Бенедикт Спіноза (1632 - 1677) - видатний голландський філософ, учень і критик Р. Декарта.
Основні твори: "Богословсько-політичний трактат", "Етика".
Бенедикт Спіноза народився в Амстердамі в єврейській родині, освіту здобув у семикласній єврейській школі, вивчав латинську й давньогрецьку мови, що дало йому змогу ознайомитись із християнською теологією та схоластикою. Він висловив сумніви в істинності Талмуда, відверто виступив проти релігійних фантазій. Конфлікт із керівниками релігійної общини завершився відлученням від неї. Покинувши єврейську общину, Б. Спіноза не перейшов і до християнської церкви, понад усе цінуючи свободу й незалежність. Він почав виготовляти скло, а у вільний час вивчав філософію.
Головний твір Б. Спінози в якому він систематично виклав свої філософські погляди, - "Етика". У "Богословсько-політичному трактаті" філософ започаткував наукову критику Біблії. Філософ зазнав гоніння як ворог релігії та атеїст. Б. Спіноза критикував Декарта за те, що той протиставив дух і матерію, перетворивши їх на самостійні субстанції. На противагу Декартові, Б. Спіноза створив моністичну систему. В основу цієї системи він поклав учення про єдину субстанцію і дав визначення цієї субстанції: "Під субстанцією я розумію те, що існує саме по собі й уявляється саме через себе, тобто те, уявлення про що не потребує уявлення про іншу річ". Субстанція -самостійне, ні від чого не залежне буття. Воно є причиною самої себе. Іншими словами, субстанція не має зовнішньої причини, вона детермінована лише власною природою. Такою субстанцією є Бог, який ототожнюється з природою.
Людську стику Б. Спіноза прагнув будувати як об'єктивну науку. Замість осуду людських вад він прагнув наукового аналізу. Не плакати, не сміятися, але розуміти - ось суть його моральної філософії.
Основні погляди Б. Спінози
· На противагу Декартові, створив учення про єдину субстанцію (основу всіх речей, явищ, процесів). Цією субстанцією є Бог - природа. У цьому полягає пантеїзм Спінози;
· обґрунтував принцип детермінізму як причинної обумовленості подій;
· у ланцюзі причин і наслідків немає нічого довільного, випадкового, все є необхідним;
· свобода - це пізнана необхідність, панування розуму над почуттями;
· радість пізнання веде людину до вищої свободи; ототожнюється з природою.
· Людську стику Б. Спіноза прагнув будувати як об'єктивну науку. Замість осуду людських вад він прагнув наукового аналізу. Не плакати, не сміятися, але розуміти - ось суть його моральної філософії.
· Основні погляди Б. Спінози
· На противагу Декартові, створив учення про єдину субстанцію (основу всіх речей, явищ, процесів). Цією субстанцією є Бог - природа. У цьому полягає пантеїзм Спінози;
· обґрунтував принцип детермінізму як причинної обумовленості подій;
· у ланцюзі причин і наслідків немає нічого довільного, випадкового, все є необхідним;
· свобода - це пізнана необхідність, панування розуму над почуттями;
· радість пізнання веде людину до вищої свободи;
· розум має перевагу над чуттєвим пізнанням. Отже, Спіноза обстоював раціоналізм;
· найвищою користю для людини є пізнання Бога. Саме через пізнання Бога людина може прийти до внутрішньої свободи й щастя.
Готфрід Лейбніц (1646 – 1716) – німецький філософ, учений, енциклопедист.
Основні твори: «Міркування про метафізику», «Теодицей», «Монадологія».
Г. Лейбніц народився у Лейпцигу в родині професора моралі. Коли юнакові виповнилось 15 років, він вступив до Лейпцизького університету захопився логікою і філософією. Після закінчення навчання Лейбніц захистив дисертацію. Починаючи з 1676 р., протягом 40 років він перебував на службі герцогів Ганновера як бібліотекар, історіограф, політичний радник.
Як і для попередників Лейбніца, головною проблемою його філософії була проблема субстанції. Він заперечував картезіанський субстанцій - дуалізм душі й тіла. На противагу Спінозі, Лейбніц вважав, що кожна річ має бути субстанцією. У світі стільки окремих субстанцій, скільки і відмінних речей. Ученню Спінози про єдину субстанцію він протиставив учення про індивідуальні субстанції - монади. Отже, філософ перебував позиції субстанційного плюралізму.
Субстанція та її атрибут - сила необхідно пов'язані з діяльністю активною дією. Не може бути субстанції без діяльності. Звідси діяльність - головний принцип метафізики Лейбніца, який тісно пов'язаний з іншим принципом - індивідуальності. Для Лейбніца всі істоти, всі сутності, лише різні види діяльності. Сама ж діяльність - основа індивідуалізації предмету чи явищ. Субстанція завжди одинична, індивідуалізована, а кожне одиничне буття - субстанційне.
Принцип індивідуальності, яким характеризується субстанція, Лейбніц пов'язує з логічним законом відмінності. Згідно з цим законом, усі речі відрізняються одна від одної. У світі немає двох безумовно однакових речей. Оскільки монади не матеріальні, а ідеальні начала речей, то філософію Лейбніца можна визначити як систему об'єктивного ідеалізму.
Основні погляди І. Лейбніца
• Головним принципом філософії є діяльність;
• діяльною субстанцією є одиниця буття монада - найпростіша неподільна єдність, першопочаток предметів і явищ;
• монади наділені силою, тому вони є джерелом усілякого руху і саморуху;
• монади не можуть виникнути або зазнати руйнування. Вони створені Богом і тому вічні;
• кожна монада є мікрокосмосом, що "віддзеркалює" все буття;
• взаємозв'язок монад між собою відбувається за принципом "неперестановленої гармонії" (створюючи монади, Бог пристосовує до одної);
• за ступенем досконалості монади поділяються на три види: "голі монади", з яких складається неорганічна природа; "монади-душі", що становлять підґрунтя живої природи; "монади-духи", які наділені самосвідомістю і з яких утворюється моральний світ;
• намагався подолати прірву між емпіризмом та раціоналізмом. Досвідне, емпіричне знання неможливе без застосування розуму. В цілому Лейбніц залишився: раціоналістом;
• формулу емпіризму "Немає нічого в інтелекті, чого не було б у відчуттях" він доповнив словами "крім самого інтелекту";
• розвинув концепцію про множинність можливих світів. Бог, на переконання, створив лише один із них, але це найкращий світ;
• лише у духів, як найвищих монад, характер дій набуває форми справжньої свободи.
4. Філософія Просвітництва
Добою Просвітництва в Європі вважається XVIII ст. Сутність філософії Просвітництва полягає в обстоюванні вирішальної ролі освіти, науки і культури у розв'язанні всіх соціальних проблем.
Характерні риса просвітницького світогляду
• Обґрунтування ідеї незмінності людської природи, рівності всіх людей;
• наявність низки невідчужуваних прав і свобод людини й громадянина;
• відмова від теологічного способу пояснення історичного процесу;
• негативне ставлення до Середньовіччя та ідеалізація Античності;
• історичний оптимізм та віра в прогрес і визнання єдиних закономірностей суспільного розвитку;
• великий внесок у розвиток педагогічної науки.
Представники англійського Просвітництва: Антоні Шефтсбері, Джордж Берклі - ідеалістична течія; Джон Толанд, Джозеф Прістлі та ін. - матеріалістична течія.
Основні ідеї матеріалістичної течії
• Матерія активна, рух є властивістю матерії;
• усе в світі має свою причину і наслідок;
• поведінка людини підпорядкована необхідності;
• священнослужителі свої вигадки видають за слово Боже.
Основні ідеї ідеалістичної течії
1. Існувати - значить бути сприйнятим (Дж. Берклі);
2. мораль не залежить від соціальних умов;
3. кінцева мета суспільства - щастя людини;
4. тільки християнська релігія може забезпечити міцні моральні підвалини суспільства.
Деїстичний напрямок
Основні представники деїстичного напрямуОсновні ідеїВольтер
(1694-1778) - філософ, поет, драматург;
Шарль Монтеск'є (1689-1755)- філософ; Жан-Жак
Руссо (1712-1778) -філософ, письменник.· Залежність суспільного буття від географічного середовища. Географічне середовище визначає державний устрій та юридичні закони (географічний детермінізм Ш. Монтеск'є);
· причиною нерівності людей є приватна власність, народ має право на революції;
· цивілізація забезпечує потреби тіла, а потреби духу забезпечує культура (Ж.-Ж. Руссо);
· закон моральності: «чини з іншими так, як би ти хотів, щоб чинили з тобою» (Вольтер).Соціалістично-утопічний напрям
Основні представникиОсновні ідеїКлод Сен-Симон (1760-1825) -мислитель, соціолог, соціаліст-утопіст.
Шарль Фур 'є (1772-1837) -
спеціаліст-утопіст · Теорія ідеального суспільства;
· плановий розвиток економіки;
· праця перетворюється на першочергову життєву необхідність, дає насолоду, сприяє всебічномурозвитку особистості;
· від кожного за здібностями, кожній особі за її справи;
· держава перетворюється із засобу влади над людьми на засіб керування господарством.
Матеріалістично-атеїстичний напря Основні представники
Основні поглядиЖульєн Ламеїпрі (1709-1751) - філософ, лікар за освітою;
Дені Дідро (1713 – 1784) філософ-матеріаліст;
Клод Гельвецїй (1715-1771) - філософ-матеріаліст;
Поль Гольбах (1723-1789) -філософ-матеріаліст.· Матерія активна, рух є зміною взагалі,критика релігії (Д Дідро);
· завдання філософії - пошуки умов длядосягнення людського щастя;
· шляхом до справедливого суспільства є узгодження особистих та суспільних інтересів;
· "матерія - це те, що, впливаючи на наші органи чуття, викликає відчуття" (П. Гольбах);
· людина - особлива машина.
· Необхідною умовою формування людини є суспільне життя (Ж. Ламегрі).
1. Філософія Нового часу, що розвивалася паралельно з наукою, з метою підвищення надійності й ефективності останньої, значну увагу приділяв дослідженню методу істинного пізнання оточуючого світу.
2. У методології Нового часу на першому плані опинилися емпіризм, раціоналізм.
3. Майже всі філософські концепції Нового часу обґрунтовували ідеї багатоякісності матерії та її нерозривного зв'язку із простором і часом.
4. Оригінальним було трактування проблем першооснови світу. Р. Декарт обстоював точку зору про матеріальну субстанцію, яка має два незалежні атрибути - протяжність і мислення. Г. Лейбніц першоосновою світу вважав духовну одиницю-монаду, а Б. Спіноза ототожнював субстанцію з Богом.
5. Французький матеріалізм XVIII ст. розвивав систему механістичного матеріалізму, висував ряд діалектичних ідей: єдності матерії та руху. Різнорідності матеріального буття. Французькі матеріалісти полемізували з представниками англійського суб'єктивного ідеалізму, які виходили з тези, що речі - це комплекси відчуттів.
6. У філософському осмисленні людини спостерігався перехід від авторитарно-теологічної орієнтації до визнання людського розуму вищим критерієм оцінювання як природи, так і суспільства. Саме у добу Нового часу Просвітницта тут була сформульована ідея: якщо середовище формує людина, то необхідно його перебудувати так, щоб воно виховувало в індивідів найкращі людські якості.
65. Середньовічна філософія мала інші завдання і цілі, ніж антична, вона невіддільна в епоху патристики від історії християнської догматики, а схоластичний період являє собою спробу примирення католицької догми з філософією. Схоластика починається з Йоана Скотта Еріугени (9 століття) і найбільш повно представлена Фомою Аквінським (13 століття). З Йоана Ерігени переривається зв'язок західної думки зі Сходом, з Фомою Аквінським знову з'являється знайомство з усіма творами Аристотеля.
Головний філософський інтерес середніх віків — арабська філософія (Аверроес, Маймонід, аль-Кінді, аль-Фарабі, Ібн Сіна) залишається в колі понять грецької перипатетики. Основними питаннями, які хвилювали середньовічних філософів, були питання доказу існування Бога, розмежування теології та філософії. Важливий диспут про універсалії — співвідношення загального і одиничного, суперечка реалістів, які стверджували існування загальних понять поза людським розумом і до одиничних речей, з номіналістами, що визнавали реальне існування лише одиничних речей. Концептуалісти (Абеляр, Іоанн Солсберійський) в суперечці про універсалії вважали, що загальні поняття не існують незалежно від окремих речей, визнавали існування в розумі загальних понять, як особливої форми пізнання дійсності.
Головний недолік середньовічної філософії — відсутність природознавства і виняткове панування абстрактних, переважно теологічних інтересів.Філософія Відродження.Еразм Ротердамський —гуманіст пізньогоВідродження Епоха Відродження відрізняється, в першу чергу, пробудженням допитливості розуму, що звертається до вивчення явищ природи, по-друге — знайомством зі справжніми творами грецьких мислителів, по-третє — реакцією проти церковного гніту. Думка, методично не підготовлена до розв'язання питань, що вимагають точності експериментального дослідження, втрачається у фантастичних образах і створює низку псевдонаук — алхімія, магія,хіромантія, які тільки наприкінці ΧVII століття втрачають ґрунт, коли в кінці XVI століття починають торжествувати істинні принципи знання. Філософське мислення цього періоду є антропоцентричним, в центрі його уваги була людина, тоді як античність зосереджувала увагу на природно-космічному житті, а всередні віки на ідеї спасіння. Саме людина в епоху Відродження усвідомлюється не носієм гріховності, а як вища цінність і онтологічна реальність.
У філософії початок Відродження пов'язаний із іменами італійського філософа Марсіліо Фічіно і німецького кардинала Миколи Кузанського. У Джироламо Кардано, Джордано Бруно, Кампанелли, Бернардіно Окіно зустрічається поєднання геніального провидіння і схоластичного сплетіння понять (наприклад, Ars lulliana Раймунда Луллія, перед якою схилявся Бруно, шляхом механічного поєднання понять намагалася зрозуміти всю дійсність), методичних недоліків, які давали можливість людям вірити в принципи таємних наук в той час, коли основа механічного світогляду вже була висловлена Декартом, а загальна будова світу пояснена Коперником. Розвиток ренесансного гуманізму нерозривно пов'язаний з ім'ям Еразма Ротердамського. У кожен період історії людства існували свої особливості у розвитку науки, культури, суспільних відносин, стилі мислення і т.д. Все це накладало відбиток і нарозвиток філософської думки, на те, які проблеми в галузі філософії висувалися на перший план. Середньовіччя займає тривалий відрізок історії Європи від розпаду Римської імперії в V столітті до епохи Відродження (XIV-XV ст.ст.).
Виникнення середньовічної філософії дуже часто пов'язують з падінням Західної Римської імперії (476 рік н.е.), однак така датування є не зовсім коректною. У цей час ще панує грецька філософія, і з її точки зору початком всього є природа. У середньовічній філософії, навпаки, реальністю, яка визначає все суще є Бог. Тому перехід від одного мислення до іншого не міг відбутися миттєво: завоювання Риму не могло відразу змінити ні соціальних відносин (адже грецькафілософія належить епосі античного рабовласництва, а середньовічна філософія відноситься до епохи феодалізму), ні внутрішнього міропредставленія людей, ні релігійних переконань, побудованих століттями. Формування нового типу суспільства триває досить довго. У I-IV століттях н.е. конкурують між собою філософські вчення стоїків, епікурейців, неоплатоніків, і в цей же час формуються осередки нової віри і думки, які надалі складуть основу середньовічної філософії
Філософія, яка складалася в цей період мала два основних джерела свого формування. Перший з них - давньогрецька філософія, перш за все в її платонівської і арістотелівської традиції. Друге джерело - Святе письмо, повернувши цю філософію в русло християнства.
Ідеалістична орієнтація більшості філософських систем середньовіччя диктувалася основними догматами християнства, серед яких найбільше значення мали такі, як догмат про особистісну формі бога-творця, і догмат про творіння богом світу "з нічого". В умовах такого жорстокого релігійного диктату, підтримуваного державною владою, філософія була оголошена "служницею релігії", в рамках якої всі філософські питання вирішувалися з позиції теоцентризм, креаціонізму, провіденціалізму.Корені філософії середніх століть ідуть у релігії єдинобожжя (монотеїзму). До таких релігій належать іудаїзм, християнство і мусульманство, і саме з ними пов'язаний розвиток як європейської, так і арабської філософії середніх століть.
Структурно моя робота написана наступним чином: спочатку розташовується введення, що містить попередню інформацію за темою роботи, Актульність даної теми, далі йде глава 1, в якій коротко в тезах описанна філософія середніх віків, в Главі 2 акцентовано увагу на особливостях середніх століть Глава 3-робить упор на характеристиці історичного періоду, Основні положення філософії розкриваються в четвертому розділі, П'ята містить опис етапів становлення філософії, у Шостій міститься кратно основоположні ідеї, панівні в часи середньовіччя, в останньому розділі описується протистояння ідей номіналістів і реалістів. Висновок містить підсумки, підводиться над роботою і в кінці роботи міститься список використаної літератури.
. Середні століття в тезах Аж до XIV століття церковникам належить справжня монополія в галузі філософії та філософія відповідно пишеться з точки зору церкви
Філософія монотеістічна, Бог розуміється як єдине і унікальное.à Середньовічна думка завжди теоцентрічнаà все суще визначає Бог.
Ідея креаціонізму: Джерело всього сущого - Бог, Він створив світ з нічого. Весь світ - вільний дар Бога.
Принцип антропоцентризму. У греків панував принцип космоцентрізам, людина була важливий як частина цілого. У християнстві ж людина створена за образом і подобою Бога, повинен уподібнюючись Богу і в той же час він повелитель створеного Богом. Біблія стверджує, що людина здатна прийняти волю Бога як свою власну. (У греків теж була думка про те, що людина, втілюючи благу мету, через інтелект уподібнюється вищої суті).
Середньовічна філософія філологічних за своєю суттю, так як відштовхується від Біблії світ середньовіччя - світ дуалістічной (духовенство протиставлене мирянам, царство Боже - царству світу цього) Середньовічний світ, якщо його порівняти з світом античності, характеризується різними формами дуалізму. Це був дуалізм духовенства і мирян, дуалізм латинського і тевтонського почав, дуалізм царства божого і царства світу цього, дуалізм духу і плоті. І кожен з них відтворено в дуалізм пап та імператорів. (Це проблема: в Августина в «Граді Божому»). Особливості середньовічної філософії На відміну від античності, де істиною треба було опановувати, середньовічний світ думки перебував у впевненості про відкритість істини, про одкровення в Священному Писанні. Ідея одкровення була розроблена батьками церкви і закріплена в догматах. Так зрозуміла істина сама прагнула оволодіти людиною, проникнути в нього. На тлі грецької мудрості, як казав Х. Ортега-і-Гассет, ця ідея була абсолютно новою. Вважалося, що людина народжена в істині, він повинен осягнути її не заради себе, але заради неї самої, бо нею був Бог. Вважалося, що світ створений Богом не заради людини, але заради Слова, другий Божественної іпостасі, втіленням якої на землі був Христос в єдності Божественної та людської природи. Тому земної світ відпочатку мислився вбудованим у вищу реальність, відповідно вбудовувався в неї і людський розум, певним способом причащалися цієї реальності - в силу уродженості людини в істину.Причастя розум - це визначення середньовічного розуму; функції філософії полягають в тому, щоб виявити правильні шляхи для здійснення причастя: цей зміст і укладений у виразі "філософія - служниця богослів'я". Розум був містично орієнтований, оскільки спрямований на виявлення сутності створив світ Слова, а містика раціонально організована в силу того, що інакше як логічно Логос і не міг бути представлений.
2. У силу цього підставами середньовічної філософії були теоцентризм, провіденціалізм, креаціонізм, традиціоналізм. Опора на авторитети, без яких немислима спрямованість до традиції, пояснює ідейну нетерпимість до єресям, які виникали всередині ортодоксального богословствованія. В умовах заданості істини основними філософськими методами були герменевтичний та дидактичний, тісно пов'язані з логіко-граматичних та лінгвістично-семантичним аналізом слова. Оскільки Слово лежало в основі творіння і відповідно було загальним для всього створеного, то воно породження проблеми існування цього спільного, інакше званою проблемою універсалій (від лат. Universalia - загальне). З спробами вирішення проблеми універсалій пов'язані три філософських течії: концептуалізм(існування загального поза і всередині конкретної речі), реалізм (існування загального поза і до речі) і номіналізм (існування загального після і поза речі). У той час, коли середньовічна філософія представлялася зберігачем античних традицій (з однією з головних ідей - існування ейдосів, образів речей до речей), реалізм вважався єдино правильним підходом до пізнання того, що таке буття: появи номіналізму свідчило про розпад середньовічного мислення, а концептуалізм був поєднанням помірного реалізму з помірним номіналізмом.
Спроби вирішення проблеми універсалій відкривали можливості виявити процедури причетності земного і горішнього світів. У контексті теологічно орієнтованої культури логіка, колишня разом і інструментом філософії і самою філософією, представляла собою особливі способи споглядання Бога, що дозволяли будувати між Ним і людиною суб'єкт - суб'єктні відносини. По суті така логіка неодмінно ставала теологікой.
3. Середньовічне слово залежно від того, звідки і куди воно було спрямоване, зазнавала подвійне перетворення: втілення (Божественного слова) і развоплощеніе (при спрямованості слова від людини до Бога). Слово було найвищою реальністю саме в силу його існування в двох модусах. Світ мислився існуючим тому, що було сказано, що він існує. Сказання вело до існування, але при цьому будь-яке створене істота, залишаючись Причастям Творцю, не могло бути пасивним: річ починала віщати про себе, іншої речі середньовіччя не знало. Будь-яка річ чинності акту творення Богом - у верховним суб'єктом, була суб'єктної і відповідно особистісної.
4. Ідеї суб'єктності та особистісності знаходяться в найтіснішому відношенні зі змістом втіленого Слова, що не мав аналогів у жодній з попередніх релігій і філософських умоглядів. Інкарнація (втілення) - не вселення Бога в тіло. Явище богів у людській подобі, відоме у греків, не означало їх становлення людиною. Вселяючись в тіло, боги повністю зберігали надлюдську сутність. У християнстві вочеловечение Бога включає в себе жертву, прийняту розп'ятим Сином людським, тобто передбачає внутрішні таємничі боголюдське відносини, теологічним тлумаченням яких служить вчення про Трійцю. Втілення Слова, придбання духом своєї остаточної насправді означає, що логос звільняється від спіритуалістичного характеру. Одиничність і неповторність акту спокутування призвели до включення історичного в сферу європейської думки; це додає абсолютно особливий статус середньовічної філософії як філософії історії.
Ідея воплощенности Слова означала, що зір і слух стають найважливішими органами почуттів, бачення само як умогляд - умовою філософствування.
5. Принцип креаціонізму, що лежить в основі християнського ставлення до світу, припускав, що загально-необхідне знання належить тільки Богу, отже, що виникла в античності логіка, розрахована на виявлення справжнього і помилкового судження, перестає бути рівноправною з логікою диспуту. На людському рівні роль загально-необхідного знання починає виконувати етика, мета якої полягає у пошуках регулятивов для реалізації ідеї порятунку. Вони висловлюють в ідеях самосвідомості, вчинку, совісті. як морального ставлення до вчинку, інтенції усвідомленості вчинку, особистої відповідальності. Шлях до досягнення порятунку лежав через запитування власної душі, прямо ставить людину перед Богом, тобто самопізнання розуміється як богопізнання, але скоєне певним чином: При такому самопізнанні подумки розставляються підстави мислення і підстави віри. Тому сповідь є не тільки процедура причащання Богу, але є філософствування, прикладом чого є "Сповідь" Аврелія Августина (354-430), де найбільш очевидна особиста, питальна, осомневающая позиція філософії щодо безсумнівності віри. 6. У силу акту творіння людини за образом і подобою Бога, в силу дарованої людині здібності розумного причащання Бога людина вперше розглядається якособистість, діяльність якої заснована на свободі волі. Питання про свободу волі тісно пов'язаний з питанням про Вищу благо, яким є Бог, зло, яке тлумачиться як нестача блага, і приречення (виразником цієї ідеї були Августин, Іоанн Скот Еріугена та ін Ідея приречення, однак, не стала ортодоксальної ідеєю). Сенс свободи волі зв'язувався не з підпорядкуванням необхідності, а з визначенням вчинків совістю і вільним вибором людини (Боецій, Абеляр, Бернард Клервоський, Альберт фон Больштедт, Фома Аквінський та ін.) Творець світу брав заставу для випробування духу досвідом світу у вигляді любові чи ненависті, що було тісно пов'язане з можливістю знання: чим більша любов до Бога, тим точніше знання.
7. Богооткровенность істини в Священному писанні передбачала необхідність його коментарю, який є мовна зустріч смислів Божественного одкровення і людської осягнення. У мовному діалозі, який прийняв форму диспуту, була створена можливість формування такої діалектики, поняття якої одночасно - двоосмислену - прямували на сакральне і мирське, утворюючи особливий спосіб пізнання. Людський погляд, спрямований на Бога, вдосконалюється в Його баченні. Божественний, спрямований на людину, висвічує його смертність, кінцівку. Філософствування здійснюється в момент читання авторитетного тексту або в момент його коментування, тобто воно завжди в теперішньому, де вічне торкається до тимчасового. Це не нескінченне вдосконалення в умогляді, а моментальне реагування на думку, цю думку одночасно продовжує і зупиняє, пізнає і виявляє повне незнання Філософія через коментар виявляла в собі теологічну сутність, розуміючи подвоєння сущого як загального для світу людей і як Божественного загального, від чого проблема універсалій була осередком середньовічної філософії. Характеристика історичного періоду. Соціальна неоднорідність, поява люмпенів
Економічний хаос в результаті варварських набігів
Імперія потребувала релігії, здатної згуртувати різні соціальні верстви (всі рівні перед Богом). Протягом всього періоду серед мислячих людей панувало настрій глибокого відчаю щодо справ цього світу, і єдине, що примиряло з ним, так це надія на кращий світ у майбутньому. Це почуття відчаю було відображенням того, що відбувалося всюди в Західній Європі.
I століття: час хвилювань і імператорів-тиранів. За Нерона для натхнення імператора був влаштований пожежа Риму, здійснювалися гоніння на християн, масові їх побиття, з'явилися перші християнські мученики, що призвело до співчуття багатьох громадян. У цілому гоніння тривали 250 років до правління імператора Костянтина. Християн переслідували не за проповідь соціального рівностей, не за непокору владі, а за ідеологічним принципом: християни ставили церква вища за державу і відмовлялися поклонятися імператора як божеству. До кінця I століття церква набула сувору організацію, пресвітери та єпископи все більш відділялися від звичайних віруючих.
II століття: час спокою - імператори Троян і Марк Аврелій. Церква значно зростає, формуються основні догмати.
III століття: з правління Діоклетіана починається період пізнішої Римської імперії. За Костянтина столиця переноситься до Константинополя, християнствоперетворюється в державну релігію (поступово починається гоніння на поган, при Феодосії скасовані Олімпійські ігри).
Процес зростання християнства до Костянтина, так само як і мотиви звернення Костянтина, по-різному пояснювалися різними авторами. Гібон вказує п'ять причин:
"I. непорушне і, якщо нам буде дозволено так висловитися, не терпить протиріччя старанність християн, правда запозичене з єврейської релігії, але очищене від того духу замкнутості і незлагідних, який, замість того щоб залучати язичників під закон Мойсея, відштовхувала їх від нього.
2. Вчення про майбутнє життя, удосконалене всякого роду додатковими міркуваннями, здатними надати цій важливій істині вагу і дієвість.
3. Здатність творити чудеса, яку приписували примітивної церкви.
4. Чиста і сувора мораль християн.
5. Єдність і дисципліна християнської республіки, мало-помалу образовавшей самостійне і безупинно расширявшейся держава в самому центрі Римської імперії ".
Для цього періоду характерний криза рабовласницького виробництва. Великі землевласники починають здавати землю в арендуà початок феодалізму міста занепадають, зникають гроші, підноситься село. Виникає новий тип влади, близький до східної деспотії: імператор спирається на армію, бюрократію і церква (!). Церква стає більш ієрархічна, а зміна характеру церкви до наростання незгоди, бажанням повернутися до чистої апостольської церкви, виникають єресі і розколи / Своєрідною рисою, що відрізняє період від Костянтина до Халкедонського собору (451 рік), є те, що теологія придбала політичне значення. Два питання один за іншим приводили в хвилювання християнський світ: спочатку - про природу Трійці, а потім - доктрина втілення. 325 - Нікейський собор - виробляєтьсяСимвол віри.
IV століття: остаточне торжество християнства, хрещення стає обов'язковим для всього населення імперії. Після смерті Феодосія Римська імперія розколюється на західну і східну, так як Феодосій заповів її двом синам Гнорію і Аркадію, які починають ворогувати. 24 серпня 410 року до Риму вторгаються вестготи на чолі з Алларіхом, послані Аркадієм з Візантії. До цього часу вестготи були християнами і в Іспанії утворили перше варварське королівство. Західна імперія приходить в занепад, у той час як східна імперія зміцнюється і розширює свої кордони. Однак в VII столітті і її починають турбувати араби. До X століття настає розквіт відносин з Руссю, хрещення Русі, але в XIV столітті Візантія гине під натиском турків, утворюється Османська імперія. У західній же частині кризу в Х столітті змінився справжнім розквітом з появою імперії Карла Великого (королівство Франків). 4. Основні положення середньовічної філософії Теоцентризм - (грец. theos - Бог), таке розуміння світу, в якому джерелом і причиною всього сущих виступає Бог. Він центр світобудови, активний і творить його початок. Принцип теоцентризм поширюється і на пізнання, де на вищу сходинку в системі знання поміщається теологія; нижче її - що знаходиться на службі в теології філософія; ще нижче - різні приватні і прикладні науки.
Креаціонізм - (лат. creatio - створення, створення), принцип, відповідно до якого Бог з нічого створив живу і неживу природу, що гине, минущу, перебуває в постійній зміні.
Провіденціалізм - (лат. providentia - провидіння), система поглядів, відповідно до якої всіма світовими подіями, у тому числі історією і поведінкою окремих людей, управляє божественне провидіння (провидіння - у релігійних уявленнях: Бог, вища істота або його дії). 4.1. Теоцентризм Середньовічна філософія була нерозривно пов'язана з християнством, тому загальфілософські і християнські ідеї тісно в ній переплітаються. Основна ідея середньовічної філософії теоцентризм.
Теоцентризм - (грец. theos - Бог), таке розуміння світу, в якому джерелом і причиною всього сущих виступає Бог. Він центр світобудови, активний і творить його початок. Принцип теоцентризм поширюється і на пізнання, де на вищу сходинку в системі знання поміщається теологія; нижче її - що знаходиться на службі в теології філософія; ще нижче - різні приватні і прикладні науки.
Християнство розвиває доспілу в іудаїзмі ідею єдиного Бога, володаря абсолютної доброти, абсолютного знання й абсолютної могутності. Всі істоти і предмети є його творіннями, все створено вільним актом божественної волі. Два центральних догмата християнства говорять про триєдність Бога і боговтілення. Відповідно до першого, внутрішнє життя божества є відношення трьох "іпостасей", або осіб: Отця (безначального першооснови), Сина, або Логосу (значеннєвого і оформляє принципу), і святого Духа (животворящого принципу). Син "народжується" від Отця, Святий Дух "виходить" від Отця. При цьому і "народження" і "виходи" мають місце не в часі, так як всі особи християнської Трійці існували завжди - "предвічний" - і рівні по гідності - "честю".
