Вчення Парменіда про тотожність мислення та буття, апорії Зенона.

1 Філософські погляди Парменіда на проблему буття
Вихідний пункт філософських досліджень Парменіда може бути виражений у вигляді питання: які основні передумови всіх мислимих світоглядів? Висновок, до якого він приходить, можна сформулювати у вигляді наступного твердження - усілякі системи світорозуміння базуються на одній з трьох передумов:
1) тільки буття є, небуття немає;
2) не тільки буття, але і небуття існує;
3) буття і небуття тотожні.
Справжньою він визнає тільки першу передумову.Буття, згідно Парменід, єдине, неподільне, незмінне, позачасовий, закінчено в собі, тільки воно істинно існуюче; множинність, мінливість, переривчастість, плинність і т.д.- Все це відноситься до області думки. [4].
Парменід ставить проблему тотожності буття і мислення, буття і думок про буття. Спочатку він розбирає логічні можливості співвідношення категорій буття і небуття, розкриваючи ряд парадоксів, або, як він їх сам позначає, «пастки» на шляху істини, потрапивши в які, розум починає йти невірним шляхом.
Якщо визнати небуття, то воно, на думку Парменіда, необхідно існує. Якщо це так, то буття і небуття виявляються тотожними, але в цьому полягає видиме протиріччя. Якщо ж буття і небуття нетотожні, то буття існує, а небуття не існує. Але як тоді мислити неіснуюче? І Парменід приходить до висновку, що таким чином мислити не можна, тобто фактично формулює закон заборони протиріччя [1]. Судження про існування небуття (неіснуючого) для нього принципово помилково. Але це в свою чергу породжує серію питань: звідки виникає буття? Куди воно зникає? Як пояснити те, що буття може перейти в небуття? Як, нарешті, можливо наше власне мислення, де якраз заперечення, негація виконує найважливіші конструктивні функції?
Для того щоб відповісти на подібні питання, Парменід змушений говорити про неможливість уявного вираження небуття. Але в цьому випадку проблема перетікає у площину вирішення питання про співвідношення буття та мислення. Мислення і буття, за Парменід, збігаються, тому «мислення і буття одне і те ж» або «одне і те ж думка про предмет і предмет думки». Це можна зрозуміти як те, що буття і мислення тотожні і як процес, і як результат»[2]. Але Парменід не тільки поставив філософську проблему буття, а й вирішив її - вирішив прямолінійно: «буття є, а небуття немає».
Істинне буття, згідно з висновками Парменіда, об'єднані, нероздільно, незмінно і нерухомо, все ж чуттєво сприйманий світ, що складається з безлічі виникають, змінюються і зникаючих речей, лежить за його межами. Для того, щоб врятувати становище, Парменід довелося доповнити вчення про істинне буття вченням про «думках смертних», в якому він виклав космологічні концепцію. Полемізуючи з Гераклітом, який абсолютизував загальність руху в своєму вченні про вічну мінливості Космосу, Парменід розводить реально існуюче, дане, перш за все, в потоці чуттєвих відчуттів, і думка про існування як такому, тобто про буття. Космос як щось реальне був, є, але може як бути в майбутньому, так і зникнути. Поняття ж істинного буття невіддільне від істинного і доказового мислення, тому воно несумісне з уявленнями про минуле чи майбутнє [1, 4].

Таке розуміння буття дозволило Парменід передбачити ряд відкриттів, пов'язаних з категоріями простору і часу. Задовго до Канта Парменід стверджує, що немає простору і часу в якості автономних і незалежних сутностей. Це - атрибути несвідомо сконструйованого нами чуттєвого образу світу, який нас постійно обманює і не дає «пробитися» до істинного розумопоглинаючому буття, тотожному нашої істинної думки.

Аристотель однак, критикує Парменіда, стверджуючи, що той трактує буття занадто однозначно, а це поняття, на думку Аристотеля, може мати кілька значень, як, втім, і будь-яке поняття. Буття, з одного боку, може позначати те, що є, т. тобто безліч існуючих речей. А з іншого - те, чого все причетне, тобто існування як таке [3]. На думку Аристотеля, помилка Парменіда, яка призвела його до метафізичної трактуванні буття поза становлення та розвитку, полягала в тому, що він звів буття лише до буття як такого, тобто до існування в чистому вигляді, не помітивши можливості буття речей. Його логікаміркувань була така, що коли припустити існування множинного буття речей, то це буде запереченням абсолютного буття і його єдності. І Арістотельзауважує з цього приводу, «що якщо немає нічого крім буття, то ні його не можна приписати будь-чого, ні йому не можна що-небудь приписати, і тим самим воно є ніщо» [4]. У результаті онтологія Парменіда є самосуперечливими, незважаючи на ним же введений принцип недопущення суперечностей.

Апорі́ї Зено́на — зовні парадоксальні міркування на тему про рух і множинність, автором яких є учень Пармені­да, давньогрецькийфілософ Зенон Елейський (VI століття до н. е.). Свідчень про його життя й характер майже не залишилось. Левову частку свого філософствування він відводив поле­міці, відстоюванню істин, які вважав незаперечними. Захищаючи й обґрунтовуючи погляди свого вчителя й наставника Парменіда, Зенон заперечував «мислимість» чуттєвого буття множинності речей та їх руху. Уперше застосувавши доказ, як спосіб мислення, як пізнавальний прийом, Зенон прагнув показати, що множинність і рух не можуть мислитися без супереч­ності (і це йому цілком вдалося!), тому множинність та рух не суть буття, а — єдине й непорушне.

Метод Зенона — метод не прямого доказу, а метод «від супро­тивного». Мислитель спростовував або зводив до абсурду тезу, протилежну первісній, дотримуючись одного з основних законів — закону вилучення третього, введеного Парменідом. Така ж суперечка, де за допомогою заперечень ставлять супротивника у скрутне становище і спростовують його точку зору, — про­образ діалогу, прообраз суб'єктивної діалектики. Такий же метод широко застосовували софісти.

Саму назву славнозвісного винаходу Зенона — апорія — так і перекладають із давньогрецької: нерозв'язне (буквально: те, що не має виходу, безвихідне). Зенон — творець більше сорока апорій, певних фундаментальних трудів, що, за його задумом, мають підтвердити правильність вчення Парменіда про буття світу як єдиного і як єдиної здатності розуму знаходити «єдине» буквально на кожному кроці, критикуючи звичайні, суто множинні уявлення про світ. Досить влучна апорія, що нагадує парадокс Парменіда, є положення, в якому піддано критиці суто множинні уявлення про буття: «якщо сутнє множинне, то одночасно має бути великим і малим, причому великим до безмежності і малим до зникнення».

 

Ці Апорії дістали назву «Дихотомія» (ділення на два), «Ахілл і черепаха», «Стріла».

Дихотомія [ред. • ред. код]

Суть першої з них — в тому, що рух не може початися, адже для того, щоб пройти хоч би малу відстань, той, що рухається повинен здолати його половину. Але ще перед тим він повинен здолати половину цієї половини. Проте раніше він повинен просунутися на половину відстані попередньої половини — і так до безкінечності. Отже, він взагалі не може рушити з місця.

Апорія про рух «Ахілл і черепаха»

Ахілл і черепаха [ред. • ред. код]

У другій Апорії Ахілл, відомий серед героїв швидкістю свого бігу, змагається з черепахою. Вони стартують одночасно, але при цьому точка, звідки починає рух черепаха, знаходиться декілька попереду місця старту Ахілла. Бігун швидко долає відстань до точки, звідки починала шлях черепаха, але за цей час неспішна тварина все-таки встигла проповзти ще небагато вперед. Ахілл нестримно долає і це мала відстань, але черепаха знову устигає відповзти трохи вперед. Ахілл знову переноситься в місце, де знаходилася черепаха, але та знову здолала деяку долю шляху. І так триває до безкінечності: Ахілл все ближче до черепахи, але ніколи не може її не лише перегнати, але навіть наздогнати. Сенс перших двох апорій полягає в тому, що якщо простір ділимо до безкінечності, то рух нездійсненний.

Апорія про рух «Стріла»

Стріла [ред. • ред. код]

Третя Апорія — «Стріла», показує, що рух неможливий і при запереченні нескінченної подільності простору, тобто при його представленні у вигляді суми неділимих місць. Подивитеся на стрілу, що летить, — пропонує Зенон. Вона завжди займає рівне собі місце, тобто покоїться в нім. І так в кожен момент польоту стріли вона знаходиться в місці, в якому покоїться. Отже, скільки вона летить — стільки нерухома. Адже рух не може утворитися з суми станів спокою.

Вищенаведені апорії Зенона стосувалися застосування поняття нескінченності до руху, простору і часу. В інших апоріях Зенон демонструє інші, більш загальні аспекти нескінченності. Однак, на відміну від трьох знаменитих апорії про фізичний рух, інші апорії викладені менш ясно і стосуються в основному чисто математичних або загально філософських аспектів. З появою математичної теорії нескінченних множин інтерес до них суттєво впав.

12. Поворот до людини: софісти та Сократа. Діалектика як метод філосо-