Естетичний і художній смак. Мода.

Категорія естетичного смаку з'явилася в європейській науці в XVII ст. як результат розвитку нових течій мистецтва XV — початку XVII ст., що руйнували старі канони і зумовлювали потребу в універсальних критеріях їх оцінювання. Водночас розвиток індивіду­альності, започаткований епохою Відродження, ставив питання про можливість суб'єктивної, самостійної оцінки художнього твору, що ґрунтується на почутті естетичного задоволення або смаку.

Термін «смак» в естетичному значенні вперше вжив іспанський мислитель XVII ст. Грасіан-і-Моралес для позначення здібності людського пізнання, яке підноситься до пізнання прекрасного та оцінки творів мистецтва. Проблема смаку набула надзвичайної популярності у французькій суспільній думці XVП—XVШ ст. (Ларошфуко, Бу- ало, Монтеск'є, Вольтер, Гельвецій та ін.). В естетиці класицизму

Просвітництва категорія смаку тлумачиться як категорія пізнавальна, як певна здібність пізнання поряд із почуттям, розсудливістю та розумом. Для англійської естетики (Шефтсбері, Хатчесон, Бйорк) характерним є сенсуалістичне трактування смаку. Смак розуміють як внутрішнє почуття, подібне до симпатії, почуття задоволення. За ним культивуються та гармонізуються як здібності до пізнання, так і моральні почуття людини.

Основну суперечність проблеми смаку як існування цілісної естетичної культури за розмаїтості естетичних оцінок визначив англійський філософ Д. Юм. Він вважав, що істинні судження смаку можливі лише за наявності загальної його «норми», якою володіють лише деякі люди з витонченим смаком. На суспільно-індувідуальному характері естетичного смаку наголосив І. Кант, в естетиці якого він виступає як центральна категорія. Кант визначив смак як «спроможність естетичної здібності судження робити загальнозначущий вибір». Завдяки смаку суб'єкт робить оцінку або формує судження, ставлячи себе на місце будь-кого іншого.

Головною думкою кантівського вчення про смак є так звані антиномії смаку. З одного боку, судження смаку є настільки індивідуальним, що жодні доведення не можуть їх заперечити, тобто: про смаки не сперечаються. З іншого боку, смаки є не тільки суб'єктивними, між ними є дещо загальне, що дає змогу обговорювати їх, отже: про смаки можна сперечатися. Тобто суперечність між індивідуальним і суспільним смаком, як і будь-яка антиномія, є принципово нерозв'язною. Окремі суперечливі судження смаку можуть існувати разом і бути однаковою мірою справедливими.

І Кант, і його попередники вже зробили крок до переоцінки чуттєвого та ірраціонального, що становило основу нового уявлення про людину. Вони визначали смак як здатність інтуїтивно відчувати прекрасне, як почуття, вільне від будь-яких утилітарних міркувань та незалежне від суджень розуму. Кант вважав, що важливим естетичним чинником смаку є почуття задоволення, яке супроводжує споглядання прекрасного. незацікавленість, що властива цьому почуттю і відрізняє його від утилітарного та морального почуттів, Кант визначає так само, як і його попередники. Почуття прекрасного ґрунтується на смаку. Саме від нього залежить судження смаку. Проте, якщо ці судження, незважаючи на індивідуальне джерело їх, містять у собі принципи всезагальності, що надає їм безмежної достовірності, то цей принцип всезагальності має бути притаманним самому естетичному почуттю, тобто воно має загальний суспільний характер. Кант вважав, що почуття задоволення викликається всезагальною доцільністю, що існує суб'єктивно як форма апріорного принципу свідомості та об'єктивно як чиста форма предмета. Таким чином, естетичне почуття, або почуття задоволення, є усвідомленням доцільності предмета.

Після Канта категорія естетичного смаку втрачає своє універсальне значення в естетичній теорії. Так, Гегель вважає, що культура смаку повинна поступитися місцем судженню професійно підготовленого знавця мистецтва, оскільки правильна оцінка художнього твору потребує ґрунтовних знань у цій сфері. На думку Ф. Шлегеля, взагалі «критикувати поезію можливо лише засобами поезії». Проблема смаку постає з новою силою під час кризи класичного мистецтва з появою модернізму та масової культури. Нове мистецтво орієнтоване або на еліту, яка володіє вишуканим смаком, або проголошує відсутність будь-якої норми (Ортега-і-Гассет, «Дегуманізація мистецтва»). Появу масової культури Ортега-і-Гассет пояснює загальним «падінням смаків» людини-маси.

Однак остаточно це питання не розв'язане й понині. Всупереч відомому латинському прислів'ю «Про смаки не сперечаються» зауважимо: сперечались і доволі жваво сперечаються.

У чому причина такої суперечності — визнання права особи на ін­дивідуальний смак, з одного боку, і незгоди прийняти чужу естетичну оцінку, з іншого? В житті є сфера, де про смаки справді не сперечаються, бо сперечатися було б нерозумно. Проте це сфера суто фізіологічного відчуття — що смачно, а що несмачно. Це радше не смак, а уподобання — якому надається перевага: солодкому чи солоному, гіркому чи кислому, холодному чи гарячому тощо. Такі характеристики предметів не мають суспільного змісту, а тому й не стосуються інтересів іншої людини.

Зовсім інше — смак естетичний. Він також глибоко індивідуальний, однак належить до іншої сфери — суспільної, соціальної. Естетичний смак не є природженою властивістю людини, його не можна зводити до психофізіологічних реакцій. Це соціальна, духовна якість людини, що формується, як і багато інших соціальних якостей, у процесі її виховання та навчання.

Естетичний смак є однією з найважливіших характеристик осо- бистісного становлення, що відображає рівень самовизначення кожної окремої людини щодо соціально-культурного оточення. Тобто естетичний смак не зводиться до здатності естетичного оцінювання, оскільки не зупиняється на самій оцінці, а завершується присвоєнням або запереченням культурної естетичної цінності. Тому слушним буде визначити естетичний смак як здатність особистості до індивідуального відбору естетичних цінностей, а отже й до саморозвитку і самовиховання.

Справді, людина, якій властиве почуття естетичного смаку, вирізняється з-поміж інших певною завершеністю, цілісністю, тобто є не тільки людським індивідом, а й особистістю. Особливість полягає в тому, що поза індивідуальними ознаками (стать, вік, зріст, колір волосся й очей, тип психіки) особистість володіє також індивідуальним внутрішнім духовним світом, який визначається певними соціальними цінностями й уподобаннями.

Становлення особистості — процес тривалий, що, власне, не завершується до останніх днів життя людини. Проте є вікова межа — від 13 до 20 років, коли формуються основні соціальні характеристики особистості, зокрема й естетичний смак. Цінність кожної особистості полягає саме в її неповторності, своєрідності. Значною мірою це досягається тим, що в процесі формування на особистість впливає певний комплекс культурних цінностей і духовних орієнтацій. Отже, створюється унікальність умов формування кожної людини, і естетичний смак при цьому стає не тільки інструментом творення такої унікальності, а й засобом її об'єктивації, суспільного самоутвердження.

1. Визначення поняття естетичний смак

Естетичний смак звичайно розглядають як здатність людини до естетичної оцінки явищ дійсності і мистецтва. Ця традиція визначення закладена Кантом, що вважав, що смак - це «здатність судити про красу». Питання, однак, здавна носить дискусійний характер. Всупереч латинському прислів'ю, яке було відомо ще в Древньому Римі, а в ХVШ ст. знову «піднята на щит» англійським філософом Давидом Юмом. Про смаки сперечалися завжди і вельми жваво.

У чому причина такого протиріччя визнання права особистості на індивідуальний смак, з одного боку, і незгоди прийняти чужу естетичну оцінку, з іншого?

Відразу обмовимося: в житті є одне виключення, де про смаки дійсно не сперечаються і сперечатися було б просто нерозумно. Але це з області чисто фізіологічного смаку: що смачно, а що несмачно. Тут вже пряма залежність від особливостей людини і частково його психологічної своєрідності. Це, швидше, не смак, а перевага, яка віддає особистість солоному або солодкому, холодному або гарячому, гучній або тихому (звуку). Такі характеристики об'єктів не мають суспільного значення, не зачіпають інтересів іншої людини.

Зовсім інша справа - естетичний смак. Він, звичайно, також глибоко індивідуальний, але належить зовсім до іншої сфери - сфери суспільної, соціальної. Естетичний смак не є природжена якість особистості, і його не можна зводити до психофізіологічних інстинктів, до реакцій. Це соціальна здатність людини, яка формується, як і багато інших соціальні здібності, в процесі виховання та освіти людини.

Особливості поняття художній смак

Естетичний смак має також і особливу модифікацію - художній смак. Розвивається він на базі естетичного і впливає в свою чергу на нього. Художній смак формується тільки через спілкування зі світом мистецтва і значною мірою визначається художньою освітою, тобто знанням історії мистецтва, законів формоутворення різних видів мистецтва, знайомством з літературно-художньою критикою. Але оскільки змістом мистецтва є все та ж система суспільних цінностей, тільки представлена ​​в художній формі, то, як і естетичний, художній смак стає предметом суперечок, принаймні з тих пір, як виникло саме поняття смаку

Ця суперечка не тільки можливо, але і необхідним саме тому, що стосується цінностей, які стосуються самої духовної структуру людської особистості, тобто цінностей особистісно значущих і що визначають не тільки характер особистісної самосвідомості, але і характер індивідуальної життєдіяльності, індивідуальної життєбудови. Тому особистість як суспільна істота зацікавлена ​​в суспільному визнанні тих, цінностей, які визначають систему її духовності, її орієнтири і життєві потреби.

У такій же мірі, як і по відношенню до особистості, естетичний і художній смак можуть характеризувати пристрасті, симпатії і антипатії соціальної групи або класу. Естетичний смак зумовлений всім комплексом суспільних умов, і в класовому суспільстві він завжди несе на собі відбиток класових переваг, цілей і цінностей. Єдиних естетичних смаків і норм, придатних для усіх часів і народів, для всіх суспільних груп, не існує. Дуже добре це помічене Н.Г. Чернишевським, яскраво показав, наскільки відрізняються еталони жіночої краси в залежності від умов існування простого народу і заможного класу. Тому необхідно привчати студентів тактовно і терпимо ставитися до думки інших людей, визнаючи за ними рівне право на самостійний пошук і самостійну думку.

Все це робить оцінку художнього твору справою складною і відповідальною. Правильна думка часто виробляється лише в ході тривалих художньо-критичних дискусій. Ось чому слід не тільки покладатися на свій естетичний смак, але і знайомитися з літературно-критичним обговоренням твору, з думкою інших глядачів і слухачів.

Мо́да (фр. mode, від лат. modus — міра, образ, спосіб, правило, розпорядження) — нетривале панування певного смаку в якійсь сфері життя чи культури. На відміну від поняття стилю (стиль (від лат. stylus — паличка для письма) — сукупність характерних рис літератури або мистецтва тієї чи іншої епохи або науки), мода характеризує короткочасні й поверхневі зміни зовнішніх форм побутових предметів та мистецьких творів. У вужчому сенсі модою називають зміну форм і зразків одягу, що відбувається протягом порівняно коротких проміжків часу.

Вживання словосполучення (вдягатися за модою) походить з XVII століття, коли французька придворна мода стала зразком для всіх європейських країн. Іммануїл Кант визначав моду як «непостійний спосіб життя».

Природній моді властивий:

релятивізм (швидка зміна модних форм),

циклічність (періодична спрямованість у минуле, до традицій),

ірраціональність (звернена до емоцій людини і не завжди узгоджується із логікою чи навіть здоровим глуздом),

універсальність (сфера діяльності сучасної моди практично не обмежена; мода звернена до всіх відразу й до кожного окремо).

Функції

До функцій моди можна віднести можливість конструювати, прогнозувати, поширювати й впроваджувати певні цінності й зразки поведінки, формувати смаки суб'єкта й управляти ними. Мода доповнює традиційні форми культури через їхнє переломлення сучасністю й конструює на цій основі нове оточення людини і його самого.

Мода виступає як один із засобів соціалізації: наслідування даному зразку «задовольняє потреби в соціальній опорі, дає загальне, загальноприйняте» самотній людині (Зіммель). Мода виступає засобом соціального маркування, ідентифікації, дистанціювання.

Можна говорити й про економічну функцію моди, пов'язаної з її динамізмом: мода випереджає фізичне зношування предмета (товару) моральним і, отже, забезпечує промисловість попитом на нове, постійно розчищаючи ринок для збуту.