Церква і духовенство

Усі землі Руської дер­жа­ви - бу­ли од­ною мит­ро­полією „руською", під ру­кою конс­тан­ти­но­польсько­го патріарха, що зви­чай­но, не пи­та­ючись ані князів, ані єпис­копів руських, при­си­лав на Русь своїх кан­ди­датів на мит­ро­по­ли­та - найбільш Греків. Та вже Ярос­лав зро­бив по свой­ому: взяв та й пос­та­вив мит­ро­по­ли­том Ру­си­на - Іларіона. Сто літ пізніш так са­мо зро­бив був Ізяс­лав Мстис­ла­вич, але реш­ту мит­ро­по­литів увесь час вис­вя­чує й при­си­лає патріарх конс­тан­ти­но­польський. Ко­ли ж, після та­тарсько­го пог­ро­му, Суз­дальські князі пе­ре­ма­ни­ли до се­бе й мит­ро­по­ли­та з Київа, то Га­лицько-Во­линські князі до­би­лись то­го, що да­но їм сво­го осібно­го мит­ро­по­ли­та - Ніфон­та (прав­да, не на дов­го).

До упад­ку Київа, до руської (у Київі) мит­ро­полії на­ле­жа­ло аж 16 єпис­копських ка­тедр: пе­ре­яс­лавська, чер­нигівська, білго­родська, юрївська, во­ло­ди­мирська (на Во­лині), луцька, пе­ре­миська, га­лицька, уг­ровська (холмська), ту­ровська - все ук­раїнські, і не ук­раїнські: нов­го­родська, по­лоцька, смо­ленська, рос­товська, во­ло­ди­мирська (на Клязьмі) і ря­занська. Осібно бу­ла ще тму­то­ро­канська (після на­хо­ду Та­тар зник­ла юрївська, а пе­ре­яс­лавська злу­че­на з са­рай­ською в Орді). Єпис­ко­па вибіра­ли на со­борі єпис­копів, а вис­вя­чу­вав мит­ро­по­лит. Мит­ро­полією пра­вив мит­ро­по­лит з єпис­копським со­бо­ром, а єпархією - єпис­коп з „кри­ло­сом" (гро­ма­дою го­родських свя­щен­ників). Єпис­ко­пи, чи вза­галі церк­ва, по­винні бу­ли дба­ти про „лю­дей цер­ков­них", що го­ду­ва­ли­ся при церкві або бу­ли в шпи­та­лях та гос­тин­ни­цях, що на­ле­жа­ли до церк­ви. Цер­ковні лю­де бу­ли, крім прич­ту: прос­кур­ни­ця, ігу­мен, ігу­менія, розст­ри­жені ченці, лікарь (шпи­тальний), ра­би, дані на церк­ву або пу­щені на во­лю „за ду­шу" (за спа­сен­ня ду­ши), каліки, вдо­ви, та ще „ізгої": попів син, що не вміє гра­мо­ти, ви­куп­ле­ний невільник, зруй­но­ва­ний ку­пець. Ціка­во, що єпис­ко­пи мусіли пильну­ва­ти, чи доб­ра міра і ва­га у місті.

Про па­рафії не ба­га­то знаємо. Ба­чи­мо ди­яконів (пев­но тільки по ве­ли­ких церк­вах), дяків, па­ла­марів і прос­кур­ниць (у Візантії та­ко­гої уря­ду не бу­ло).

Звідки бра­ло­ся ду­хо­венст­во? Ко­ли Во­ло­ди­мир ох­рес­тив Русь; то ду­хо­венст­во бу­ло пот­ро­ху своє, бо христіяне бу­ли на Ру­си й пе­ред тим, а потім грецьке, при­ве­зе­не з Кор­су­ня та з Цар­го­ро­да, ра­зом з мит­ро­по­ли­том. Але й од­них і дру­гих бу­ло ма­ло, то Во­ло­ди­мир по­чав забіра­ти од батьків дітей си­ломіць і од­да­ва­ти в на­уку на попів, - „ма­тері ж пла­ка­ли по дітях, на­че по мерт­вих, - ка­же літо­пи­сець - бо ще не ут­вер­ди­ли­ся в вірі". Так са­мо ро­бив і Ярос­лав: він теж набірав дітей у на­уку, але вже не ко­го по­па­ло, а „оть ста­ростъ й по­по­выхъ дътей", аж 300 душ. Уже в другій по­ло­вині XI в. Свя­щен­ників на Ру­си не бра­ку­ва­ло, хо­ча цер­ков бу­ло вже ду­же ба­га­то (в са­мо­му Київі налічу­ють не од­ну сот­ню - оче­вид­но, до­мові церк­ви у бо­яр). Бо­яре, ба­жа­ючи ма­ти сво­го свя­щен­ни­ка, час­то да­ва­ли в на­уку своїх рабів і во­ни й по вис­вя­чен­ню ос­та­ва­ли­ся невільни­ка­ми. А що ду­хо­венст­во так мно­жи­ло­ся, то се то­му, що од них не ви­ма­га­ли ве­ли­кої на­уки: аби був письмен­ний. А щоб зна­ти, як одп­ра­ву в церкві ро­би­ти, то кан­ди­дат уча­щав дов­генько до ка­тед­ральної церк­ви на служ­бу і там під дог­ля­дом „старійшо­го" вчив­ся. Вис­вя­чу­ва­ли на свя­щен­ни­ка ча­сом ко­го будь, хто тільки мав охо­ту, а се ще й то­му, що з то­го був чи­ма­лий дохід для єпис­ко­па: за вис­вя­чен­ня пла­ти­ло­ся йо­му 7 гри­вен, а то й більш. То ж не ди­во, що од­но­го єпис­ко­па Суз­дальсько­го ски­ну­ли за те, що без пот­ре­би нам­но­жив па­рафій, щоб більші до­хо­ди ма­ти: „умно­жи­ла бя­ше цер­ковь гра­бя по­пы", - як ка­же літо­пи­сець.

Духовне зай­нят­тя пе­ре­да­ва­ло­ся од батька до си­на: попів син так са­мо ви­хо­дить на по­па, а як же не вий­шов, не умів гра­мо­ти, то ста­вав „ізгоєм". Зви­чай­но ж тоді, як і ба­га­то пізніш на Вкраїні, по­пові діти по­волі прив­ча­ли­ся до­ма: спо­чат­ку за па­ла­ма­ря, потім за дя­ка і на­решті ви­хо­див на свя­щен­ни­ка. Ду­же час­то по­по­ва ро­ди­на ма­ла усі цер­ковні по­са­ди: батько був свя­щен­ни­ком, один син - па­ла­ма­рем, дру­гий - дя­ком, а хтось з ро­ди­ни - за прос­кур­ни­цю. Так бу­ло по се­лах.

Визначнійші церк­ви та ма­нас­тирі ма­ли од кня­зя „де­ся­ти­ну" (де­ся­та часть йо­го до­ходів), крім то­го од князів та ба­га­тих лю­дей - маєтнос­ти: се­ла та ху­торі з людьми. Прав­да, цер­ковні маєтності в ті ча­си не бу­ли ве­ликі, бо вза­галі тоді не бу­ло ще ве­ли­ких при­ват­них (част­них) маєтнос­тей. Пла­та за цер­ковні тре­би бу­ла вже тоді ве­ли­ка, ко­ли напр. за со­ро­ко­уст пла­ти­ло­ся 8 гри­вен (ко­ло 200 рублів на наші гроші!), але се тільки по містах, а по се­лах найбільш пла­ти­ли хлібом.

Татарська вла­да для церк­ви бу­ла ду­же при­хильна: Та­та­ри не бра­ли по­датків ані з ду­хо­венст­ва з їхньою ро­ди­ною, ані з зе­мель та маєтнос­тей цер­ков­них та цер­ков­них підда­них. Хто зне­ва­жить руську віру, то­го Та­та­ри ка­ра­ли на смерть.

Окрім пра­вос­лав­них цер­ков, по ве­ли­ких тор­го­вельних містах бу­ли ще гро­ма­ди й церк­ви римсько-ка­то­лицькі, особ­ли­во з XI­II віку, ко­ли по­ча­ли пра­цю­ва­ти ченці ор­де­ну Домініканів та Францішканів.

Але єпис­ко­па ка­то­лицько­го на самій Ру­си не бу­ло ще навіть в XIV столітті.

***

Перейдемо те­пер до то­го, з ко­го скла­да­ло­ся бу­ло гро­ма­дянст­во на Ру­си в ті ча­си. Усе гро­ма­дянст­во поділя­ло­ся на: лю­дей кня­жих, або дру­жи­ну, лю­дей цер­ков­них - ду­хо­венст­во і прос­то „лю­дей" - гро­ма­ду.