Принципи управління

Принципи як форма наукового пізнання виконують методологічні функції, є засобом організації пізнавального процесу. В управлінській практиці принципи дають змогу об'єднати елементи соціально-технічної системи (підприємства) в єдине ціле. Принципи менеджменту поділяються на загальні й одиничні.

Загальні принципи управління характеризуються тим, що мають універсальний характер, впливають на всі сфери управління і на всі галузі народного господарства.

До загальних принципів управління можна віднести: цілеспрямованість, спланованість, компетентність, дисципліну, стимулювання, ієрархічність.

Принцип цілеспрямованості визначений сутністю програмно-цільового управління і припускає чітку постановку цілей перед кожним підприємством та кожним його підрозділом. При цьому мета повинна бути реальною, досяжною і визначеною чітко, що додає роботі здоровий глузд і мобілізує зусилля персоналу на її виконання. Для торговельного підприємства і його підрозділів встановлюються звичайні завдання з обсягу товарообігу. Причому завдання по цьому показнику визначаються, як правило, конкретним числом. Принцип цілеспрямованості припускає не тільки установку цілей, але і співвідношення цих цілей з необхідними ресурсами.

Принцип спланованості управління також зв’язаний із програмно-цільовим управлінням і передбачає складання програми дій та її реалізацію. Спланованість виявляється в нормалізації умов роботи і її розподілі між виконавцями, у координації дій виконавців і їхньому інструктуванні, а також в організації обліку і контролю за виконанням кожної роботи і програми в цілому. Реалізація цього принципу на практиці додає планову організацію всій системі управління.

Принцип компетентності означає знання менеджером об’єкта управління або, принаймні, його здатність сприймати компетентну консультацію фахівців при прийнятті рішень. Принцип компетентності зв’язаний із горизонтальним поділом праці за функціями. Зростання популярності торговельної діяльності в сучасних умовах і збільшення кількості осіб, що не мають спеціальної підготовки, але фактично зайнятих у торгівлі, а також часткові випадки реалізації населенню недоброякісних товарів висувають на перший план проблему ліцензування торговельної діяльності і здійснення спеціального навчання осіб, що одержує ліцензії, з метою забезпечення необхідної компетенції.

Невід'ємним принципом управління є дисципліна, що повинна бути присутня у будь-якій системі управління на будь-якому рівні. Дисципліна припускає безумовне виконання вказівок керівника, посадових обов’язків, інструкцій, наказів та інших директивних документів. Рівень дисципліни значною мірою визначає культуру управління.

Принцип стимулювання припускає насамперед мотивацію трудової діяльності на основі використання матеріальних і моральних стимулів. Матеріальне стимулювання базується на особистій економічній зацікавленості працівників у результатах праці, моральне – в основному на психологічному впливі на працівників. Як спонукальні мотиви, тут можуть виступати різі духовні потреби працівників: потреби в приналежності, у причетності, в успіху.

Отже, зміст принципу стимулювання було б неправильно зводити тільки до оплати праці, як це часто відбувається на практиці. Стимулювання припускає також використання і моральних стимулів і мотивацій, а також справедливе ставлення до персоналу.

Принцип ієрархічності передбачає вертикальний поділ управлінської праці, тобто виділення рівнів управління і підпорядкування нижчих рівнів управління вищим. Цей принцип враховується при формуванні організаційних структур управління, при побудові апарату управління, при розстановці кадрів. Принцип ієрархічності випливає з закону поділу праці. Досягнення складних цілей (не достатньо індивідуальної праці людини) вимагає поділу (спеціалізації) праці. Спеціалізована праця має потребу в координації, інакше ціль не буде досягнута. Необхідність у координації спеціалізованої праці породжує ієрархію управління. Принцип ієрархічності визначає характер відносин, що виникають у процесі управління між суб’єктами різних рівнів, а також між суб’єктами й об’єктами управління. Ведуча роль принципу ієрархічності полягає в обґрунтуванні кількості рівнів поділу праці суб’єкта управління, а також ступеня його самостійності згідно обсягу роботи, яку необхідно виконати для досягнення мети. Принцип ієрархічності управління визначає властивості організації:

 

До одиничних принципів відносять, наприклад:

Принципи раціонального управління вперше були сформульовані Ф. Тейлором, Г. Емерсоном, А. Файолем;

Принципи взаємозалежності динамічної рівноваги та економічності.

Професор Хміль Ф.І. доповнює наступними принципами: наукової обґрунтованості практики менеджменту, ефективності, оптимальності. Окрім цього Хміль Ф.І. виділяє організаційні принципи менеджменту.

 

9. Загальні відомості з еволюції теорії управління

Хоча організації як форма об’єднання людей для досягнення спільної мети існують не одне тисячоліття, але до середини ХІХ століття практично ніхто не замислювався над тим, як управляти нею системно. Ідея про те, що організацією можна управляти на науковій основі почала формуватися саме у середині 19 століття. Причиною тому були зміни, які внесла промислова революція у виробничий процес та середовище функціонування організацій.

Остаточно ідея управління як наукової дисципліни, професії та галузі досліджень сформувалася у США. Це пояснюється такими обставинами:

ü досягнення успіхів у бізнесі в США визначалося компетентністю та здібностями будь-якого громадянина, незалежно від його походження, національності, статусу тощо;

ü підтримка урядом США системи освіти сприяла зростанню кількості людей, здатних виконувати різні ролі в бізнесі, в тому числі й в управлінні;

незначне регулювання бізнесу з боку уряду США сприяло виникненню великих компаній, управляти якими без формалізованих засобів було неможливо

На відміну від інших наук розвиток управлінської думки не був системою знань, які накопичувалися послідовно. Навпаки, на першому етапі (до середини ХХ століття) наука управління розвивалася одразу за кількома відносно самостійним напрямкам (або, як кажуть, підходам до управління), кожний з яких концентрував увагу на різних аспектах менеджменту.

Наукове управління (1885-1920)	Воно найбільш тісно пов’язане з роботами Ф. Тейлора, Френка та Лілії Гілбрет та Генрі Гантта. Ці творці школи наукового управління думали, що, використовуючи спостереження, заміри, логіку й аналіз, можна удосконалити багато операцій ручної праці, для того щоб досягти їх більш ефективного використання
Класична або адміністративна школа в управлінні (1920-1950)	Появу цієї школи пов’язують з іменами А. Файоля, Л. Урвіка, Д. Мунл. А. Файоль керував великою французькою компанією з видобутку вугілля. Д. Урвік був консультантом з питань управління в Англії. Д. Мунл працював під керівництвом Альфреда П. Слоуна в компанії «Дженерал Моторс».
Школа людських відносин (1930-1950)	Рух за людські відносини зародився у відповідь на нездатність повністю усвідомити значення людського фактора як основного елементу ефективності організації. Цей рух був реакцією на недоліки класичного підходу. Тому школу людських відносин інколи називають неокласичною школою. Вчених Мері Паркер Фоллет і Елтона Мейо можна назвати найбільшими авторитетами у розвитку школи людських відносин в управлінні.
Поведінкові науки (1950 - дотепер)	Серед найбільш відомих постатей розвитку поведінкового напрямку можна згадати Кріса Арджириса, Ренціса Лайкерта, Дугласа Мак-Грегора і Фредеріка Герцберга. Вони вивчали різні аспекти соціальної взаємодії, мотивації, характеру влади й авторитету, організаційної структури, комунікації в організації, лідерства, зміни змісту роботи та якості родового життя

 

На початку сучасності Європа висунула свого великого фахівця, теоретика і практика менеджменту АнріФайоля (1841-1925). Файоль у своїх дослідженнях виходив ні з американського, та якщо з європейського, зокрема, французького досвіду організації та управління виробництвом.

Головне увагу Файоль приділяв самому процесу управління, що розглядав як функцію адміністрування, покликану допомогти адміністративному персоналу у досягненні мети організації.

Основним працеюФайоля є його робота «Загальне і промислове управління» (1916). У основі концепціїФайоля лежить положення про те, що у усякому підприємстві є два організму: матеріальний і соціальний. Перший включає саму працю, кошти праці та предмети праці сукупності, а другий – відносини людей процесі роботи. Файоль свідомо обмежив свої дослідження другою «організмі».

Управляти, стверджував Файоль, отже вести підприємство до мети, отримуючи можливості із усіх наявних. Адміністрування, на думкуФайоля, становить значну частину управління, що включає шість основних груп операцій: технічну, комерційну, фінансову, охоронну, дисконтну, адміністративну. Керівництво цими шістьма групами операцій Файоль називав загальним управлінням.

Особливу увагу Файоль приділяв розробці основних, індивідуальних, психологічних якостей, які повинен мати адміністратор. Склали перелік таких якостей: здоров'я; розум і інтелект; хорошу освіту; здатність керувати людьми; знання всіх найважливіших функцій і сучасних напрямів діяльності підприємства; справжня компетентність у діяльності конкретного підприємства.

Погляди Файоля і Тейлора мають принципова різниця. У Тейлора робочий – одне із елементів виробництва поруч із предметами праці та знаряддями виробництва, а Файоль розглядає робочого як соціально-психологічного індивіда.

Багато в чому Файоль пішов від Тейлора. Він спробу досліджувати з теоретичних позицій соціальний організм підприємства, тоді як Тейлор направляв свої зусилля на раціоналізацію «матеріального» організму.

Еволюція теорій управління після Другої Першої світової

3.1 Теорія «Х» і теорія «Y»

Розвиток після Другої Першої світової як-от психологія і соціологія, і навіть вдосконалення методів дослідження поставило вивчення поведінки працівника з його робоче місце на наукові основи. Це спричинило розвитку школи поведінкових наук (1950-го р. і з час). Школа поведінкових наук основну увагу направила на вивчення міжособистісних відносин, мотивацій, характеру влади й авторитету, лідерства, організаційної структури, комунікацій у створенні.

Найпослідовніше концепція мотивації була розвинена професором школи менеджменту Мічиганського університету ДугласомМакгрегором. Маючи свій досвід роботи менеджером і консультантом, володіючи знаннями у сфері.

психології, Д. Макгрегор вважав, що і класична теорія наукового менеджменту, і ранні концепції школи людські стосунки недостатньо розуміли необхідність використання людського інтелекту, потенціалу людини у цілому. Він вважав, що умови праці, створені відповідним чином у організації, непросто дозволяють досягти збільшення продуктивність праці, а й дозволять працівникам повніше реалізувати свій потенціал, що дозволить організації додаткові переваги.

Відповідно до теорією Макгрегора існують два типу управління, відбивають два типу поглядів працівники. Теорія «Х», на його думку, передбачає, що звичайна людина має успадковану нелюбов до роботи й намагається уникати роботи. Через небажання працювати більшість людності лише шляхом примусу, з допомогою наказів, контролю та загроз покарання може бути підняті до того що, щоб здійснювати необхідне і витрачати які повинні зусилля, необхідних досягнення організацією своєї мети. Людина, з теорії «Х», ледачий, боїться відповідальності, позбавлений честолюбства та бажаннясамореализовиваться, він прагне спокійного життя його цікавить тільки моя особиста безпеку. Начальникам, відповідно до теорії «Х», необхідно примушувати людей працювати, вимагати точного виконання посадових інструкцій, контролювати весь процес виконання робіт і впливати працівники загрозою суворих санкцій.