Становлення та розвиток онтології як учення про буття

Онтоло́гія — (лат. ontologia від дав.-гр. ών рід. п. грец. όντος — суще, те, що існує і грец. λόγος — учення, наука) — це вчення про буття, розділ філософії, у якому з'ясовуються фундаментальні проблеми існування, розвитку сутнісного, найважливішого. Поняття «онтологія» не має однозначного тлумачення у філософії. І це не випадково. Воно складне, змістовне, багатогранне. Існує, принаймні, три значення цього поняття:

· під онтологією розуміють ту частину філософії, яка з'ясовує основні, фундаментальні принципи буття, першоначала всього сутнісного. Саме поняття «онтологія» у перекладі з грецької мови означає вчення про суще, сутнісне, найважливіше. Це вчення про першооснови буття, про субстанцію, матерію,простір, час, рух, причинність тощо.

· у марксистській філософії поняття «онтологія» вживається для з'ясування сутності явищ, що існують незалежно від людини, її свідомості.

· у західній філософії в поняття «онтологія» теж включають найзагальніші принципи буття, але вони розглядаються на рівні надчуттєвої, надраціональної інтуїції. Це так звана «трансцендентальна онтологія» Гуссерля, «Критична онтологія» Гартмана, «фундаментальна онтологія» Гайдеггера тощо. Тобто, найзагальніші принципи буття у такому розумінні з'ясовуються лише інтуїтивно, а не в процесі практичної, пізнавальної діяльності людини, взаємодії суб'єкта і об'єкта.

Буття — філософська категорія, що позначає:

1. все те, що ми бачимо, що реально існує;

2. все те, що ми не бачимо, але воно є у дійсності (наприклад, радіохвилі, йонізуюче випромінювання, електричне поле, внутрішня зміна тощо);

3. все те, що є уявним, нереальним (наприклад, уявлення про ідеальне, міфологічні образи);

4. реальність, яка існує об'єктивно, незалежно від свідомості людини (природа, об'єктивні закони);

5. загальний спосіб існування людини, суспільства.

Поняття про Буття вперше ввів у філософську думку древньогрецький філософ елеат - Парменід (540 – 450 до н.е.). Для Парменіда Буття вважалося таким, що охоплює собою все існуюче і в той же час причетне до всього існуючого, але не зливається з ним і не розчиняється у всьому. Воно – є, а без нього й поза ним нічого немає. Для унаочнення він пропонував дивитися на Буття як всеохоплюючу кулю. «Буття – єдино, - писав він. - Буття є, а небуття немає». Буття суцільне і в ньому немає прогалин. Воно - вічне. Буття не виникало і не може зникнути.

Запропоноване Парменідом поняття Буття всебічно плідно використовувалось і всіма представниками філософської школі елеатів. Так, родоначальник школи Критикуючи уявлення віруючих греків про свої олімпійських богів говорив: Всеєдине - ось що таке Бог». А учень Парменіда Зенон, спираючись на визначення Буття як чогось суцільного без прогалин і порожнин, поширив це твердження на поняття простору, часу і руху. Оскільки всі вони, як і Буття та його ознаки, суцільні та безперервні, то рух – не що інше, як перебування рухомого тіла у всіх точках траєкторії. Отже, стріла по траєкторії не рухається, а Ахіллес не здогонить черепаху. З вчення Парменіда про вічне буття елеєць Мелліс та гілікієць Анаксимен виробили поняття про Ніщо («to our on» - не-Буття). Останній говори: «З нічого ніколи не може виникнути щось». Звідсіль через римського філософа Лукреція Кара в загальноєвропейську культуру увійшло: «Ex nihilo nihilo fit” (З нічого нічого не вийде).

Вийшовши з теренів елейської школи, філософське вчення про буття зразу ж почалося розвиватися, удосконалюватись и перекручуватись. Уже Анаксимен, сприймаючи вчення елеатів про те, що буття вічне і не може виникати з нічого, чи знищуватись до нічого, звернув увагу на те, що в рослинному та тваринному світі постійно спостерігається виникнення нового та загибель старого, почав говорити про те, що нове виникає не з нічого, а народжується і виростає з притаманним всім стихіям (речовинам) апейронів. Ці плідні апейрони Арістотель назвав гомеомеріями (від грецьких слів homoioméreia: от homoes - «подібний» «похожий» і mereis - «частинка», «долька»). Апейрон/гомеомерія в філософській та науковій європейській думці протягом століть та тисячоліть проросли такими поняттями як панспермія, преформізм та самозародження.

Платон, намагаючись з позицій об’єктивного ідеалізму уяснити парменідівське розуміння буття пришов до висновку, що саме буття не єдина, а подвійне бо складається з світу ідей, як справжнього і вищого буття, і матерії, як буття інертного, мертвого, нерухомого, що може оживати та рухатись завдяки прилучення до нього до ідей зі світу емпірей. Платон протилежний світу чистому світу ідей, чистому Буттю. Протиставляє не Ніщо (to our ouk), який він назвав словом «to mi on» - світ інертний, нерухомий, нежиттєвий, мертвий. Якраз від Платона в європейську ідеалістичну філософію та богослов’я увійшло презирливе поняття про міоничний початок, що вносить в світ гріх та безлад.

Арістотель ототожнив Буття з Формою всіх форм.

В Середні віки християнські богослови та схоласти Чисте Буття приписували природі, «тілу», Бога. У відповідності з схоласт-платоник і реаліст Анзельм Кентерберійський виступив першим творцем так званого Онтологічного доведення Буття Бога. Виходячи з чистої природи Бога, англійський церковник і богослов говорив, що природа Бога абсолютно чиста, позбавлена будь-яких матеріальних, принизивих ознак. А оскільки це так, то Бог настільки досконалий, що ми і увити собі щось більш досконале не можемо. А оскільки ми щось більш досконале, аніж чистого буття Бога. уявити собі не можемо, то Бог повинен мати й таке досконале явище, як існування. «Боже! – молитовно вигукував Анзельм Кентерберійський. – Ти воістину існуєш, бо ми і уявити тебе неіснуючим не можемо!»

У Декарта Буття було двоїсте, бо воно вважалось одночасно і матеріальним (просторовим) і духовним». Спіноза в трактуванні проблем буття дотримувався погляду пантеїстичного, оскільки Бог і Природа – це одне і те ж. Для опису свого розуміння Буття він вживав вислів (Deus sive Natura - Бог, або Природа). Важливого значення кате оргії Буття надає Гегель в своїй системі Абсолютного ідеалізму. Вів вважає, що категорія Буття знаходиться в діалектиному з’язку з Ніщо; що з Буття все розспочинається і в кінцевому рахуунку діалектичного розвитку, прошовши Логіку, Природу і Духа вертається зі збагаченим змістом в Буття.

В посткласичний період філософська категорія Буття набула сугубо суб’єктивного бачення майже у кожного автора нової філософської системи. Категорію Буття здебільшого ототожнюють зі змістом категорії існування, чи смислу. Мовляв, якощо в чомусь є смисл, то в ньому і є буття; а якщо немає смислу, то немає і буття. Окремі філософи доходять до того, що починають твердити, що в світі можуть існувати речі і процеси, які… позбавлені буття. Виходить, що щось може й існувати, але воно не існує. Так, в одному з сучасних українських підручників по філософії читаємо: «В сучасній філософії, зокрема в екзистенціалізмі, буття визначають через суще. Під сущим філософи розуміють «оформлене», «обмежене», «визначене» буття, все те, що можна помислити в предметній формі. Річ, людина, атом, вітер, почуття, поняття — це суще, яке може мати буття або небуття. Виходячи з цих засад, можна розглянути існуючі концепції буття».