Філософія Середньовіччя. Ф. Аквінський. Патристика.

Філософська парадигма християнської середньовічної ф-ї базувалася на баченні реальності за „образом і подобієм духа”, на відміну від античної парадигми, яка орієнтувалася переважно на предметно-речове бачення світу. Тому людина середньовічного європейського суспільства уявляється духовною людиною, тобто такою, яка усвідомлює себе насамперед одухотвореною. А не просто тілесною природною істотою. По­чи­на­єть­ся се­ре­д­ньо­ві­ч­на фі­ло­со­фія пе­рі­одом "апо­ло­ге­ти­ки" (від грец. "апо­ло­гія" - за­хист), пред­ста­в­ни­ки якої ви­сту­па­ли з об­ґру­н­ту­ван­ням і за­хи­с­том хри­с­ти­ян­с­т­ва про­ти ан­ти­чної фі­ло­со­фі­ї. За­ве­р­шу­єть­ся активна, а пе­рі­од ста­но­в­лен­ня і утве­р­джен­ня се­ре­д­ньо­ві­ч­ної хри­с­ти­ян­сь­кої фі­ло­со­фії, так зва­ної "па­т­ри­с­ти­ки" (від лат. pater - ба­ть­ко), пе­рі­одом фо­р­му­ван­ня най­більш ав­то­ри­те­т­ни­ми хри­с­ти­ян­сь­ки­ми ми­с­ли­те­ля­ми - "от­ця­ми це­р­к­ви" ви­хі­д­них прин­ци­пів хри­с­ти­ян­сь­кої фі­ло­соф­сь­кої ду­м­ки. Роз­рі­з­ня­ють дві лі­нії па­т­ри­с­ти­ки - за­хі­д­ну (ла­ти­но­мо­в­ну) і схі­д­ну (гре­ко­мо­в­ну). Представниками грекомовної патристики є члени „каппадокійського гуртка” – Григорій Назіанський, Василь Кесарійський, Григорій Нісський. Вони впорядкували систему християнської думки на базі неоплатонізму, пристосувавши його до світоглядних настанов середньовіччя. Східній патристиці властиві риси грецької ментальності, тобто споглядальний, софійно-плюралістичний підхід до світу людської особи. Західні ж „отці церкви” – Амвросій, Аврелій Августин – мислили в західній, римсько-латинській манері з її практицизмом, формалізмом, епістемно-монологічним баченням світу. Схі­д­на і за­хі­д­на га­лу­зі се­ре­д­ньо­ві­ч­ної фі­ло­соф­сь­кої па­ра­ди­г­ми, зви­чай­но, не роз­ді­ле­ні прі­р­вою, во­ни по­стій­но й ак­ти­в­но вза­є­мо­ді­я­ли між со­бо­ю. Вод­но­час, збе­рі­га­ю­чи про­тя­гом всьо­го се­ре­д­ньо­віч­чя ри­си від­по­ві­д­но­го ме­н­та­лі­те­ту, во­ни на­да­ють за­хі­д­но- і схі­д­но­єв­ро­пей­сь­кій куль­ту­рі не­по­вто­р­ної своє­рі­д­но­с­ті.

Вчення Т.Аквінського.

Фо­ма Ак­він­сь­кий - си­с­те­ма­ти­за­тор ор­то­до­к­са­ль­ної схо­ла­с­ти­ки. Ос­но­в­ний твір "Су­ма тео­ло­гії". Ари­с­то­те­лів­сь­ке по­нят­тя Sophia Фо­ма прак­ти­ч­но ото­то­ж­нює з тео­ло­гі­є­ю. Спо­гля­дан­ня Бо­га за­мість пі­знан­ня го­ло­вних ос­нов об'­єк­ти­в­ної дій­с­но­с­ті - ось зміст тлу­ма­чен­ня Фо­мою Ари­с­то­те­лів­сь­ко­го по­нят­тя на­у­ки по від­но­шен­ню до по­треб це­р­к­ви. Ак­ві­нат ві­до­кре­м­лює тео­ло­гію від на­у­ки в гно­се­о­ло­гі­ч­но­му пла­ні, так як вва­жає, що тео­ло­гія че­р­пає свої іс­ти­ни не з фі­ло­со­фії, не з кон­к­ре­т­них на­ук, а ви­ня­т­ко­во із од­кро­вен­ня. Фо­ма ви­дає на­сту­п­ні те­о­ре­ти­ч­ні прин­ци­пи: 1) Фі­ло­со­фія і кон­к­ре­т­ні на­у­ки ви­ко­ну­ють по від­но­шен­ню до тео­ло­гії слу­ж­бо­ві фу­н­к­ції: тео­ло­гія ви­ко­ри­с­то­вує їх в ці­лях кpaщо­го ро­зу­мін­ня і гли­бо­ко­го роз'­яс­нен­ня іс­тин од­кро­вен­ня. Ви­ко­ри­с­тан­ня їх не є до­ка­зом сла­б­ко­с­ті тео­ло­гії, а на­впа­ки, ви­ті­кає із "убо­го­с­ті" люд­сь­ко­го ро­зу­му. 2) Іс­ти­ни тео­ло­гії ма­ють сво­їм дже­ре­лом од­кро­вен­ня, іс­ти­ни на­у­ки - чут­тє­вий до­свід і ро­зум. 3) Іс­нує об­ласть де­яких об'­єк­тів, які є за­га­ль­ни­ми для тео­ло­гії і на­у­ки. Ні­що не за­ва­жає то­му, щоб од­ни­ми і ти­ми ж про­бле­ма­ми за­йма­ли­ся як фі­ло­соф­сь­кі на­у­ки так і тео­ло­гі­я. Це не ви­клю­чає то­го, що ві­до­мі іс­ти­ни од­кро­вен­ня мо­жуть бу­ти до­ве­де­ні при­ро­д­нім шля­хо­м. 4) Тве­р­джен­ня на­у­ки не мо­жуть су­пе­ре­чи­ти до­г­ма­там ві­ри. Та­ким чи­ном, не за­пе­ре­чу­ю­чи цін­но­с­ті на­у­ки, Ак­ві­нат об­ме­жує її роль ін­тер­пре­та­ці­єю до­г­ма­тів од­кро­вен­ня. Мо­ж­на зро­би­ти ви­сно­вок про те, що Фо­ма Ак­він­сь­кий зо­всім не від­ді­ляв на­у­ку під тео­ло­гії, а на­впа­ки, по­вні­с­тю під­ко­рив її тео­ло­гі­ї

ПАТРИСТИКА (від грец. pater, лат. pater - батько), термін, що значить сукупність теологіч., філос. і політико-соціол. доктрин христ. мислителей 2-8 ст. - т. зв. батьків церкви. Періоди: 2-3 ст. - полемічеське фрагментарне філософствування т. зв. Апологетів (Тертулліан, Клімент Александрійський і особливо Ориген); 4-5 ст. - систематизація церк. доктрини (каппадокийський гурток: Василій Великий, Григорій Назианзин, Григорій Нисський; на Заході - Августин); 6 ст. - початок стабілізації догми і кодифікації наук під егідой теології (Леонтій Візантійський, Боецій), що завершуються в працях Іоанна Дамаскіна.