Філософія Платона як об’єктивний ідеалізм. Теорія ейдосів.

Платон був учнем давньогрецького мудреця Сократа, і в своїй філософії багато чого взяв від учителя. Останній назвав власний метод пізнання маевтикой, що можна приблизно перекласти як «допомога породіллі». Акушер допомагає матері народити дитя. Організм дитини вже сформований, а повитуха лише сприяє тому, щоб він з’явився на світ. У застосуванні до пізнання, на місці малюка виступає істина, яка нам заздалегідь відома, адже вона – родом зі світу ідей. Але оскільки наша душа перебуває під впливом матеріального розуму, потрібно зусилля – і навідні запитання мудреця-«акушера», щоб людський розум «народив», а насправді пригадав те, що вже знав раніше. Об’єктивний ідеалізм Платона виходить з сократовского вчення Маевтика і розвиває його.

Насамперед, філософ формулює вчення про передвічне та первинному по відношенню до матеріального світу царстві ідей, сутностей. Перед тим як зробити, наприклад, стіл, майстер вже має в розумі уявлення про таку собі речі, що має плоску горизонтальну поверхню, що підноситься над землею. І неважливо, який саме предмет зробить майстер (клишоногий, маленький, великий, простий або красиво інкрустований, про чотири ніжках або на одній). Головне, щоб усякий, хто подивиться на цей предмет, сказав, що це – стіл, а не лампа, амфора і т.д. Тобто, об’єктивний ідеалізм Платона припускає примат ідей над конкретними речами.

У горнем світі сутності перебувають вічно. Вони знаходяться там до того, як знайшовши втілення в аморфній матерії, стають речами, і після того, як ці речі старіють і розпадаються, впадають у небуття. Як не важко нам уявити, що сутності iPod або ядерного реактора існували до їх винахідників, об’єктивний ідеалізм Платона стверджує, що так воно і є: «ейдоси», сутності, просто втілюються тоді, коли ми «готові народити» їх. Тому вони об’єктивні, незнищенні і бессметни, тоді як речі – лише еманації, недосконалі і тлінні тіні істинної реальності.

Людина, за Платоном, істота двоїсте. З одного боку, його тіло є частиною матеріального світу, а з іншого, він – суб’єкт і духовна сутність родом з вищого царства. Дивлячись на який-небудь предмет, ми, перш за все, фіксуємо в розумі його «ейдос». Подивившись на двох кішок, людський розум відразу ж осягає їх родове схожість (незважаючи на те, що одна – маленька і чорна, а друга – велика, руда і взагалі, чи не самка, а кіт). У нашому розумі, як стверджує об’єктивний ідеалізм Платона, збереглися форми і поняття, за допомогою яких люди розпізнають сутнісне серед маси розрізнених конкретних об’єктів.

Вчення Платона знайшло своїх послідовників у філософії та теорії пізнання не тільки в античному світі, але і в Середні століття і навіть в Новий час. Чуттєвий метод осягнення матеріального світу Платон вважав несправжнім, оскільки сприйняття конкретної речі відчуття не передає нам її суті. Судити про щось на підставі подань, це все одно як сліпцям обмацувати слона: один скаже, що це колона, другий – що шланг, третій – що шорстка стіна. Потрібно сходити від загального до приватного, і такий метод називається дедукцією. Тому ідеалізм у філософії передбачає наявність первинного Духа, який породжує видимий матеріальний світ, тобто якоюсь загальності, що створює конкретне.

Таким чином, справжнє пізнання – це робота з ідеями. Оперування з сутностями і встановлення взаємозв’язків між ними шляхом порівняння і аналогії отримало назву «діалектика». Платон застосовував такий образ: людина сидить перед стіною і спостерігає, як хтось проносить позаду нього якісь предмети. Він намагається по тінях, відкидає на стіну, вгадати, що це таке. Таким є наше пізнання. Філософ вважав, що предмети матеріального світу неістинним, що вони є «тінню» сутності, оскільки речовина, в якому ця сутність знайшла втілення, спотворило її. Найкраще осягати розумом вічні, але незримі оці ідеї, ніж грунтуватися на вивченні одиничних об’єктів. З тих пір всякий філософ-ідеаліст це (у сприйнятті широкої громадськості) далекий від справжніх реалій людина, що ширяє у світі власних фантазій.