Аврелий Августин «Исповедь». Абеляр П. История моих бедствий. «Сповідь» Августина Блаженного.

Книги: Про порядок, Монологи, Про вчителя, Про музику, Про безсмертя душі, Про істинної релігії, Про вільну волю.Проти академіків, де він спростовує скептицизм. Про вільну волю, де обговорюються проблеми зла і вільної волі. Про град Божий, в якому Августин розробляє своє бачення історії і пропонує вчення про двох градах - Божому і Земній.

Сповідь (Confessiones), де Августин розкриває перипетії своєї духовної боротьби. У цій книзі філософ з глибоким психологізмом і щирістю описав своє життя і підстави своєї віри.

Шлях його філософствування – від розладу і роздвоєння особистого життя до об'єктивного світу і єдності. Оскільки ми замикаємося у нашому чуттєвому світі, ми знаходимо в собі один лише морок і страждання. "Чи не бачиш ти і не жахаєшся цієї безодні? - Вигукує Августин. -" І що ж це таке, як не наша природа, і притому не те, чим вона була раніше, а яка вона є тепер. І ось ми більш шукаємо її пізнати, ніж дійсно розуміємо". Всі мислення Августина в його дохристиянську епоху є ряд гігантських зусиль, щоб вирватися з цієї негативної, похмурої глибини суб'єктивного свідомості до об'єктивного світла і правди, звільнитися від своєї гріховної особистості та її фатального роздвоєння.

Сам він говорить у "Сповіді" про той період свого життя, коли, вже звільнившись від маніхейства, він ще не звернувся в християнство: "Намагаючись вивести лад моєї думки з безодні, занурювався знову, і часто роблячи зусилля, я занурювався знову і знову". Єдине, що підносило його до об'єктивного світу Божого, було те, що воля була для нього настільки ж достовірна, як і його існування. Але в самій своїй волі він знаходив одне внутрішнє протиріччя, один безвихідний розлад. "Бо ця воля, причина мого гріха, але я сам не хочу гріха і роблю те, що ненавиджу. Роблячи гріх мимоволі, я швидше терплю його, ніж роблю". І, отже, цей стан несвободи є швидше покарання, ніж вина, притому покарання, яке я терплю справедливо.

«Отже, є щось абсолютно достовірне, що височить над моїми протиріччями: у самому розладі я пізнаю об'єктивний закон абсолютної справедливості. Абсолютна достовірність моєї волі, мого існування зводиться до абсолютної достовірності того об'єктивного блага, того об'єктивного миру і порядку, якого вимагає моя воля. Роздвоєння і розлад є форма тимчасової дійсності, але мир і єдність є її вічний ідеал». Основний мотив філософії Августина є шукання такої всесвіту, яка долала б контрасти тимчасової дійсності, її погану подвійність в єдності загального миру і спокою. Шукання це - перш за все процес болючий і болісний; в ньому борошна духовного народження нового світу з'єднуються з передсмертними стражданнями старого.

У «Сповіді» Августин Блаженний чимало і з неперевершеною інтелектуальної винахідливістю міркує про проблеми часу і простору.

Аврелій Августин ставить перед собою сміливі богословські питання: чи міг Бог створити цей світ раніше чи пізніше, чим створив? що робив Бог до того, як створив світ? Як співвідноситься Бог з поняттями часу і вічності? У вирішенні їх Августин примикає до платонівського тлумачення часу, тобто вважає час створеною субстанцією. Світ створений не в поточному часу, стверджує богослов, але час починає йти від створення світу.

Бог знаходиться у вічності, і тому до неї незастосовні часові поняття: "раніше", "пізніше", неправомірно питати Бога, що він робив тоді, коли світу не було. Отже Бог не міг створити світ ні раніше ні пізніше чим створив, тобто час починає йти тільки й відразу із створенням світу.

Аврелій Августин відновлює арістотелівське розуміння часу як міри руху, і виступає проти буденного ототожнення цих понять. "Я чув від одного вченого людини, що рух сонця, місяця і зірок і є час, але я з цим не згоден. Чому тоді не вважати часом рух всіх тіл? Якби світила небесні зупинилися, а гончарне колесо продовжувало рухатися, то не було б і часу, яким ми вимірюємо його обороти? ", - запитує Августин. Коли Ісус Навин, говорить Августин, щоб довершити перемогу в битві, попросив сонце не заходити, і по молитві його здійснилося, йшло Чи тоді час? Так, час іде у своєму темпі незалежно від руху небесних або будь-яких інших тіл, адже ми вважаємо, що час йде навіть тоді, коли вони знаходяться у спокої і говоримо, що таке-то тіло стояло стільки-то, тим самим маючи на увазі незалежність часу від руху тіл.

Тут знаходять відображення питання довготи і стислості часу, тривалості минулого, вимірювання часу, психологічні підходи до часу? Час розбивається на минуле, сьогодення і майбутнє, причому першого вже немає, третього ще немає, а сьогодення невловимо, безперервно проходить. "Час, стаючи з майбутнього сьогоденням, виходить з якогось тайника, і сьогодення, став минулим, йде у якийсь тайник" Тим не менш, не могли б ми вимірювати якусь ілюзію, отже, час є деяка реальність. Що ж ми вимірюємо в часі, якщо ніяк не можемо вловити його суть? - Запитує він. Реальністю можна назвати і минуле, яке було колись справжнім, і майбутнє, яке лише має стати справжнім. Кожен з нас образ минулого несе в своїй душі, згадує про нього. Майбутнє бачать провісники. Значить, існують насправді, мають не мрійливе буття всі три іпостасі часу.

У нашій душі знаходиться той тайник або джерело тривалості, яким ми вимірюємо глибину минулого, яке існує не сама по собі, а тільки у зв'язку з глибиною спогади. Ніщо інше, як пам'ять несе слова і образи речей. Кількість конкретного спогади для нас одно силі і глибині вражень. Точно також і пророкування, попереднє обдумування на підставі тих образів, які знаходяться у нас всередині, в пам'яті, малюють нам вигляд майбутнього. Відтак, каже філософ немає ні майбутнього, ні минулого самих по собі, а є три лики одного часу-теперішній минулого, сьогодення сьогодення і даний майбутнього, пов'язані з пам'яттю і враженням, які суть найважливіші інструменти розуміння часу. Бог хоче сказати нам, що ми не повинні допускати розсіювання уваги; наш обов'язок по відношенню до сущого - пам'ятати все, що минув утримувати у своїй душі.

Більш чітко, ніж філософи античності, Аврелій виділяє поняття простору, яке тоді в основному називалося місцем.

Міркування Аврелія значно очистили від нашарувань традицію Платона і Аристотеля і розвинули субстанциальную концепцію часу, прихильники якої прагнуть обгрунтувати незалежність плину часу та існування простору від руху матеріальних тіл. Логічні побудови і несподівана постановка питань філософом про час і простір завжди викликали філософський інтерес; вони здатні і сьогодні служити джерелом нових образів і асоціацій.

Абеляр. "Історія моїх лих"

Листи Абеляра до друзів, яким пізніші переписувачі дали нинішню назву. По суті це перший твір біографічного плану, можливо, не тільки середньовічної, а й взагалі світової літератури, де описується життєвий шлях НЕ історичного діяча, а простої людини.

"Історія" хоча і латинською мовою, але читається жваво і легко. У ній розповідається про інтелектуальне життя в Парижі в період перед зародженням університетів і бібліотек, про монастирське життя. До речі, і ченці та викладачі філософії, щоб прогодувати себе чи покладалися тільки на свій інтелект, але повинні були вести власне господарство, тим більше що учні все норовили розплатитися натуральними продуктами, завалюючи келії професорів м'ясом, овочами та фруктами і нікому не потрібним турнепсом.

Але безумовним цвяхом твору є історія кохання вченого і його учениці Елоїзи. Як і чому вони вчилися стає досить ясно, що як результат навчання у них з'явився син. Оскільки Абеляр був духовною особою і не міг одружитися на Елоїзі, її родичі підкараулили філософа і вирвали у нього яйця, в чому він досить відверто зізнається.

Роман невдалих учня та учениці отримала настільки широке ходіння, що у сучасного читача "Історії" чи не викликає здивування факт, що цей роман у займає в загальному-то дуже скромне від обсягу всього твору місце. Тобто епізод попросту роздули, що свідчить про досить-таки примітивних смаках середньовічних читачів. Їм було мало самої автобіографії, так вони ще додали до неї ще листи Елоїзи, що стала абатисою і ганяти потім легковажних монашок - досвід-то на ці справи у неї був багатий. Втім, справжність останніх багатьма дослідниками заперечується.

Про величезної популярності історії Елоїзи свідчить той факт, що вже в середні століття сюжет прокотився по всій його Європи, докотившись до Грузії, і ставши однією з найпопулярніших грузинських любовних повістей - "Абессалом і Етері". На сюжет якої вже в 1918 їх музичний класик Захарія Паліашвілі написав прославлену в Грузії грузинську оперу.

Між іншим історія ходіння походеньок Абеляра і Елоїзи дозволяє додати трохи світла ясності в одній заплутаній історіографічної проблеми. Багато культурні явища, зокрема, найбільш популярні сюжети, втрачають свій початок в глибині століть і навіть тисячоліть. І дослідники вибиваються з сил, щоб знайти ці витоки, чому вважаючи, що десь там "заритий істина". Витоки абеляровой легенди нам відомі, але ніяких особливих блискіток сліпучого сяйва цієї самої істини там не проглядається.

Так, написана непогано, цікаво, але вельми заурядно, і якщо не знати того потужного хвоста, який тягнеться за цією щуплим тілом, то ніякими особливими одкровеннями початкове ядро ​​легенди не дивує.

Зауважимо, за що Елоїза полюбила Абеляра незрозуміло, і про що там вони говорили, теж невідомо. До психологічної прози ще було далеко, і Абеляр не вважав гідним передавати потомству свої розмови. З чого випливає, що Елоїза була звичайною жінкою: любов, ганчірки, плітки, пізніше - діти і сім'я - ось був коло її ймовірних інтересів (лист Елоїзи цього начебто суперечить, там вона пускається в такі теологічні тонкощі, які явно доводять, що до її посланню доклали руку розумні люди).

І все ж гіркоту залишається тонкою ледь помітною струменем. Ось все це Поп і вклав у своє "Лист Елоїзи" (У цьому листі Елоїза як би відповідає Абеляру і рясно цитує його) і саме ця суміш ділового листа (авторша вельми клопочеться різними побутовими проблемами), любові, іронії і легкої гіркоти і роблять поему Попа обалденной літературою.