Понятие мировоззрения, его структура и основные функции.Романти́зм (фр. romantisme) — ідейний рух у літературі, науці й мистецтві. Визначальними для романтизму стали ідеалізм у філософії і культ почуттів, а не розуму, звернення до народності, захоплення фольклором і народною мистецькою творчістю, шукання історичної свідомості й посилене вивчання історичного минулого (історизм), інколи втеча від довколишньої дійсності в ідеалізоване минуле або у вимріяне майбутнє чи й у фантастику. Романтизм призвів до вироблення романтичного світогляду та романтичного стилю і постання нових літературних жанрів — балади, ліричної пісні,романсової лірики, історичних романів і драм. Своїми ідеями і настановами, зокрема наголошуванням народності і ролі та значення національного у літературі і мистецькій творчості, романтизм відіграв визначну роль у пробудженні й відродженні слов'янських народів, зокремаукраїнського. Першими виявами українського романтизму були: видана 1818 у Петербурзі «Грамматика малороссийского наречия» Олександра Павловського і збірка Миколи Цертелева «Опыт собрания старинных, малороссийских песней» з висловленими в них думками про глибоку своєрідність і самостійність української мови й української народної поезії. До виявів українського передромантизму зараховують також виданий у Москві 1827 збірник «Малороссийские песни» М. Максимовича і балади П. Гулака-Артемовського («Твардовський» і «Рибалка», 1827). Український романтизм виник не так як реакція проти не надто значного в українській літературі класицизму, а проти наявних у ній тоді бурлескних ітравестійних традицій і розвинувся у великій мірі під впливом поглибленого вивчення народної творчості, з одного боку, та писань російських і польських романтиків — з другого. Зокрема чималий вплив на утвердження романтизму в українській літературі мали українські школи в російській і польській літературах. В російській літературі провідними представниками української школи були не тільки захоплені українською екзотикою (природою, історією, народним побутом і творчістю) росіяни (К. Рилєєв, О. Пушкін, Ф. Булґарін), але й численні українці, що писали російською мовою (О. Сомов, М. Маркевич, Є. Гребінка й особливо М. Гоголь). Визначальними були українські теми й українські екзотичні сюжети також для творчості польської української школи"— романтиків А. Мальчевського, Б. Залєського й С. Ґощинського.
75. Філософські проблеми у поглядах Івана Франка (1856-1916) І.Я.Франко розробляє тему праці, трудової моралі у літ-рі, ставлячи в центр своєї філософії людину. Головний закон людяності у формуванні Франка: неробство – зло, праця – доб-ро. Праця – єдине, що здатне творити і вдосконалювати людську душу, вселяти в неї почуття гідності і правди. Але жити лише для праці неможливо, вважав Франко. У його творчості по-стійно виступають дві взаємозалежні сили: це пісня і праця, дух і матерія, книжка і хліб. Його філ.поглядам притамана діалектико-матеріалістич-на оцінка. Загальнонауковий характер філософського світогляду І.Франка добре проглядається в його оцінках релігії як складного суспільно-історичного явища. Відомо, що І.Франко неодноразово і з різних приводів вдавався до наукового аналізу релігії і зокрема християнства, а працю «Поема про сотворення світу» цілком присвятив розгляду джерельної бази “Біблії”.
76. Філософія історії Михайла Грушевського (1866-1934). грушевський виступає в ній як один із засновників і прихильників української ідеї. Велика ерудиція в сфері історії, літератури, мистецтва дала можливість Грушевському виробити свої розуміння суспільного процесу і політичного розвитку. Сутність історіософської концепції М.Грушевського ґрунтується в 3 основних поняттях: народ, держава і герой в історії. Народу, у М.Грушевського, це поняття метафізики романтичного періоду, коли як держава – це анархо-соціалістичне поняття, і герой в історії відповідає позитивістській концепції, як метод пізнання.В народі Михайло Грушевський бачив дієву силу історії. Досліджуючи історію українського народу від висуває ідею “національної самооборони” і “національної смерті”. Вся історія українського народу – це пробуджена енергія національного самозбереження перед небезпекою видимої національної загибелі. На такому історичному ґрунті виростають ідеали українського народу: свобода, рівність і народний ідеал справедливості або автономії.Розглядаючи еволюцію так званої “класової держави” Михайло Грушевський робить висновок, що такий процес характеризується значним загострення конкурентної боротьби в самій керуючій верхівці за владу, відмічає суперечності, які виникають між шарами військовими і духовенства, аристократією палацовою і провінційною і т.п. І тут звертає увагу на таку потужну силу, якою виступаю національне почуття.В своїх працях М.Грушевський доводить думку про те, що не Україна вийшла з Київської Русі, а навпакиКиївська Русь стала першої і древнішою формною українського життя.У соціологічному розрізі М.Грушевський прагне з’ясувати питання про роль держави в історичному розвитку. Звертаючись до минулого від стверджує, що Київська держава виникла на своєму рідному ґрунті і не привнесено варягами, що український народ завжди прагнув до соціального і національного визволення, до створення української державності.
77. Проблема нації у поглядах Дмитра Донцова (1883-1973). Варто зазначити, що діяльність Дмитра Донцова посідає важливе місце в розвитку української політичної філософії. Протягом усього творчого життя Д.Донцов популяризував українську історію, культуру, літературу. Стосовно філософії, можна констатувати, що усі філософські погляди Д.Донцова були підпорядковані найвищій меті у його світогляді. Цією метою у нього виступала нація, початок і кінець усіх його теоретичних рефлексій, єдина реальна монада історії та культури, незаперечний критерій істини. Тому задля втілення своєї мети Дмитро Донцов використовував усі засоби, які, на його думку, могли б працювати на ідею націоналізму. Мислитель вивчав та аналізував філософські погляди Стародавнього світу, Нового часу, сучасні йому філософські течії, проблеми радикалізму російської революційної інтелігенції, яка проголосила своїм девізом фразу – "все, або нічого".Той факт, що в доктрині Дмитра Донцова неможливо чітко визначити ті чи інші межі або напрями, призвів до використання у його теорії певних еклектичних побудов, що практично втілювалися у крайній формі радикалізму. Той радикалізм, за Дмитром Донцовим, необхідно трактувати, виходячи з положення, що не може існувати тези, яку було б неможливо підкорити суб'єктові політичної дії, методом руху до спрощення вирішуваної проблеми та граничним її загостренням для швидшого та ефективнішого її вирішення. Дмитро Донцов як послідовний та незаперечний прихильник ідеї незалежної авторитарної української держави боровся проти будь-яких проявів москвофільства в Україні. Таким чином, можна зробити висновок, що у сфері політичної філософії України кінця XIX - XXст. особа Дмитра Донцова була, з одного боку, широко відомою та впливовою, а з іншого – найбільш контроверзійною.Прихильники доктрини Дмитра Донцова стверджують, що він родоначальник ідеології українського націоналізму, а критики творчості мислителя вважають, що певні постулати його ідеології принижують гідність окремо взятого індивіда; протестують проти поділу суспільства на верстви і мають ще чимало завваг до діяльності Дмитра Донцова. 78 Проблема людини у філософії Миколи Шлемкевича (1894-1966). М. Шлемкевич виводить чотири історичні типи світоглядів, у яких на його думку уособлюється модерне українство, «український світ». Перший тип він називає за М. Гоголем «старосвітськими поміщиками» [14, с. 17]. Цей тип знаходить себе у щасті біологічного животіння й «тупіння з достатку», яке, мабуть, найповніше знаходить своє вираження з запитанні чоловіка-поміщика, зверненого до дружини: «А що ми покушали б матушка?». Власне, так, на думку М. Шлемкевича, закінчує на початку XIX століття своє існування на тихих хуторах, «осторонь зеликих доріг історії», як глибоко провінційного поміщика колишня могутня провідна козацька верства, що будувала українську державу часів Богдана Хмельницького. Другий тип М. Шлемкевич називає «сковородянською людиною» [14, с. 20]. Як і тип «старосвітського поміщика», «сковородянська людина» також означає кінець великої епохи. Але на відміну від першого типу вона, не бажаючи пристосовуватися до нової російської імперської дійсності, бачить своє щастя в особистому духовному самовдосконаленні. Вона настільки віддалилася від реалій соціального життя, що цей суспільний світ насправді й не помічає носіїв способу життя Григорія Сковороди. Третій тип має назву «гоголівська людина» [14, с. 19]. Початково - це ті потомки козацької еліти, що захотіли й надалі брати активну участь в політичному житті тепер уже нової для них держави - Російської імперії. Але на цих шляхах їх чекало розщеплення національної й політичної самосвідомості. У нових реаліях вони, залишаючись етнічними українцями, політично ідентифікували себе з Росією. Та найбільші перспективи для відтворення й функціонування в сучасності має четвертий тип, що називається «шевченківська людина» [14. с. 21]. Схиляння перед розумом та його найвищим втіленням - наукою, а також таким моральним ідеалом, як вільний дух, є для М. Шлемкевича найголовнішими рисами «шевченківської людини». Саме цей тип світогляду був найповніше притаманний тим українцям, що будували нові форми української державності з 1917 - 1920 роках і саме люди цього світогляду створили державу «зільного духу» - Українську Народну Республіку.
Понятие мировоззрения, его структура и основные функции. Возникает в 7-6 в. до н.э. Мировоззрение – целостный взгляд на мир и место человека в нем. Мировоззрение – совокупность чувств, знаний, убеждений, ценностей, программ действий. Структура мировоззрения: -Мироощущение (эмоциональное переживание себя в мире) -Мировосприятие (формирование познавательных образов) -Миропонимание (установка на оценку и объяснение чего-либо в мире). Виды мировоззрения: По носителю: А) индивидуальное Б) общественное В зависимости от качества знаний: А) обыденное (складывается стихийно в повседневной жизни, знания несистемные, неупорядочены) Б) теоретическое (знания приобретаются в результате определенного обучения, информация упорядоченная, системна). Основные функции мировоззрения: Основная функция мировоззрения – ориентационная (помогает человеку выбрать и сформировать основные жизненные программы). 1. познавательная 2. Систематизирующая (сводит воедино всю информацию) 3. Эвристическая (стремление к новому) 4. аксиологическая (вырабатывает ценностные ориентиры личности) 5. праксеологическая (выявление осн. целей, средств чел. деят.)
|
