Частина II. ХРЕСТОМАТІЯ 2 страница

«Риторика» народилася як нагальна потреба нашого часу, коли ми усві­домили необхідність збирати, а не розкидати каміння. Відомий мислитель Даниїл Заточник писав: «...яко пчела, падая по различным цветам и совокуп­ляя медвяны соты, тако и аз, по многим книгам избирая сладость словесную и разум, и совокупих аки умех воды морския»².

Цей посібник до курсу риторики подарує Вам «радість серця», за образ­ним висловом Григорія Сковороди, коли припадете до безсмертної риторич­ної спадщини людства від найдавніших до сучасних днів. Ці інтелектуальні перли, нанизуючись, створили духовний дивоцвіт, у центрі якого стоїть пре­красна постать Оратора — мудреця й златоуста, патріота, громадянина, «сина Вітчизни», увінчаного лаврами безсмертя й любові.

Ця книга — чисте й унікальне джерело збагачення Вашої думки, високої й вишуканої краси слова. Щирий відгук у Вашому серці знайдуть риторичні думки з праць Горгія, Аристотеля, Цицерона, Платона, Демосфена, Ф. Прокоповича, М. Ломоносова та інших мислителів, мудрі й красномовні фраг­менти з «Повчання» Володимира Мономаха, літописів преподобного Несто­ра, праць Кирила Туровського, пресвітера Козьми, Василія Великого, Піфагора, Георгія Кониського та інших. Про персонали «Риторики» можна сказати словами великого Гомера, який так писав про старого Нестора — учасника Троянської війни, мудрого порадника і красномовця: «Ex cuius lin­gua melle dulcior fluebat oratio»³.

¹ Див.: Сагач Г. М. Риторика.— К., 1993; Сагач Г. М. Золотослів.— К„ 1993; Сагач Г. М. По­
хвальне красномовство,— К., 1996; Зязюн I. А., Сагач Г. М. Краса педагогічної дії.— К.,
1997; Сагач Г. М. Золотослів.— К., 1998.

² В мире мудрых мыслей.— М., 1962.— С. 197.

З язика його лилися слова, солодші від меду (лат.).

Мета сучасної інтелігентної людини — осмислити риторичну скарбницю людства й рідного народу стосовно власних можливостей, конкретної ситу­ації спілкування, виробити свій оригінальний ораторський стиль, розширити інтелектуально-духовні обрії у широкому контексті світової культури.

Перероблена, доповнена «Риторика» адресована усім, хто хоче жити і творити в новій Україні. «Не вважайте себе незваними гостями на бенкеті мудреців, — писав Анатоль Франс. — Займіть підготовлене там вам місце. І тоді, віч-на-віч із прекрасними творіннями поетів, учених, артистів, істори­ків усіх часів і народів, ви правильно оціните свої здібності, і вашим очам відкриються нові, широкі, незвідані обрії»¹.

Візьміть «Риторику» у дорогу!

Автор

Душл культури - це культурд душі.

Гофміллєр

СЛОВО - ПЕрШЕ ДЗЕрКАЛО Духу. ГІЕТрАрКА

Глава І

ІСТОРІЯ РИТОРИКИ І КРАСНОМОВСТВА

1.1. Історичні традиції. Герої й боги красномовства

істина завжди торжествує. Цицерон

Р

иторика має глибокі корені у світовій культурі. У міфології та її геро­ях різних народів і культур простежується художньо-образне уявлення предків про велику роль живого слова, поетично-пісенного, риторично-пуб­ліцистичного мовлення, про яскраву, часом драматичну й трагічну долю лю­дей, наділених божественним даром — красномовством.

Із сивої давнини до наших тривожних днів дійшли, долетіли на легких крилах мудрої й прекрасної афористичної думки деякі надзвичайно сильні, чарівні, фантастичні міфи про культурних героїв, богів, присвячені класич­ному мистецтву «солодкомовності», красномовства, ораторського мистецт­ва, чаруючого співу... Вони випромінюють магічну силу краси й духовності, дарують опоетизовану інформацію про класичне мистецтво й науку — рито­рику, яку уособлювала у давніх греків «прекрасноголоса» богиня Калліопа, яка була однією з дев'яти муз. Донька могутнього Зевса й Мнемозіни (боги­ні пам'яті), Калліопа вирізнялася своїми обдарованнями серед усіх інших муз. Вона стала музою епічної поезії й науки. Синами Калліопи були пре­красні співці Лін, Орфей, фракійський цар Рес. Краса й мудрість Калліопи втілювалася митцями у скульптурному зображенні богині з вощаною дощеч­кою або сувоєм і грифельним прутиком у руках. Цікаво, що однією із відомих скульптур геніального оратора давнього світу Марка Туллія Цицерона було зображення Калліопи, біля підніжжя якої лежав він, кращий оратор усіх часів і народів.

Міф стоїть біля джерел словесного мистецтва, посідаючи значне місце в усній фольклорній традиції різних народів. З міфів виросли казки, казання, легенди.

У грецькій міфології відомі сирени — напівптахи, напівжінки, які успад­кували від батька Ахелая дику стихійність, а від матері — музи трагедії Мельпомени — божественний голос. Вони мешкали на скелях безлюдного острова, всіяного кістками й висохлою шкірою їхніх жертв, яких сирени за­манювали магічним, зачаровуючим співом. Виникає чисто риторичне запи­тання: якою ж силою краси й дієвості були наділені ці міфічні істоти, перед божественною піснею яких не могли встояти мужні й хоробрі мореплавці, які пройшли безліч випробувань достойно, та лише на цій землі знайшли свою неминучу смерть — загибель? Красномовним є й той факт, що леген­дарний Одіссей, пропливаючи повз ці небезпечні острови, прив'язував себе до щогли корабля й заливав воском вуха своїм товаришам.

Нас не можуть не зацікавити і уявлення пращурів, зокрема давніх греків, про величну гармонію космосу. До наших днів збереглися й дійшли уявлен­ня класичної античності про вісім солодкомовних та мудрих сирен, які си­дять на восьми небесних сферах світового веретена богині Ананке, створю­ючи своїм чарівним співом величну гармонію космосу. Як бачимо, звукова природа космічної краси, мелодійна ладовість, гармонія звукової величі — феномен, який чекає своїх дослідників на стику цілого ряду наук: від дав­ньої риторики, міфології, філології, філософії до сучасної фоностилістики, психолінгвістики, акустики музикознавства тощо.

Сучасників — дослідників у галузі теорії й практики красномовства — вражають міфи Стародавнього світу про дивовижну, всеосяжну силу ора­торського мистецтва. Зокрема, гордий імператор Траян звернувся одного ра­зу до Діона Хризостома з такими промовистими словами: «Я не знаю, що ти говориш, але я люблю тебе не менше, ніж себе самого»¹. Справді, егоїстич­на натура володаря могла бути розчуленою лише видатним ораторським хистом Хризостома, вустами якого, як говорили давні, віщували боги.

У творах Платона знаходимо цікавий опис сили й могутності оратора, який володіє словом, що зцілює душі: «Я стверджую, що якби у Народному зібранні чи у будь-якому іншому зібранні зайшла суперечка, кого з двох об-

Див: Ораторы Греции.— М., 1985.— С. 5—27.

рати лікарем, то на лікаря ніхто і дивитися не схотів би, а обрали б того, хто володіє словом, — варто було б йому лише забажати...»¹.

Чи не парадоксальним є висновок Платона? Виявляється, що це звучить фантастично лише для нашого прагматичного часу, а тоді сприймалося як нормальне явище у такому суспільстві, де часом одна вдала промова могла змінити хід політичних подій, могла вплинути на рішення суду й відкрити шлях до слави, громадського визнання.

Видатний оратор Цицерон у своїх трактатах про ораторське мистецтво писав про формування нової людини — людини-патріота, громадянина, який живе ідеалами свого народу й держави. До речі, самі Цицерон та Демосфен, які були видатними ораторами й патріотами, ще за життя були увінчані лав­рами «сина Вітчизни», «рятівника народу» і под.

У давньогрецькій міфології, крім богині Калліопи, знаходимо певні функ­ції, пов'язані з мовленням, мистецтвом виступати у Народному зібранні, ве­сти бесіду, полеміку, дебати тощо, й у деяких інших богів. Зокрема, богиня мороку, нічних видінь і чаклунства Геката була покровителькою деяких гро­мадських занять людей, зокрема у суді, Народному зібранні, змаганнях, у суперечках, полеміці тощо.

Цікавим і не дуже відомим божеством грецької міфології є божество ли­хослів'я Мом, яке було пов'язане з темними космічними силами. Тривале зловживання терпінням богів, проти яких постійно пащекував Мом, призве­ло до вигнання його Зевсом з Олімпу.

Більші симпатії викликає богиня Осса, яка у грецькій міфології була персо­ніфікацією чуток. Як провісниця Зевса, вона приносила людям звістки від ньо­го, її голос вважали «божественним», а саму називали «дитям золотої надії».

Одним із найпопулярніших образів грецької міфології у сфері володіння чарами словесного впливу на людей, богів та природу був Орфей, син боги­ні Калліопи та бога Еагра (варіант: Аполлона). Магічна сила його мистецтва виявлялася у чарівному співі, прекрасній музиці, натхненних молитвах, за допомогою яких він сприяв аргонавтам у їхньому нелегкому поході, бо вти­хомирював морські хвилі, заспокоював гнів могутнього Ідаса, переконував пса Аїду Кербера, Еріній та Персефону повернути на землю кохану Евриді-ку. Трагічну смерть Орфея від вакханок оплакують зачаровані його співом, голосом та талантом птахи, звірі, ліси, каміння, дерева... Легенда про Орфея довгі роки надихає митців-нащадків на відтворення його образу у різних жанрах мистецтва. Цей повноводний потік любові невичерпний!

¹ Об ораторском искусстве.— М., 1980.— С. 37.

Разом із Орфеєм одним із батьків епічної поезії, «солодкомовності» у греків вважався Фамірід (Тамірис, Тамір), який був фракійським співцем, си­ном обдарованого музики й німфи. Це був надзвичайно гарний юнак, який майстерно грав на кіфарі, був переможцем на Піфійських іграх. Але юнака згубили гордість та марнослав'я: він кинув виклик Музам у досить грубій формі, пообіцявши їм у разі програшу віддати все, чого вони тільки забажа­ють. Розлючені Музи-переможниці відняли в необачного Фаміріда найдо­рожче: вони осліпили його, позбавили голосу й уміння грати на кіфарі...

Давній Єгипет подарував світові цікавий міф про Сіа — богиню пізнання й мудрості, яка тісно пов'язана з богом Ху — втіленням божественного сло­ва — вона сидить у вигляді гарної жінки праворуч бога Тота.

Тот у єгипетській міфології був богом мудрості, рахування й письма. Йо­му приписували створення усього інтелектуального життя країни: він був «владикою часу», вів літописи, створив писемність, навчив людей писати й рахувати. Він був покровителем переписувачів, архіваріусів, бібліотекарів, керував «усіма мовами» і сам вважався язиком бога Птаха, з яким його ото­тожнювали.

У японців божеством красномовства був Бенсай-тен (Бензай-тен), який входив до числа «семи богів щастя» і забезпечував як поліфункціональне бо­жество довге життя, багатство, військові успіхи, захищав від стихійного ли­ха, дарував мудрість, красномовство. Він зображувався верхи на драконі чи змії з японським музичним інструментом біва у руках.

У давньоіндійській міфології є щонайменше дві богині красномовства — Бач і Сарасваті.

Богиня Бач — «мовлення», «слово» — є персоніфікацією мовлення. У ві­домій «Рігведі» їй присвячено гімн, у якому анаграмується її ім'я. Бач нази­вали «царицею богів», «володаркою багатств». Вона вважалася донькою бога любові Ками. В епічний період вона стала богинею мудрості й красно­мовства, через що її почали ототожнювати з іншою богинею — Сарасваті. Сарасваті була поліфункціональною, бо первинно усвідомлювалася як боги­ня води, ріки, великого потоку. Сарасваті — популярна богиня давньоіндій­ського епосу: вона захищає співців, є богинею священного мовлення, боги­нею красномовства й мудрості, винахідницею санскриту й алфавіту деванагарі, виступає покровителькою мистецтв і наук. Індійські веди підкреслюють такі її риси, як краса, вишуканість, простота, білизна. Сарасваті стала дру­жиною Брахми як носителька численних творчих обдаровань і талантів, а лю­бов народу до неї живе у віках.

Серед давніх візантійських, середньовічних, зокрема слов'янських, легенд викликає цікавість образ райського птаха з обличчям людини, який називав­ся алконостом або сірином. Образ цей вочевидь пов'язаний із грецьким мі­фом про Алкіона, перетвореного богами у птаха. Спів цього птаха був та­ким прекрасним, що той, хто чув його, забував про все на світі. У російських духовних віршах періоду середньовіччя йдеться про птахів сірин, які, спус­каючись із раю на землю, зачаровували людей своїм співом. Образ чарівно­го птаха у різних модифікаціях типу жар-птиця, диво-птах тощо є дуже по­пулярним у східнослов'янській культурній традиції, зокрема українській та російській. Як бачимо, «солодкоголосі» птахи, міфічні істоти володіли тим прекрасним даром, до якого завжди прагнула людина, — оволодіння душа­ми через гармонійне, прекрасне й чарівне Слово у всіх формах: слово по­етичне, прозове, ораторське, пісенне, духовно-пророче...

Такі видатні оратори минулого, як Арістотель, Цицерон, Демосфен, Гор-гій та інші, ораторське обдарування обґрунтовували наявністю дару мислен­ня, могутньої думки, як вони писали, — винайдення думки — логосу. Тому справжній ораторський талант виявлявся перш за все в силі змісту, інтелек­туальній могутності оратора, який оволодівав розумом, волею, почуттям слухачів нетрадиційним, нестандартним, часом «алогічним», на перший по­гляд, мисленням. З цієї точки зору не може не зацікавити образ Іванушки-дурника, який є типовим втіленням казкової стратегії, що випливає з нестан­дартних постулатів практичного розуму, з опертям на пошук власних, ори­гінальних рішень у найскладніших ситуаціях. Це дарує йому успіх, повну перемогу над супротивниками, ворогами, опонентами. Його слово — не менш цікаве явище, ніж його справи: воно втілює магічно-юридичну функ­цію, як вважають спеціалісти (Ж. Дюмезіль). Він пророкує майбутнє, тлума­чить незрозуміле, легко, жартома, з прислів'ями, приказками, мовними па­радоксами загадує й відгадує найскладніші загадки, мова його відзначається розвиненою омонімією, полісемантичністю, метафоричністю тощо, що є ви­разною ознакою поетичного стилю, ораторського обдаровання Іванушки-дурника. Риси алогічності, зарозумілості, критичного мислення наближають цей казковий образ до образу юродивого, традиційного для слов'янської, зокрема російської, духовної традиції. Осмислення глибини і сили ораторсь­кого обдаровання цього популярного у слов'ян казкового образу може по­дарувати дослідникам безліч цікавих спостережень та висновків, бо ще не всі загадки Іванушки-дурника нами відгадані!

Інший слов'янський билинний герой — гусляр Садко — цікавий як тала­новитий співак, виконавець, гра якого принесла йому як громадське визнан­ня, так і особисте щастя. Його чарівний голос, майстерна гра полюбилися Морському цареві, що сприяло щасливому одруженню Садка з прекрасною Чернавою, принесло йому славу, багатство, повне вдоволення життям. Вдяч­ний Садко побудував у Новгороді пишні церкви, завдяки щасливій долі й ви­датному імпровізаторському таланту.

Східнослов'янська міфологія звеличує образ епічного співця — поета Бояна, який відзначався багатьма унікальними рисами талановитого орато­ра. Зокрема, у «Слові о полку Ігоревім», у написах у Софії Київській, у новгородському літописі Боян згадується як «віщий, аще кому хотяще песнь творити, то растекашеся мыслию по древу, серым вълком по земли, шизым орлом под облакы». Струни Боянові рокотали славу руським кня­зям, які ставали на захист рідної землі. Відомий поет Ігор Шкловський та інші дослідники вважають легендарного Бояна «ритором, солодкомовним оповідачем», талановитим імпровізатором, бо звучать у віках, не стихаючи, його живі гусла, чарівний голос, дивовижні, вражаючі інтонації... Не змов­кає у нашій вдячній пам'яті слава Боянова — «соловейка стародавнього ча­су». Так само нам, нащадкам слави предків, не личить забувати видатну ораторську пам'ятку — «золоте слово» Святослава, змішане із сльозою, ме­та якого — єднання усіх патріотів рідної землі перед вражою навалою. «Зо­лоте слово», мудрі літописи, які творилися на нашій славній землі, пас­тирське слово та ін. — взірці високої ораторської культури наших предків, так само як і дивовижно-прекрасні міфи різних народів усіх часів — неви­черпна скарбниця культурної, риторичної загальнолюдської спадщини¹. На­роди творили тисячолітній національний золотослів, вбираючи й творчо ви­користовуючи надбання попередніх епох, творячи ораторські перлини як свідчення глибоких етико-естетичних дум, поривань, мрій, надій... Прочита­ти цю величну книгу життя, осмислити загальнолюдський національний на­буток — велике щастя й наш моральний обов'язок на стику епох. Адже вив­чати риторику можна по-різному, але можна й через опанування красою й силою міфологічної риторичної спадщини: «Блаженна людина, що мудрість знайшла!» (Біблія).

Див.: Виклади давньослов'янських легенд, або міфологія, укладена Я. Ф. Головацьким.— К., 1991.

1.2. Деякі етапи історії розвитку риторики

Слова - єдине, що житиме вічно.

Гезлітт

Риторика, як й інші науки, має свою історію, злети й падіння, без знання яких важко розраховувати на успіх, тим більше в ораторському мистецтві.

До недавнього часу були відомі більшою чи меншою мірою праці античних риторів Арістотеля, Цицерона, Демосфена, Квінтіліана та деяких інших авто­рів, частково й слов'янська риторична спадщина, особливо ломоносівського періоду, часів Київської Русі, епохи українського Ренесансу XVII-XVIII ст.

Дослідження останніх років виявили, що незмірні багатства зберігаються у рукописних відділах бібліотек у великих містах України та колишнього Со­юзу, осередках науки і культури, адже у XVII-XVIII ст. риторика була тра­диційною шкільною дисципліною.

Давня Греція, Давній Рим в епоху демократичного розквіту стали світо­вою скарбницею риторики й ораторського мистецтва. За законами Солона, кожний афінянин повинен був особисто захищати свої інтереси на суді, бо участь представників дозволялася лише у виняткових випадках, наприклад, у справах неповнолітніх, жінок тощо.

Інтенсивний темп життя демократичних полісів вимагав діяльності, яка б спиралася на практичні навички у найрізноманітніших галузях, — роботу знавців, майстрів, — «техне» (гр. — наука, ремесло, мистецтво). Серед них вирізнялося й словесне мистецтво логографів, риторів, які за наймом твори­ли ораторські промови. Публічний виступ громадян у Народному зібранні чи в суді перед аудиторією у сотні й тисячі чоловік був невід'ємною части­ною функціонування апарату державної влади у демократичних полісах Давньої Греції. Крім того, ораторське мистецтво користувалося в Елладі ве­личезною повагою, популярністю, тому численні ораторські школи давнього світу ніколи не були порожніми.

Перше відоме керівництво — техне — для тих, хто готувався виступати публічно, належало, очевидно, сицилійським риторам Тисію й Кораку і да­вало рекомендації, як слід членувати промову на частини (вступ, виклад справи, епілог) і які докази слід добирати.

На жаль, оригінальних ораторських праць чи фрагментів до наших днів майже не дійшло, крім комедії Аристофана «Жаби», де інсценовано супе­речку Есхіла й Еврипіда за право поета називатися кращим чи наймудрішим

знавцем техне, а також деякі фрагменти промов софістів, ораторів Горгія, Ісократа та інших¹.

Легендарний оратор давнього світу Демосфен жив у епоху, коли закінчу­вався період народоправства. Великий оратор і громадянин-патріот Демос­фен намагався зберегти державний лад і своїм життям заплатив за вірність переконанням та ідеалам.

До наших днів дійшли ЗО промов Демосфена, у тому числі відома промо­ва «Про вінок». Жодна з них не є плодом імпровізації, а є результатом три­валої, виснажливої праці, покладеної на віднайдення теми, її розвиток, схе­матизацію плану, на відпрацювання стилю, шліфування виразів. Великий трудівник Демосфен цілі ночі проводив за риторичною роботою, тому його недруги говорили, що промови Демосфена тхнуть лампадним маслом, яке він спалював у величезній кількості. Але його промови були «свіжими й чарівни­ми, наче щойно вилились із грудей: вони наповнені життям, емоціями і, по­дібно творінням Фідіаса, не мають на собі жодних слідів різця, що працю­вав так ретельно»².

У Давньому Римі народ брав безпосередню участь у вирішенні державних та судових справ, тому там також була великою сила ораторського слова, риторичного мистецтва. Видатний теоретик та практик риторики Марк Тул-лій Цицерон написав і виголосив низку ораторських шедеврів — «Брут», «Про знаменитих ораторів», «Оратор», «Про оратора» тощо³. Інший видат­ний оратор, Марк Фабій Квінтиліан, створив оригінальну систему навчання риторики на основі принципів Цицерона у вигляді 12 книг риторичних на­станов. Квінтиліан, як й інші палкі прихильники таланту Цицерона, говорив, що небо надіслало його на землю, щоб дати приклад, до яких меж може ді­йти могутність слова.

Цікаво, що першу промову Цицерон створив у 25 років під назвою «На захист Публія Квінкція», а останню, 12-ту філіппіку, — у рік смерті, в 63 ро­ки. У «Бруті» Цицерон називав риторику «матір'ю усього, що добре зроб­лено й сказано». Він відпрацював простий, блискучий, пристрасний, патетич­ний ораторський стиль, вважаючи складовими успіху оратора освіту, при­родний дар і ораторські вправи. ¹ Див.: Ораторы Греции.— М., 1985; Платон. Діалоги.— К., 1995.

Див. детальніше: Орлов Б. Демосфен и Цицерон. Их жизнь и деятельность.— СПб., 1898.— С. 52; Демосфен. Речи.— М., 1954.

Марк Туллий Цицерон. Три трактата об ораторском искусстве.— М., 1972; Античные ри­торики.— МГУ, 1979.

Цицерон був творцем латинської мови: з важкої, неоковирної зброї ви­кував тонку, гостру рапіру, яка проникала у найтонші вигини думки. Він за­лишив понад 100 промов, з яких 57 збереглось, як риторична скарбниця для усіх часів та народів.

У період середньовіччя у галузі риторики царювали догматизм і схоласти­ка. Феодальний лад базувався на зовнішній, фізичній силі, на звичаї, що вили­вався у суворо визначені, незмінні формули. Дослідник О. Тимофеев писав: «Рішителем доль держав і приватних осіб був меч, а не слово»¹. Порівняйте ставлення до риторики Секста Емпірика, який у своїх творах, у розділі «Проти риторів» вважав риторику «не корисною», «шкідливою», «шарлатанством»².

Авторитет католицизму гнітюче діяв на розвиток риторики, бо тримав ключі від майбутнього блаженства. В тих умовах ораторське мистецтво не могло володіти творчою силою справжнього мистецтва, а оратору не знахо­дилося місця у державному житті. Політичне красномовство тоді майже не існувало, а ораторське мистецтво розвивалося в основному на церковних ка­федрах, в університетах і судах.

Занепад і відродження риторики не могли не відбитися на розвиткові лю­дини й суспільства. Реабілітація риторики в системі освіти знайшла втілення наприкінці середньовіччя, з поверненням тривіуму й квадріуму, серед яких риториці відводилося почесне місце у прагненні людини оволодіти світом че­рез античний логос — єдність і гармонію думки й слова.

Першою серйозною спробою опису історії риторики Київської Русі є ро­бота В. І. Аннушкіна «Перша російська «Риторика», видана у Москві, това­риством «Знання» у 1989 p., де аналізується риторика «Сказання про сім вільних мудрощів», «Риторика» 1620 року, що дає багатий і глибокий мате­ріал для аналізу історії слов'янської риторичної думки.

Київська Русь — давньоруська держава IX—XII ст. — розквітала при Ігорі, Ользі, Святославі, Володимирі, Ярославі Мудрім. У Києві відкривали­ся перші бібліотеки, школи, розвивалися різні ремесла.

Після хрещення Русі активно створюються пам'ятки писемності, розвива­ється мистецтво, архітектура, література, культура слов'ян, зокрема рито­рична³.

¹ Тимофеев А. История красноречия с древнейших времен.— М., 1893.— С. 65.

² Див.: Секст Эмпирик. Сочинения в 2-х томах.— Т. 2.— М., 1975.— С. 122-144.

³ Див.: Вомперский В. П. Русские риторики XVII-XVIII вв.— М., 1988; Чепіга І. П. Ора­
торське мистецтво на Україні в XVI—XVII ст.ст. // Українська мова і література в
школі.— 1989, № 10.

Перлина слов'янської літератури «Слово о полку Ігоревім» донесла до наших днів «золоте слово» Святослава, «змішане із сльозою», що є взірцем високої риторичної культури того часу.

Найбільш відомими ораторами Київської Русі були Іларіон та Кирило Туровський.

Іларіон (XI ст.) — перший руський митрополит, давньоруський письмен­ник, талановитий оратор. Найвідомішою його проповіддю є «Слово про за­кон і благодать», у якій він з патріотичних позицій оцінив діяльність давньо­руських князів і міжнародну роль Київської Русі. У ній автор-патріот гаря­че виступає проти зазіхань Візантії на Русь, красномовно й переконливо доводить містичність вчення про месіанську роль будь-якого народу, об­стоює самостійність Русі. Дослідники риторичної спадщини Іларіона відзна­чали такі риси «Слова про закон і благодать», як яскраву образність, емо­ційність, надзвичайну мелодійність, логічну стрункість.

Постать митрополита Іларіона, його риторична спадщина надихають на­щадків на опанування риторичними й морально-етичними секретами цієї ви­датної фігури слов'янської культури.

Кирило Туровський (XI ст.) — блискучий оратор і представник урочис­того й учительного красномовства на Русі. Він закликав письменника й ора­тора (літописця й піснетворця) уважно вивчати й вслухатися у те, що відбу­лося, прикрашати діяння героїв відповідними словами «прикрасять словами й звеличать царів... і, славлячи їх, похвалами кінчають»¹.

Кирило Туровський — яскравий приклад творця величально-похвальних епідейктичних промов, якого ми з повним правом можемо назвати великим піснетворцем Давньої Русі.

Велику риторичну цінність становить «Слово в новий тиждень після Пас­хи», яке К. Туровський побудував за суворими законами красномовства: ма­теріал подано на порівнянні зраділої «церкви Христової» з навколишньою природою. В ньому — низка блискучих метафор про роль ритора-проповідника: «Нині ратаї слова приводячи словесних ягнят до духовного ярма і за­нурюючи... рало у мисленнєвих борознах, проводячи борозну покаяння й за­сипаючи сім'я духовне, надіями майбутніх благ веселяться...»².

Прибавления к творениям святых отцов. Ч. 2.— М., 1844. Див.: Гурвич Е. С, Погоріл-ко В. Ф., Герман М. А. Основи риторики.— К., 1978.

Туровский Кирилл. Слово в новую неделю на Пасхе // Древняя русская литература. Хре­стоматия.— М., 1980.— С. 73.

На жаль, до наших днів не дійшли імена багатьох давніх слов'янських ораторів-патріотів, але перлини їх словесного таланту, мудрості й краси думки увійшли у могутній фольклорний золотослів рідного народу.

«Соловейко України» А. С. Малишко у вірші «Буду я навчатись мови зо­лотої» закликав патріотичну молодь вміти прислухатись до кожного пору­ху серця матері-України:

Буду я навчатись мови золотої

у трави-веснянки, у гори крутої,

в потічка веселого, що постане річкою,

в пагінця зеленого, що зросте смерічкою.

Буду я навчатись мови-блискавиці

в клекоті гарячім кованої криці,

в корневищі пружному ниви колоскової,

в леготі шовковому пісні колискової;

щоб людському щастю дбанок свій надбати,

щоб раділа з нами Україна-мати;

щоб не знався з кривдою, не хиливсь під скрутою

в гніві бився блисками, а в любові — рутою!

***

Національне красномовство слов'ян базувалося як на класичній риторич­ній спадщині давнього світу, так і на досягненнях західноєвропейської естетико-літературної думки. Роль художнього риторичного слова була напро­чуд важливою у боротьбі слов'янських народів за соціальне, національне визволення, проти духовного рабства, проти окатоличення, полонізації, про­ти власних експлуататорів та гнобителів. Кращі художні твори видатних майстрів слова ставали народними, національними, зокрема, деякі поезії українського Арістотеля Г. С Сковороди «Всякому городу нрав и права» стали народними піснями, зажили своїм самостійним і прекрасним життям.

Слов'янська риторика України, Росії, Білорусі увібрала в себе латиномовні риторики, поетики, грецькі й західноєвропейські поетики й риторики, ідеї яких розвивали церковні діячі, письменники, вчені: вологодський єпископ Макарій, один із засновників Слов'яно-греко-латинської академії Симеон Полоцький, кращі гуманісти-просвітителі — М. В. Ломоносов, Феофан Прокопович, Петро Могила та їхні сподвижники.

Народи створювали тисячолітній золотослів національних культур, що знайшло відображення у дорогоцінній скарбниці — фольклорі, зокрема у при­слів'ях, приказках українського, російського. та інших народів. їх з любов'ю збирали й передавали нащадкам патріоти-гуманісти В. І. Даль, Б. Д. Грінченко та інші.

XVII — перша половина XVIII ст. — це період становлення І розвитку літератури, її родів і видів, і, безперечно, народна творчість мала значний вплив на розвиток шкільних курсів теорії поетичного та ораторського мис­тецтва, їх етико-естетичною основою, підґрунтям була любов до своєї бать­ківщини, рідного народу, боротьба за свободу й щасливе життя у гармонії з Богом, собою, природою і суспільством, тому типовою темою підручників з риторики була така: «Рука Всевишнього Вітчизну врятувала».

Після складного для Русі Смутного часу, епохи міжцарювання на почат­ку XVII ст., обрання нового царя Михайла Федоровича Романова й повер­нення до мирних часів починають розвиватися словесні науки. У Росії XVII-XVIII ст. вивчали «Французьку риторику» Фоклена (1555 p.), «Джере­ла французького красномовства» Шабанеля (1612 p.), «Роздуми про елегант­ність та ввічливість стилю» Бельгарда (1695 p.), «Мистецтво говорити» Б. Ламі, риторики Арістотеля, Цицерона.

У 1620 р. створюється перша російська риторика невідомого автора, яка дійшла до нас у тридцяти шести списках. її вивчали на Русі понад сімдесят років, вона була дуже популярним твором у Москві, Новгороді, Ярославлі, Ниловій пустоші, Соловецькому монастирі тощо.