Володимир ІІ-ий Ярославич 1187-1198

Володимир Ярос­ла­вич, хоч йо­го й по­са­ди­ли на князівський стіл бо­яре, не хотів слу­ха­ти їхніх по­рад, і бо­яре ста­ли з ним во­ро­гу­ва­ти. Знов, як за Ярос­ла­ва, во­ни встря­ють в хатнє жит­тя кня­зя. По смер­ти своєї жінки Во­ло­ди­мир узяв собі за жінку якусь по­па­дю і од неї мав двох синів. Бо­яре ніби-то обу­ри­ли­ся сим, і за­жа­да­ли від кня­зя, щоб він ви­дав їм по­па­дю на смерть. Але Во­ло­ди­мир так лю­бив її, що по­ки­нув навіть князівство і з нею та дво­ма си­на­ми од неї утік до угорсько­го ко­ро­ля, а Га­ли­ча­не пок­ли­ка­ли до се­бе кня­зю­ва­ти Во­линсько­го кня­зя Ро­ма­на Мстис­ла­ви­ча, і він прий­шов до них. Тим ча­сом угорський ко­роль ви­ру­шив на Га­лич, щоб вер­ну­ти Во­ло­ди­ми­рові йо­го князівський стіл, але по­ба­чив­ши, що се­ред Га­ли­чан без­лад­дя, він замість то­го, щоб по­са­ди­ти Во­ло­ди­ми­ра, ареш­ту­вав йо­го і за­са­див в Угор­щині в ве­жу, а за кня­зя пос­та­вив в Га­ли­чи си­на сво­го Андрія.

Та не дов­го Во­ло­ди­мир сидів у ве­жи: то­го ж та­ки ро­ку він утік і по­дав­ся до польсько­го ко­ро­ля Ка­зи­ми­ра Спра­вед­ли­во­го, що дав йо­му по­мо­чи. Во­ло­ди­мир зно­ву вер­нув собі Га­лич, виг­нав­ши звідтіль Андрія. В тім йо­му до­по­ма­га­ли са­ми Га­ли­ча­не, бо їм доб­ре да­ли­ся в зна­ки чу­жинці, і во­ни з пре­ве­ли­кою радістю зустріли Во­ло­ди­ми­ра. А Во­ло­ди­ми­рові на ве­ли­ку ко­ристь скла­ло­ся те ли­хо, що він пе­ре­був, бо те­пер став він кня­зю­ва­ти, як слід, і Га­ли­чи­на на який­сь час од­по­чи­ла, аж до са­мої йо­го смер­ти у 1198 чи 1199 році. По­мер він бездітний (про дітей йо­го від по­паді нічо­го не чу­ти), і на ньому кінчається княжіння Рос­тис­ла­во­во­го ро­ду у Га­ли­чині, а ра­зом з тим кінчається й жит­тя Га­ли­чи­ни, як осібно­го князівства. Далі Га­ли­чи­на стає час­ти­ною ве­ли­кої Га­лицько-во­линської дер­жа­ви, та про се мо­ва бу­де далі.

***

Угорська Русь

Руська людність за Кар­па­та­ми, як вже зга­ду­ва­ло­ся, зя­ви­лась ще в VII-VI­II вв. В Х віці сі краї на­ле­жа­ли до Київської дер­жа­ви, але вже в се­ре­дині XI в. підгор­ну­ли їх угорські ко­ролі. В XII віці За­кар­патську Русь поділе­но на „коміта­ти" (сто­лиці); Спішський, Ша­ришський, Зем­линський, Ужський, Бе­режський. Го­ло­вою кож­но­го коміта­ту був „над­жу­пан": во­ни й су­дять, і да­ють по­ря­док усьому, скли­ка­ють лю­дей на війну, зби­ра­ють да­ни­ну (тре­ти­ну бе­руть собі за служ­бу, а реш­та - до ко­ролівсько­го скар­бу). Уже з тих часів (XII в.) се­ред руської люд­нос­ти бу­ло до­волі Ма­дярів (Угорців) і Німців. Увесь час, з XI ст. Угорська Русь ос­та­ва­ла­ся під угорським ко­ро­лем, бо хоч і бу­ли про­би в XI­II ст. при­лу­чи­ти її до Га­лицько-во­линської дер­жа­ви, але нічо­го з них не вий­шло.

Степ і Тму­то­ро­канське князівство.

В Х столітті, як вже зга­ду­ва­ло­ся, Руські оселі до­хо­ди­ли аж до Азовсько­го мо­ря. Ко­ли в кінці Х і на по­чат­ку XI в. ко­чов­ни­ки одіпхну­ли Руську людність на північ, в Тму­то­ро­кані (на ус­тю Ку­ба­ни, на То­мансько­му півост­рові) Русь дер­жа­ла­ся далі, і навіть во­лость ся ува­жа­ла­ся ду­же важ­ною, бо по­са­же­но тут од­но­го з стар­ших синів Во­ло­ди­ми­ра - Мстис­ла­ва (то­го, що по­бив Ка­согів і по­бо­ров кня­зя їхнього Ре­де­дю). Пізніш, в 1060 р. там сидів Рос­тис­лав Во­ло­ди­ми­ро­вич (Га­лицький князь). Вза­галі в XI в. Тму­то­ро­кань бу­ла прис­та­но­ви­щем для князів-ізгоів: во­ни сю­ди тіка­ли, як пізніш тіка­ли де­які нев­до­во­лені на За­по­рожську Січ. Але з кінцем XI в. вже не чу­ти про Тму­то­ро­кань - десь в по­ло­вині чи в кінці XII в. за­гор­ну­ла її під се­бе Візантія.

Крім Тму­то­ро­кані ба­га­то Ру­синів бу­ло з давніх-да­вен в Кри­му. На По­до­ню в XI-XII вв. руські оселі за­дер­жа­лись тільки по-де-ку­ди, як от міста Біло­ве­жа, Ша­ру­кань. На нижньому Дніпрі (на ус­тю Дніпра) бу­ло важ­не місто - Олешє (те­пер Алеш­ки): сю­ди при­во­зи­ли з Київа то­ва­ри, а звідси ви­во­зи­ли в ріжні краї ри­бу. На­ле­жа­ло во­но до київських князів по­чав­ши з XI в. На нижньому Ду­наї те-ж ба­чи­мо руські оса­ди та во­лос­ти. В Бер­ладі (те­пер Вир­ла­та, на лівім при­то­ку Ду­наю), здається кня­жив Іван Рос­тис­ла­вич, проз­ва­ний Бер­лад­ни­ком. Ко­ло нього бу­ло 6.000 Бер­лад­ників - на пів військо, на пів про­мис­ло­ва людність, зовсім як пізніші ко­за­ки. В Бер­ладь втіка­ли князі-ізгої так са­мо, як раніш в Тму­то­ро­кань. На­решті до Руської дер­жа­ви на­ле­жа­ли не тільки пе­ред­ду­най­ські, але й де­які за­ду­най­ські го­ро­ди.

Так ми пе­рег­ля­ну­ли ко­ро­тенько усі ук­раїнські землі в XI-XII століттях.

***

Згадавши про те, як піду­па­ла Київська дер­жа­ва та ут­во­ри­лись осібні ук­раїнські провінції (землі), пе­рей­де­мо до Га­лицько-во­линської дер­жа­ви, що скла­ла­ся на по­чат­ку ХІІІ в. і ціле століття зас­ту­па­ла ве­ли­ку й слав­ну не­дав­но Київську дер­жа­ву.