Філософська система Г. Сковороди.

Видатний український філософ Г.С. Сковорода (1722-1794), вихованець Києво-Могилянської академії, філософ, поет і мандрівник, посідає особливе місце в історії української філософії. Ще за його життя про нього складалися легенди як про українського Сократа. У 16 років він став студентом Київської академії, певний час перебував у двірській капелі у Петербурзі, мандрував країнами Західної Європи, знав мови, вивчав філософію, був знавцем античної та патристичної літератури. Часом свого становлення й особистісного утвердження Сковорода вважав свої 30 років; літературну діяльність він почав з другої половини 60-х років. За його життя нічого не було надруковано, вже після смерті стають відомими цикли його філософських діалогів («Наркіс», «Симфонія наречена книгою асхань», «Жена Лотова», «Потоп зміїн» та інші).

Філософська концепція Г. Сковороди – пантеїзм. Бог і природа – це єдине ціле: кожна людина має в собі Бога, він не існує поза людиною. Головна проблема його філософії – це проблема людини. Його філософія «практична», оскільки філософа цікавить передусім моральна проблематика. У центрі уваги філософії «мандрівного філософа» – релігійні та моральні проблеми. Г. Сковорода викладає їх мовою образів, символів, метафор. Методом розроблення цих проблем є пошук і протиставлення протилежностей, суперечностей, антитез, тому цей метод називають антитетичним.

Для Г. Сковороди весь світ є просякненим протилежностями: життя – смерть, світло – тінь, безглуздя – мудрість, плач – сміх, безчестя – слава, лютість – милість, початок – кінець тощо. Усе в світі рухається між протилежностями у колі, початком якого є відречення від Бога, а кінцем – повернення до нього. Г. Сковорода не створив теоретично оформленого і систематизованого вчення. Свою філософію він розумів, як вміння жити в Богові, у гармонії з природою, у мирі з людьми і власною совістю. «Коли дух людини веселий, думки спокійні, серце мирне, – то й усе світле, щасливе, блаженне. Оце й є філософія», – стверджував Сковорода.

Провідними ідеями філософії Г. Сковороди стали:

– вчення про людину, про самопізнання як єдиний шлях до Бога і до щастя;

– вчення про три світи, які складають все існуюче;

– ідея подвійної природи трьох світів;

– «філософія серця» як осередку духовного життя людини та головного інструменту самопізнання;

– етичний ідеал «нерівної рівності» та ідея «сродної праці».

Від своєї любові до людини Бог дав їй все необхідне, вважав мислитель. Причому все, що потрібне, зробив легким, а важке – непотрібним. Найпотрібнішим для людини є щастя, «мир душевний». Воно доступне всім, полягає в пізнанні себе як образу Божого. «Поглянь у себе», тобто пізнай себе – це основний мотив філософії Сковороди. Усе створене Богом, вважав філософ, можна визначити як три світи: першим є загальний світ, «де живе усе породжене», «він складається із незчисленних світів і є великим світом – макрокосмом»; другим світ – це мікрокосм людини; третім – символічний світ Біблії. Символи Біблії «ведуть думку нашу до розуміння вічної натури». Кожен із трьох світів складається з двох натур, має подвійну природу, одна з яких – видима (матеріальна), друга – невидима, духовна, тобто божественна, – вважав Сковорода. Невидима натура є Богом, який пронизує собою все суще (отже, тут ми бачимо ренесансний пантеїзм, про який вже говорилося раніше). Макросвіт за зовнішньою матеріальною оболонкою приховує внутрішній божественний сенс. Мікросвіт містить у собі гріховну, тілесну, земну природу людини, але разом з тим, – правдиву, дійсну природу – людину за образом і подобою Божою. За символами Біблії, за видимою натурою її тексту, потрібно впізнати і розгадати живий дух, невидимий сенс божественного одкровення.

На противагу Просвітництву і раціоналізму ХVІІІ ст. Сковорода створює вчення про «серце», як позасвідомі і надрозумові глибини людської душі. Серце – це «безодня» людської душі, через яку відкривається божественна «безодня», тому «безодня кличе безодню», через пізнання себе людина пізнає Бога. Серце, а не розум виступає джерелом бажань, почуттів і думок. Разом з тим людське серце є засобом пізнання, саме у ньому повинні з’єднатися розум і віра, розум і воля людини.

Отже, етичне вчення Г. Сковороди спрямоване на пошук шляху, що веде до дійсної людини, до щастя, до «обожнення», до уподібнення Богу. Людська доля залежить від природних нахилів, а тому у кожній людині є нахил до «сродної» собі справи. Для досягнення внутрішнього спокою і миру потрібно додержуватися правила про «сродність», жити у злагоді зі своїм характером, з власною природою, не насилувати своїх схильностей і обдарувань. Тому етичним ідеалом Сковороди є ідеал нерівної рівності, адже усі люди є лише «тінню справжньої людини, усі рівні перед Богом, але разом з тим всі є різними, тому що маютьсвою власну натуру. Єдиною метою всіх людей є наближення до Бога,але кожна людина має свій шлях до Бога, своє призначення».