Література для самоосвіти

1.Волкова Н.П. Педагогіка: Посібник для студентів вищих навчальних закладів.– К.:

Видавничий центр „ Академія”, 2001.– С.1180-206.

2.Закон України "Про освіту" // Право України. –1996.– №7.

3.Іванов І.П. Виховувати колективістів // Педагогічний пошук. – К.: Рад. шк., 1988. – С.336-

436.

4.Карпенчук С.Г. Теорія і методика виховання. – К.: Вища школа, 1997. – С.55-61.

5.Класний керівник у сучасній школі. Методичний посібник / В.М. Оржеховська, О.І

.Пилипенко та ін. – К.: ІЗМН, 1996. –С. 10-22, 23-43.

6.Концепція виховання дітей та молоді у національній системі освіти // Інформаційний

збірник МО України. – 1996. – № 13.

7.Концепція національного виховання // Рідна школа, 1995. – №6. – С.18-25.

8.Корчак Я. Як любити дітей. – К.: Рад школа, 1976. – 157 С.

9.Крикунов А.С., Чернышов А.О., Луньков А.Й. Социально-психологические основи

работы классного руководителя. -М.: Просвещение, 1989. – С.44-49, 87-89. 93-104.

10.Лутошкин А.Н. Как вести за собой. – М., 1978.

11.Макаренко А.С. Педагогічна поема. Методика організації виховного процесу. Проблеми

шкільного радянського виховання // Тв. в 7 т. – Т.1, Т.5. – К., 1955.

12.Макаренко А.С. Лекції про виховання дітей. // Твори в 7-и т. – К.: Рад. школа, 1954. – Т.4.

– С. 330-420

13.Макаренко А.С. Книга для родителей. – К.: Рад. школа, 1987. – 384с.

14.Нікітін Б.П., Нікітіна Л.О. Ми та наші діти / Перекл, з рос. А.М. Лук'янець. – К.: Молодь,

1989. – 240 с.

15.Планування виховної роботи в середніх закладах освіти: Методичні рекомендації //

Освіта України. – № 32. – 1998. – С.6.

16.Положення про класного керівника навчального закладу системи загальної середньої

освіти //Завуч.– 2003.– № 7.– С.1-2.

17.Практикум з педагогіки: Навч. Посібник / За заг. ред. О.А. Дубасенюк та А.В. Іванченка.

– К.: СДО, 1996. – С.308-351, 202-221, 352-366

18.Рекомендації щодо планування роботи класного керівника навчального закладу системи

загальної середньої освіти // Директор школи– 2003.– № 3, 4.

19.Савченко О.Я. Сімейне виховання. Молодші школярі. - К.: Рад. школа., 1979. – 141 с.

20.Спутник классного руководителя: Методич. Пособие. -Севастополь: Ахтиар, 1994. – С.3-

20.

21.Статут СПОУ. Програма СПОУ // Зірка. – 1991. – 23 січня.

22.Статут ІСО "Пласт" // Цвіт України. – 1992.

23.Стельмахович М.Г. Народна педагогіка. – К.: Рад. школа, 1985. –

С. 91-129.

24.Сухомлинський В.О. Батьківська педагогіка. – К.: Рад. пік., 1978. – 263 с.

25.Щуркова Н.Е. Вы стали классным руководителем. -М., 1986.

ТЕМА 1. ЗМІСТ ПРОЦЕСУ ВИХОВАННЯ.

План

1. Суть змісту виховання та вимоги до його побудови у сучасній школі.

2. Мета, завдання та зміст основних компонентів виховання у національній школі.

3. Самовиховання учнів.

 

1. Зміст виховання – це те, що виводиться із багатства суспільно-історичного досвіду,

культури і використовується для потреб виховного процесу, тобто це система знань, переконань,

якостей і рис особистості, навичок, стійких звичок поведінки, якими повинні оволодіти вихованці

відповідно до поставлених цілей і завдань.

В основі сучасної вітчизняної ідеології відбору змісту виховання лежать певні ідеї:1

1. Реалізм мети виховання. В умовах економічної, духовної, екологічної кризи

суспільства загальною метою виховання повинно стати формування соціально активного

громадянина демократичного суспільства, який у своїй життєдіяльності керується

загальнолюдськими і культурно-національними цінностями, всебічно розвиненого, здатного до

саморозвитку.

2. Засобом досягнення цієї мети є засвоєння вихованцем базових основ культури. Базова

культура особистості є центральним блоком змісту виховання, культурою життєвого

самовизначення. До неї належить економічна культура і культура праці, демократична і правова,

моральна й екологічна, художня і фізична, культура сімейних відносин. Засвоєння базових основ

культури – це формування індивідуального стилю життя, виховання ставлень особистості до

суспільства, природи, праці, до себе, свого способу життя, свого здоров'я.

3. Національний підхід до побудови змісту виховання. Він передбачає знання рідної

мови й літератури, культурно-історичного розвитку свого народу, його традицій, звичаїв,

міфології, фольклору, мистецтва народних поглядів, переконань, ідеалів, морально-естетичних

цінностей, загальноприйнятих норм поведінки. Національна основа виховання є важливою

умовою соціалізації школярів. Вона актуалізує в дітях природне, рідне, зрозуміле, створює

сприятливі умови для засвоєння основ національної і загальнолюдської культури. Реалізувати

національний підхід допомагає народна педагогіка, джерелом вивчення якої є фольклор,

педагогічного змісту і спрямованості, етнографічні матеріали, народні виховні традиції, ігри й

іграшки, народні молодіжні свята, досвід сімейного виховання.

4. Спільна діяльність вихованців і вихователів. Зміст роботи педагога складає пошук,

спільно з дітьми, кращих зразків духовної культури, культури діяльності, формування на цій

основі власних цінностей, норм і законів життя. Така співпраця забезпечує активну позицію учня,

самореалізацію в процесі діяльності, в якій виявляються як позитивні риси (доброта,

толерантність, чесність, принциповість та інше), так і негативні (грубість, хитрість, скупість,

егоїзм, невиправдана впертість), здійснюється самоствердження в сфері моралі, розвиваються

творчі здібності.

5. Самовизначення. Найважливішим компонентом змісту виховання є культура життєвого

самовизначення. Життєве самовизначення – поняття широке. Воно характеризує людину як

суб'єкта власного життя і щастя. У гармонії людини з самою собою повинно здійснюватися

громадянське, професійне, моральне самовизначення, тобто залежно від рішення "як жити"

обирається оптимальний режим інтелектуальних, емоційних, фізичних навантажень, спосіб реакції

на невдачі й успіхи, відповідний тип трудової діяльності і форми проведення вільного часу.

Навчитися жити – значить виробити власну позицію в житті, власний світогляд, ставлення до себе,

до навколишнього середовища.

6. Особистісна спрямованість виховання. У центрі всієї виховної роботи школи повинні

бути не плани, не заходи, не форми і методи, а сама особистість дитини, підлітка, юнака. Вона є

головною метою виховного процесу. Рух від найближчих потреб й інтересів до розвитку високої

духовності повинен стати правилом виховання. При цьому використовується найширший простір

– робити можна все, що не забороняється. Організована система виховання забезпечує поступовий

перехід особистості до самовиховання через створення відповідних умов і надання необхідної

допомоги.

 

1 Див. Мойсеюк Н.Є. Педагогіка. Навчальний посібник. – К., 1999. -с. 260-262.

7. Добровільність. Дітей не можна зобов'язувати "виховуватись". Без власної доброї волі

вихованців не може реалізовуватись ідея співробітництва, а значить, і розвитку (подолання,

удосконалення себе). Вільна воля проявляється, якщо вихователі спираються на потребу, інтерес,

установку, бажання, намагання.

 

2. З проблемою мети виховання в Україні на сучасному етапі ми ознайомились під час

вивчення теми "Мета виховання" (Модуль 1). Там же сформульовані основні виховні завдання

загальноосвітньої школи, які і визначають зміст виховання в навчально-виховних закладах.

Основні складові змісту виховання (основні напрями виховної роботи) – це формування

наукового світогляду, розумове виховання, патріотичне (громадянське), національне, моральне,

правове, трудове, економічне, екологічне, естетичне, фізичне, статеве.

 

У формуванні особистості чільне місце посідає світогляд як узагальнена система поглядів

на світ і на своє місце в ньому, розуміння сенсу життя. Якісна характеристика світогляду може

бути різною в залежності від життєвого досвіду і наукової підготовки людини. В основі народного

світогляду лежить людська практика, релігійного – віра в існування Бога, наукового – теоретичне

осмислення суті та причиново-наслідкових зв'язків, які характеризують розвиток природи і

суспільства. У свідомості людей переважно співіснують усі різновиди світосприймання. Але це не

означає, що школа повинна формувати побутові уявлення чи релігійну свідомість. Основне

завдання школи – формування наукового світогляду,тобто створення цілісної системи

наукових, філософських, політичних, моральних, правових, естетичних понять, поглядів,

переконань і почуттів, які визначають ставлення людини до навколишньої дійсності і до самої

себе. Наука визнає те, що піддається вивченню: спостереженню, опису, вимірюванню, аналізу

тощо.

Як специфічна форма свідомості, світогляд має свою структуру, яка включає систему

наукових знань, поглядів, переконань, ідеалів. Наукові знання складають об'єктивну частину

світогляду, погляди, переконання, ідеали – суб'єктивну. Погляди – це прийняті людиною, як

достовірні, ідеї, концепції, теорії, що пояснюють явища природи і служать орієнтиром у

поведінці. Переконання – стійкі погляди, впевненість людини у правильності власних думок;

сукупність знань, ідей, концепцій, теорій, гіпотез, в які людина вірить як в істину, які пережиті

емоційно. Почуття допомагають втілювати переконання в практичну діяльність. Ідеали – зразки

для поведінки, діяльності, життя. Школа має сприяти перетворенню знань школярів у

переконання. Для цього, перш за все, необхідно забезпечувати глибоку наукову доказовість,

логічну переконливість усіх теоретичних узагальнень світоглядного характеру; викладати матеріал

на основі фактів і їх глибокого аналізу; з’ясовувати причиново-наслідкові зв'язки всіх явищ і

процесів, що вивчаються; стимулювати допитливість, прагнення учнів до самостійного

осмислення всіх явищ, що відбуваються в природі і суспільстві. Крім того, необхідно збуджувати

емоційне ставлення учнів до матеріалу, що вивчається. А це якраз і можливо за умови

найтіснішого зв'язку наукового світогляду з народним, національним. Тому сучасна школа і

повинна роз'яснювати учням особливості народного світорозуміння та світосприймання,

розвивати інтерес до національної історії і культури, ідейно-моральної спадщини, міфології,

фольклору, календарно-сімейної обрядовості.

Процес формування світогляду школярів – складний і суперечливий. Тут діють численні

чинники, діють з різною силою і ефективністю, інколи всупереч один одному (наприклад, школа

вчить, що людина походить від мавпи, а церква – від Адама). Починається він із засвоєння

основних елементів світоглядних ідей ще до школи. В школі учні опановують нові знання, які

підводять їх до змісту світоглядних ідей. Погляди на світ, його будову, закономірності розвитку

природи і суспільства формуються при вивченні основ наук. Причому це забезпечується не лише

змістом навчального матеріалу, а й способом його викладання, методикою організації пізнавальної

діяльності учнів. Перевага надається активним методам навчання, умінню вчителя емоційно і

пристрасно виявляти своє ставлення до фактів і явищ, створювати можливості для самостійного їх

осмислення учнями, висловлення своїх поглядів, думок і почуттів, залучення школярів до участі у

різноманітній практичній діяльності. Основні критерії сформованості в учнів світогляду:

• глибина наукових знань, їх об'єднання в цілісну систему, що пояснює суть і закономірності

явищ природи, суспільства, мислення;

• здатність

діалектичного

осмислення

дійсності,

уміння

аналізувати явища і події;

• соціальна активність, суспільна цілеспрямованість, діяльність по втіленню в життя ідеалів,

їх захисту і пропаганді.

 

Важливим напрямком виховної роботи школи є розумове виховання. Розумове виховання

– це спільна діяльність вихователя і вихованців, спрямована на розвиток інтелектуальних

можливостей та здібностей школярів, забезпечення умов їх самореалізації, вільного вибору

світоглядної позиції, соціально-значущих вітчизняних надбань і світової культури, орієнтації у

навколишньому середовищі. У процесі розумового виховання нагромаджується фонд знань:

факти, термінологія, символи, імена, дати, назви, поняття, зв'язки та залежності.

Зміст розумового виховання складають:

1) виховання культури навчальної праці, що має такі елементи:

–планування розумової праці(вироблення режиму праці і відпочинку,

уміння складати план відповіді, алгоритми виконання домашніх

завдань, інших видів навчальних завдань);

– чітка організація розумової праці (вироблення уміння вибирати оптимальні форми,

методи, прийоми діяльності);

– дотримання правил навчальної гігієни (нормативів освітлення, підбору меблів, пауз у

навчальній діяльності);

– уміння працювати з книгою (виділяти головне в тексті, складати план, тези, конспект,

ставити питання до тексту, виділяти незрозуміле);

– самоконтроль і корекція своїх дій (уміння перевіряти обчислення оберненими діями,

звірятися з відповіддю, аналізувати задачу та її розв'язання);

– самоаналіз результатів розумової праці (робота над помилками, поглиблення знань,

відпрацювання певних умінь);

2) розвиток пізнавальних потреб учнів, які лежать в основі мотивів навчання;

3) формування інтелектуальних умінь і розумових якостей школярів (уваги, пам'яті,

мислення, уміння порівнювати, аналізувати, узагальнювати тощо).

Критеріями розумової вихованості якраз і є вищеназвані якості і уміння.

Громадянське виховання– це процес формування громадянськості як інтегрованої риси