності цих догматів з особистої точки зору того чи іншого аналітичного філософа. Вибір тієї чи іншої інтерпретації догмату як правильної залишає кожен раз без відповіді найпростіші питання: ця версія автора правильна – тому що вона логічного несуперечлива? Чи тому що вона відповідає фактам? Чи тому що вона найкраще пояснює традиційне віровчення? Де-факто, про догмати у цій частині книги виносить свій суд суб’єктивний розсудок кожного автора, позбавлений будь-якої віри чи надрозудкової раціональності. Відповідно, в цьому розділі відсутнє мислення теологічне і відсутнє мислення традиційно-філософське. Звертання до традиції є поглядом розсудку у пошуках матеріалу для власних довільних побудов і оцінок. В дійсності за допомогою таких міркувань можна визнати логічно і фактично вірогідним будь-що, а не лише ті речі, про які говорять християнські догмати. Ця частина книги вдало стверджує правоту Канта: проблема розсудку при мисленні про трансцендентне не у тому, що він нічого не може довести, а у тому, що він може довести із необхідністю протилежні речі. Аналітичні теологи скромніші і розмірковують про те, що розсудок може довести із вірогідністю різні речі, і можна мати аргументи на користь того, що якісь із цих версій є більш вірогідні. Звичайно, що в результаті аналітична філософська теологія дозволяє більш ясно уявляти межі формалізації різних інтерпретацій догматів, і це сприяє ясності мислення. Але на більше ця традиція не здатна, і статті цієї частини «Оксфордського керівництва» - найкращий доказ убогості аналітичної філософської теології.

 

Остання, п’ята частина монографії «Нехристиянська філософська теологія» включає у себе розділи «Іудейська філософська теологія», «Ісламська філософська теологія», «Китайська (конфуціанська) філософська теологія». Ця частина книги вважається новаторською, оскільки вихід за межі християнської традиції є нібито чимось новим. Залишимо на совісті сучасних авторів твердження про відсутність цікавості у філософії до поза-християнських традицій, про розгляд в минулому нехристиянських релігій крізь призму християнської логіки. В дійсності філософи та теологи минулого при бажанні прекрасно усвідомлювали, аналізували і навіть абсолютизували відмінності нехристиянських релігій від християнства. Статті п’ятої частини є різними за своєю якістю. Присвячені іудейській та китайській традиціям є суб’єктивними роздумами, в яких ціле традиції не відображено навіть і наполовину: виділяється певний фрагмент, всі інші елементи традиції ігноруються. Стаття ж про ісламську теологію є коротким викладом занадто великого матеріалу, і в цьому енциклопедичному підході не досягається глибини розгляду матеріалу, яка потрібна для справжнього аналізу ісламської філософської теології.«Оксфордське керівництво» є найбільшим досягненням аналітичної філософської теології. Якщо оцінювати цю монографію в цілому, то загальний висновок виявляється не дуже втішним. Від Вітгенштайнівського «Про що не можна говорити, про те слід мовчати» як висновку щодо Бога автори книги категорично відмовляються. Філософська теологія аналітичної традиції доводить протилежне: «Про що, здавалося, не можна говорити, потрібно говорити». При цьому філософський дискурс можливий про всі предмети релігійної теології. В результаті виявляється, що аналітична філософська теологія цілком аналогічна до томізму. Доводиться можливість мислити про трансцендентне, можливість обирати між різними інтерпретаціями ту, яка більш вірогідна. Можна сказати, що аналітична філософська теологія – це томізм, із якого видалили власне віру, залишивши останнім пунктом шляху розуму лише судження підтвердження вірогідності тієї чи іншої тези. Не можна сказати, що аналітична філософська теологія анти-фідеїстична. Найкращі роздуми у книзі знаходимо у першій частині, і вони присвячені Писанню і Переданню як джерелам теології. Але при цьому релігійна віра та віра розуму залишаються не розглянутими, а тому із істинами релігії сам на сам залишається розсудок. Так само, аналітична філософська теологія виходить із принципу, що раціональність обмежена розсудком, здатністю судження. Не можна сказати, що аналітична філософська теологія анти-раціоналістична. Але раціональність тлумачиться вузько і приземлено, як позбавлена не лише інтуїтивізму в сенсі феноменології, але і критичності в кантівському розумінні. не може довести, а у тому, що він може довести із необхідністю протилежні речі. В 1990 році виникла альтернативна впливова версія філософської теології, засновниками якої виступили протестантські та католицькі мислителі на чолі з Джоном Мілбанком. Ця філософська теологія спирається на феноменологічний інтуїтивізм у теології пізнання, теологію дарунку в онтології, відновлення традиції у конфесійній теології. Сама назва «радикальна ортодоксія» мала вказувати на критичність цієї теології, її пост-кантіанський, пост-кіркегоріанський, пост-бартівський характер з одного боку. І на радикальне повернення до традиційної ортодоксії - з іншого. Якщо уявити собі альтеративну першу частину «Оксфордського керівництва», то пролегомени до філософської теології містили б у собі феноменологічний аналіз даності як дарунку і одкровення, а також пояснення, яким чином можливі надприродні Одкровення Писання і Передання. Вчення феноменологічної філософської теології про Божественні атрибути було б сконцентроване навколо аналізу трансценденталій Любові, Краси, Буття, Істини, Добра, Життя, Справедливості. Вчення про творіння було б феноменологією дару та подяки в суб’єктивному та інтерсуб’єктивному вимірах. Проблеми християнської філософської теології аналізувалися б більш широко, оскільки до числа цих проблем були б віднесені всі сторони життя християнина, аж до його політичної позиції – а не лише догмати. Розробка теми нехристиянської філософської теології обов’язково включала б у себе розділ про теологію атеїзму.

77= Розвиток філософських категорій матерія, простір, час, спокій, рух, розвиток.=79=Рух, час і простір як базові атрибути матерії.

Термін "матерія" має латинське походження (лат. речовина). У широкому значенні — це субстанція, найглибша сутність світу, його фундамент. Згідно з матеріалістичною філософією, крім матерії в її різноманітних видах та формах, у світі нічого не існує. Навіть свідомість розглядається як властивість матеріального характеру, оскільки вона притаманна високоорганізованій матерії — мозку людини.Поняття матерії — це найширша абстракція, категорія. Тому матерію взагалі неможливо бачити, сприймати дотиком, нюхати, пробувати на смак і т. ін. Те, що сприймають органи чуття людини, є певним видом матерії. Матерія не тотожна жодній з речей, хоча всі вони входять до її структури, а іноді, на рівні буденної свідомості, саме так і сприймаються.Отже, головною ознакою матерії є те, що вона — об'єктивна реальність, яка існує незалежно від свідомості.У сучасній філософії виокремлюють чотири етапи становлення категорії "матерія".Перший отримав назву етапу наочно-чуттєвого уявлення про матерію. Він охоплював безліч філософських шкіл і течій стародавнього світу, особливо античної Греції. Основою речей і космосу вважались ті чи інші першооснови (стихії) природи, які мали життєве значення, були поширеними і сприймалися наочно-чуттэво. Наприклад, Фалес доводив, що такою першоосновою є вода.Другий етап називається фізикалістським, оскільки він базувався на фізичних уявленнях про зміст і структуру матерії. Зародився цей етап ще в античності, а розквіту досяг в епоху Нового часу. Його видатними представниками були: Ф. Бекон, Р. Декарт, Дж. Локк, П. Гассенді, І. Ньютон, М. Ломоносов, Д. Дальтон, К. Гельвецій, П. Гольбах та ін. Вони доводили, що матерія — це атоми або сукупність загальних властивостей речей. Так, за Ф. Беконом, кожна річ складається з певної кількості неподільних і простих властивостей — твердості, тяжіння, проникності, легкості. Згідно з Р. Декартом, природа матерії полягає в одній лише протяжності. Дж. Локк вважав, що сутність матерії утворюють дві вічні та незмінні властивості предметів — протяжність і щільність.Четвертий етап — субстанційно-аксіологічний (ціннісний). Він сформувався в середині XX ст. у результаті розвитку філософської думки та синтезу різноманітних стратегій дослідження матерії. Всі досягнення в цих дослідженнях, всі відомі науці та практиці форми і види матерії сьогодні розглядаються як загальнолюдські цінності, а за їх подальшого вивчення пріоритетною стала методологія діалектико-аксіологічного підходу.Із сучасного уявлення про сутність і зміст матерії випливають її основні властивості: об'єктивність, вічність, нестворенність, багатоякісність, системність, структурність, самоорганізація, взаємодія, відображення та ін.В основі матеріальних систем і структурних рівнів матерії лежать фізичні види реальності: речовина і поле. Речовина — це вид матерії, який складається з частинок, що мають певну масу спокою. Це фактично всі матеріальні системи — від елементарних частинок до метагалактичних утворень. Наявність речовини є одним з виявів дискретності матерії.Рух матерії — єдність протилежностей: абсолютного і відносного, стійкого і мінливого, перервного і неперервного. Рух матерії абсолютний і вічний. Це означає, що його неможливо ні створити, ні знищити. Разом з тим кожний конкретний матеріальний об'єкт має тривалість існування. Такий стан руху матерії називається спокоєм. Спокій — момент, конкретний вияв руху, рух у рівновазі. Як свідчить сучасна фізика, між молекулами повинен діяти обмін електронами, а в самих молекулах — рух електронів, взаємоперетворення протонів па нейтрони в середині ядер і т. ін. Це можна сказати про будь-який об'єкт навколишнього світу: рослин, тварин, все живе, у тому числі про нас самих, оскільки не лише постійно змінюється стан нашої психіки (виникають нові відчуття, переживання, ідеї, думки), а й безупинно відбувається зміна тіла (через певний проміжок часу, внаслідок обміну речовин молекули нашого тіла повністю змінюють свій склад).Отже, поняття спокою е станом руху, який забезпечує стабільність предмета, збереження його якості. Якщо рух матерії абсолютний, то спокій відносний.Рух матерії різноманітний за виявом й існує в різних формах. Першу наукову класифікацію форм руху матерії дав Ф. Енгельс. У працях "Анти-Дюрінг" і "Діалектика природи" він назвав такі: механічну, фізичну, хімічну, біологічну та соціальну форми. Сьогодні вчені пропонують вважати особливими формами руху геологічні та планетарні зміни.Механічний рух притаманний будь-якому вияву матерії у вигляді як поля, так і речовини. Сучасною наукою встановлено, що просторові переміщення мають місце в будь-якому матеріальному утворенні — від елементарних частинок до живого організму. В інших формах руху матерії механічні зміни мають підпорядкований характер.Фізичний рух охоплює теплові, електричні, магнітні, внутрішньоатомні та внутрішньоядерні процеси у твердих тілах, рідких тілах та газах. Сюди ж належать процеси, пов'язані з рухом елементарних частинок. Сучасний науково-технічний прогрес суттєво збагатив уявлення про фізичну форму руху матерії, чим значно просунув уперед і теоретичну, і практичну фізику.Хімічний рух пов'язаний зі з'єднанням або роз'єднанням атомів. Внаслідок цих процесів виникають чи розпадаються молекули, з яких утворюються всі хімічні сполуки. Хімічні перетворення дуже поширені в живій і неживій матерії.Біологічний рух — один із найскладніших. Він охоплює всі різноманітні процеси у живих організмах, які пов'язані з обміном речовин з навколишнім середовищем.Соціальний рух (суспільне життя, історія людства) суттєво відрізняється від усіх інших форм і виникає з появою людського суспільства. Основним його виявом є процес матеріального виробництва, який, врешті-решт, визначає всі інші сфери життєдіяльності суспільства.Матерія рухається в просторі і часі. Ставлячи питання, що таке простір і час, кожна людина насамперед цікавиться їх сутністю, а також характером їх буття — чи існують вони "самі по собі", чи породжені Богом, чи перебувають лише в нашому сприйнятті або розумі.Простір і час — це атрибути, тобто суттєві властивості рухомої матерії. Вони — корінні форми її існування. Однак філософи — ідеалісти заперечують залежність часу і простору від матерії. Наприклад, Д. Берклі вважав їх суб'єктивними формами сприймання речей. Згідно з І. Кантом, простір і час — апріорні й абсолютно "порожні" форми чуттєвого споглядання речей, внутрішньо і споконвічно притаманні людській свідомості. У світі природних речей не існує ні часу, ні простору. Те й інше властиве лише людському способу сприймання предметів. Г. Гегель, навпаки, визнавав об'єктивність простору і часу, але розглядав їх як результат творчої діяльності абсолютного духу.Матеріалістична філософія доводить, що простір — це категорія, яка відображає протяжність, структурність, співіснування і взаємодію матеріальних систем та всіх їхніх елементів. Час — категорія для вираження тривалості існування, послідовності зміни станів у русі і розвитку матеріальних систем і елементів, з яких вони складаються.У результаті поєднання елементів матеріалістичних та ідеалістичних поглядів на сутність простору і часу та їх взаємозв'язок з рухомою матерією, в історії філософії виникли два погляди на цю проблему. Вони отримали назву субстанційної та реляційної концепцій простору і часу.Отже, знання про світ мають завжди конкретно-історичний зміст, постійно удосконалюються і поглиблюються. Цей процес відбувається під впливом зростаючих вимог життя, суспільно-історичної практики. Тому онтологія постійно удосконалює розробку категорій буття, субстанції, матерії, руху, простору і часу, якості і кількості, свідомості тощо. Кожне покоління філософів прагне зробити свій внесок у вирішення цієї актуальної проблеми, намагається створити цілісну картину світу, відкрити закони його функціонування, пізнати сутність та зміст процесів, що відбуваються у Всесвіті. На цьому шляху вже багато чого здійснено, але головні відкриття — у майбутньому.Світоглядні та методологічні висновки філософського вчення про буття, матерію і свідомість є надійними і міцними засадами професійної, теоретичної, практичної і виховної діяльності сучасних фахівців. Особливої актуальності вони набувають у процесі становлення ринкових відносин у суспільстві, ефективність функціонування яких залежить не тільки від оптимального поєднання форм власності на засоби виробництва. Життя вимагає від виробників конкретного врахування просторово-кліматичних чинників території України, створення соціально-побутової сфери, яка б відповідала велінням часу, систематичного розвитку культури і свідомості фахівців тощо. Успішному вирішенню цих проблем сприяє чітке усвідомлення ними діалектики загального і конкретного, специфічного і одиничного у виявах буття, матерії, руху, простору і часу у сфері будь-якого виробництва.

78. Розділи філософії.

Філосо́фія — особлива форма пізнання світу, що вивчає найзагальніші суттєві характеристики і фундаментальні принципи реальності і пізнання, буття людини, відносин людини і світу[1]. Також під філософією розуміють форму людського мислення, теоретичну форму світогляду.Своїм основним завданням філософія має встановлення перших, основних істин, які слугують першопочатком або принципами для інших істин. Як наука філософія встановлює свої істини шляхом дослідження і доведення. Тобто філософія прагне раціональними засобами створити гранично узагальнену картину світу і місця людини у ньому, досліджуючи пізнавальне, ціннісне, соціально-політичне, моральне й естетичне ставлення людини до світу.

Філософія як особлива сфера людського знання і пізнання виникла на основі світоглядних пошуків та орієнтацій людини, що постають як необхідність з погляду людського життєвого вибору та самоствердження. Постаючи теоретичною формою світогляду, філософія набуває певних особливостей, таких, як узагальнювальний характер знання, принциповий антропоцентризм, прагнення досягти абсолютів тощо.

Ці особливості зумовлюють структуру та функції філософського знання. У кінцевому підсумку філософія постає як глибоке і непереборне прагнення людської душі до прозорості й осмисленості підвалин власного буття. Філософія виникає як спроба знайти відповіді на основні світоглядні питання за допомогою міркування з метою орієнтації людини у світі.

На сучасному етапі в наукових колах прийнято виділяти такі основні галузі філософії:

Метафізика — займається вивченням природи реальності, в тому числі відносин між розумом і тілом, матерії і випадку, подій і причин. Традиційні відгалуження метафізики — космологія і онтологія.

Епістемологія пов'язана з природою і обсягом знань, а також питанням: чи можливе знання взагалі. Серед центральних завдань епістемології проблема, породжена скептицизмом, а також відносини між істиною, вірою і обґрунтуванням.

Етика, або «моральна філософія», пов'язана з питаннями про те, як людина має чинити в різних обставинах і чи можна взагалі це визначити. Основні галузі етики — метаетика, нормативна етика та прикладна етика. Метаетика стосується характеру етичної думки, порівняння різних етичних систем, вона намагається відповісти на питання: чи існують абсолютно етичні істини і як пізнати такі істини. Етика також пов'язана з ідеєю моральності.