Розвиток українського національного руху у другій половині 19-початку 20 ст.

Національне гноблення, якого зазнавала Україна з боку російського царизму й австро-угорської правлячої бюрократії, культурно-національне відродження й становлення української нації обумовили виникнення українського національного руху. Одним з перших його проявів було створення й діяльність Кирило-Мефодіївського товариства (1846—1847), в програмних документах якого містилися ідеї визволення України від гніту самодержавства, утворення української державності і об'єднання з іншими народами в єдиній всеслов'янській федерації. З кінця 50-х років і протягом другої половини XIX ст. в національному русі в Україні діяли гуртки інтелігенції, які дістали назву громад. У ході суспільного прогресу й поступового становлення української нації рух набував більшого розмаху, у нього включалися дедалі ширші суспільні верстви. Але міри участі цих верств у національному русі не були однаковими. Насамперед, вище духівництво, найбільші поміщики-землевласники й капіталісти, значна частина верхівки інтелігенції, переважно русифіковані і тісно економічно і політично зв'язані з російським дворянством і буржуазією, значною мірою залежні від казни, повністю підтримували царський уряд та російські панівні класи, а тому в національному русі участі не брали. Рушійними силами національного руху були селяни, частина робітників та інших міських «низів», інтелігенції і національної буржуазії та поміщиків.

Важливим завданням для учасників українського національного руху, передусім учених, у другій половині XIX ст. було утвердження в науці і суспільній свідомості положення про те, що українці — це окремий самобутній народ, не росіяни й не поляки, а їхня мова — це їхня національна мова, а не говірка іншої мови. В другій половині XIX ст. в українському національному русі йшло розроблення проблем самобутності української мови й українського народу, спростування великодержавницьких теорій про їх національну меншовартість.

Важливе значення в національному русі в Україні мала діяльність громад-гуртків, до яких належали студенти, викладачі вузів, учителі, письменники, урядовці, ліберально настроєні поміщики та інші представники інтелігенції. Члени громад вважали своїм покликанням і обов'язком ведення культурно-освітньої роботи, розгортання культурницької діяльності. Вони брали участь у створенні освітніх гуртків і недільних шкіл для неписьменних дорослих, працювали там учителями, готували і видавали підручники та популярні книжечки, зокрема українською мовою.

Емський акт 1876 р.

Хоча громади в Україні в основному мали дуже поміркований, культурницький характер, царський уряд вирішив заборонити їх діяльність. Цей урядовий указ, спрямований проти української культури, став відомий під назвою «Емського акта» 1876 р. За цим актом було заборонено ввозити з-за кордону книги на українській мові, друкувати оригінальні твори, переклади, тексти до нот і влаштовувати сценічні вистави та публічні читання українською мовою.

Після видання Емського акта 1876 p. громади здебільшого припинили свою роботу, а діяльність тих, що продовжували існувати, мала ще більш, ніж раніш, поміркований, аполітичний, безідейний культурницький характер. Громадівці брали участь у роботі Історичного товариства Нестора-літописця.

Історичне товариство Нестора-літописця, засноване в Києві у 1873 p., діяло при Київському університеті. За 1879—1914 pp. вийшло 24 книги. У них було опубліковано багато праць з історії України і Південної Росії, філології, археології, історичної географії, палеографії, нумізматики, історії права, документальних матеріалів та ін.

У 90-х роках XIX ст. продовжували свою культурницьку діяльність діячі «Старих громад», українофіли. Вони, як і раніш, вважали неможливим займатися політикою, щоб не «дратувати» царський уряд і не накликати з його боку на себе та українську культуру нових утисків.

У цих умовах у 90-х роках у національному русі склалася нова, більш радикальна течія з виразною політичною спрямованістю. її учасники називали себе уже не українофілами, а «свідомими українцями». Не відмовляючись від культурницької діяльності, вони в центр своєї уваги ставили активну політичну боротьбу проти денаціоналізації, зросійщення, за національне відродження й визволення українського народу.

Першою організацією «свідомих українців» стало таємне товариство «Братство тарасівців». Заснували його студенти Харківського університету Михайло Базькевич, Микола Байздренко, Іван Липа і студент Київського університету Віталій Боровик, які під керівництвом відомого українофіла, статистика Олександра Русова проводили земський перепис нерухомого майна на Полтавщині. Влітку 1891 р. вони відвідали Канів і на могилі Т. Шевченка заприсяглися на все життя бути вірними заповітам національного генія. «Дух... Тарасів, — писав потім І. Липа, — був між нами німим і невідомим свідком нашої присяги, що ніхто з нас не схибне в бік, не покине своєї матері України...». Засноване так товариство в честь Шевченка й було назване Братством тарасівців.

Спочатку тарасівці стояли на самостійницьких позиціях. Вони вважали, що мусить бути «самостійна, суверенна Україна, соборна, ціла й неподільна, від Сяну по Кубань, від Карпатів по Кавказ, вільна між вільними, без пана й без хама, в будучому без класової боротьби».

Тарасівці, передусім, наголошували на самобутності українського народу і його праві на незалежне існування.

Більшість тарасівців стояли на автономістсько-федералістських засадах, вони уявляли Україну як автономну одиницю в складі федеративної держави. Але деякі з тарасівців відстоювали й ідею самостійності України.

Тарасівці ставили своїм завданням «піднести і розворушити в Україні національний дух, відживити і виробити серед інтелігенції й народу національні почування». Вони приділяли велику увагу утвердженню української мови в житті народу, підготовці національно-свідомої молоді до вступу в товариство, політичній роботі в українських культурницьких гуртках, розповсюдженню нелегальної літератури. Але в 1893 р. поліцією був розгромлений харківський гурток Братства, зазнали переслідувань і члени інших гуртків, хоча деякі з них продовжували свою роботу.

Національно-культурне відродження й національний рух, що розгорнулися на всіх українських землях у XIX ст., не тільки не діставали схвалення й підтримки від російських царських та австрійських цісарських властей, а й зазнавали всіляких утисків і переслідування. Особливо жорстокими й цинічними ці переслідування були в Російській імперії. Російські великодержавно настроєні вчені, урядові кола не визнавали українців за окремий самобутній народ, вважали його тільки «гілкою» єдиного російського народу, а українську мову лише «нарєчієм» російської мови. На цій основі українська мова не допускалась в адміністративні установи й навчальні заклади, в друкарство, вся українська культура зазнавала величезних утисків. За таких умов український національний рух російськими великодержавниками оцінювався різко негативно, як «сепаратизм», що начебто спрямовувався на підрив підвалин Російської держави.

З початку 30-х років, коли почалися масові репресії проти української інтелігенції, український національний рух партійно державною верхівкою був оголошений «українським буржуазним націоналізмом» і опинився поза рамками наукових досліджень радянських істориків.

Лише в останні роки, з проголошенням суверенітету, а потім незалежності України, створилися сприятливі умови для наукового дослідження виникнення і розвитку українського національного руху.